Фінансові показники Латвії

Завдання № 3: Імпорт основних засобів. Якщо компанії потрібно імпортувати  основні засоби, і при цьому  її директора не хочуть виплачувати  митні витрати і ПДВ, основні  засоби просто вносяться в документи  як статутний фонд спільного підприємства і купуються на офшорну компанію. У цьому ж випадку використовується і лізинг, який дозволяє виводити за кордон відсотки.

Ціль № 4: Не платити резидентський  податки. У більшості країн виплати  податків з прибутку здійснюється за умови проживання людини в країні протягом певного періоду. Одним  днем ​​менше - і податків можна не побоюватися. Таким чином можна перестати платити податки зовсім, а можна вберегти від них якусь частину доходів. У будь-якому випадку, даний варіант є досить і досить популярним, особливо серед людей, які не прив'язані до однієї країни і робота яких дозволяє їм проводити час за кордоном.

Є кілька класифікацій офшорних зон, і по одній з них офшорні  зони діляться на юрисдикції з низькими або нульовими податковими ставками для нерезидентних компаній і на юрисдикції, що мають податкові пільги.

До юрисдикцій з низькими або нульовими податковими ставками відносяться Гібралтар, Кіпр, Ліхтенштейн, Гонконг, Уругвай, Болгарія, Нідерландські  Антильські острови, Люксембург, Ліхтенштейн. Плюсом цих держав є низькі або  нульові податкові ставки, мінусом  ж ви ступає той факт, що необхідно  ведення та подача до державних органів  фінансової звітності. До юрисдикціям, що надають податкові пільги, належать Велика Британія, Австрія, Італія, США, Нідерланди, Туреччина, Ізраїль, Швейцарія. Всі ці країни уклали договори про  уникнення подвійного оподаткування. Класичними офшорами вважаються Британські Віргінські острови, Сейшельські острови, Беліз, Панама. Тут від власника компанії потрібно тільки лише щорічний внесок, а рівень конфіденційності забезпечується дуже високий.

Хоч поняття «оff shore» і говорить про те, що гроші знаходяться десь далеко, однак офшорні зони можуть бути і внутрішніми. Офшор всередині держави не таке вже й рідкісне явище - в США офшорними зонами є штати Делавер, Невада та Вайомінг; у Великобританії це острова Мен, Гернсі і Джерсі; в Португалії острів Мадейра; в Швейцарії кантони Цуг, Нематель, Фрібург; Росія - Інгушетія, Калмикія, Алтай. Це так звані нестандартні офшори, кожен з яких має свою власну політику і може висувати різні вимоги до власників офшорних компаній.

За неофіційною класифікації офшорних зон вони діляться на:

   1. Офшори з відсутність  податків і не вимагають звітності.  Влада ніяк не контролюють  діяльність офшорних компаній, що  надає їм високий рівень свободи  і конфіденційності, але разом  з тим призводить до того, що  солідні компанії і банки не  хочуть мати з ними відносин.

   2. Офшорні зони  підвищеної респектабельності - держава тут здійснює фінансовий  контроль і надає податкові  пільги, але разом з тим компанія  в цій зоні має деяку престижність.

   3. Нестандартні офшори.

За офіційною класифікації все дещо простіше:

   1. Цивілізовані офшори (Люксембург, Кіпр, Сінгапур, Ірландія, Великобританія і т.д.) - їх відмінність  у відсутності резервування операцій

   2. Менш цивілізовані (Беліз, Британські Віргінські  острови, Монако, Панама тощо) - розмір  резервування операцій становить  50%

   3. Нецивілізовані (Вануату,  Науру, Ліхтенштейн, Чорногорія, Андорра і т.д.) - 100% резервування.

Якщо раніше офшорні компанії в основному використовувалися  як інструмент вивезення капіталу, то сьогодні основним їх призначенням виступає стабілізація платежів, спрощення  документообігу, самофінансування, покупка  нерухомості за кордоном і т.д. Не менш популярна офшорна компанія і як механізм внесення інвестицій. Офшорна компанія є самостійною юридичною особою і здійснює діяльність у згоді з законами країни базування. Важливу роль відіграє вибір країни реєстрації, так як це питання не тільки зручності роботи, але і престижу. Самостійно зареєструвати компанію в офшорній зоні можна, однак набагато більш поширеною є практика, коли купуються вже готові офшори. Власником такої компанії може бути фізична або юридична особа, нерезидент країни реєстрації. При цьому країни можуть пред'являти різні вимоги щодо податкових виплат, документообігу, звітності, статутного капіталу, кількості мінімальних власників і т.д. і т.п. Офшорна компанія отримує юридичну адресу в країні реєстрації, отримує право здійснювати діяльність у будь-яких країнах світу окрім самої країни реєстрації, може відкривати рахунки в будь-яких банках світу, іншими словами - вести повноцінну ділову діяльність.

В Латвії немає офшорних зон.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.Особливості  розвитку банківської системи  Латвії

                          6.1.Банківська система Латвії

З виникненням латвійських  комерційних банків в 1988 році була створена 2-х рівнева банківська система. До розпаду Радянського Союзу в жодній з країн Балтії не оперували приватні банки. З тих часів банківська система Латвії встигла подолати два фінансових кризи та розробити широкий спектр послуг для своїх клієнтів. Центральний Банк Латвії був заснований в серпні 1990 року. Центральний банк Латвії є незалежним банком, який має право видавати національну валюту, контролювати діяльність інших банків та кредитних спілок, а також контролювати економіку країни за допомогою інструментів грошово-кредитної політики, таких як національні процентні ставки. Центральний банк не залежить від уряду Латвії і має право здійснювати багатовалютні операції.

Починаючи з 1 липня 2001 року латвійський банківська система  перебуває під контролем Комісії  з фінансових ринків і ринків капіталу. Основним завданням Комісії є  захист інтересів інвесторів, вкладників і страхувальників, а також сприяння розвитку та стабільності ринку фінансів і капіталу. Раніше цю контрольну функцію  виконував Центральний Банк Латвії, проте у зв'язку зі структурною  зміною економіки країни контроль над  усіма учасниками фінансового ринку  та ринку капіталу (емітенти, інвестори, кредитні установи, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, страхові брокери, біржі, депозитарії, брокерські компанії , брокери, інвестиційні компанії та інвестиційні консультанти) отримав централізований  характер.

Основоположні принципи ефективного  банківського нагляду, розроблені Базельським  комітетом з банківського нагляду  та опубліковані у вересні 1997 року, відповідають важливим і всеосяжним міжнародним стандартам щодо здійснення ефективного банківського нагляду  в Латвії. Принципи були розроблені у співпраці з регулюючими  органами інших країн. В основі будь ефективної системи нагляду лежать 25 принципів, які розглядають передумови для ефективного банківського нагляду, ліцензування, пруденційні нормативи і вимоги, методи поточного банківського нагляду, інформаційні вимоги, формальні повноваження органів банківського нагляду та транскордонної банківської діяльності. Латвія повністю відповідає 17-и з 25-и принципів, і переважно відповідає залишилися 8-и.

У Латвії на даний момент діє близько двадцяти комерційних  банків, що надають фізичним та корпоративним  клієнтам широкий вибір банківських  послуг. Іноземні інвестори, серед яких FöreningsSparbanken, SEB (Швеція), Nord / LB (Німеччина), Nordea (Фінляндія) та Vereins-und Westbank (Німеччина) разом складають близько 80% торгового банківського капіталу в країні, що призводить до додаткової надійності і стабільності латвійського ринку. Серед діючих міжнародних банків лише 10 банків надають повний комплекс послуг для приватних і корпоративних клієнтів. Решта банків позиціонують себе у певній ринковій ніші і надають клієнтам спеціалізовані послуги. Більшість банків припускають своїм клієнтам можливість використання банкоматів, а також послуги мобільного та інтернет-банкінгу. Найбільш популярними кредитними / платіжними картами в Латвії є Visa / Visa Electron і MasterCard / Maestro, проте більшість використовуваних на міжнародному рівні карт можуть бути прийняті в банках і банкоматах Латвії. Комерційні банки Латвії можуть надавати послуги з проведення операцій злиття та поглинання, бізнес-консультації і вирішення питань приватизації.

 

6.2. Центральний  банк Латвії

Банк Латвії (. Latvijas Banka) - центральний банк Латвії. Штаб-квартира банку розташована в Ризі. Банк відповідно до національного законодавства здійснює ключові функції фінансового регулятора. Банк несе відповідальність за підтримання стабільності національної валюти, здійснюючи емісію латвійської грошової одиниці - лата. Нагляд за діяльністю банку здійснюється Сеймом Латвії.

Банк Латвії був заснований 7 вересня 1922 року як центральний банк країни. Після приєднання Латвії до СРСР, 10 жовтня 1940 банк був ліквідований, його функції були передані латвійському республіканському відділенню Держбанку  СРСР. У роки фашистської окупації Банк Латвії відновлював свою роботу, але емісією національної валюти вже не займався.

2 березня 1990 Верховна  Рада Латвійської РСР прийняла  закон «Про банки», відповідно  до якого був створений республіканський  центральний банк. Тим не менш, повністю функції національного  банку, включаючи емісійну, банк  почав здійснювати лише після  прийняття Латвією декларації  незалежності, восени 1991 року. До складу  Банку Латвії був включений  Латвійський республіканський банк  Держбанку СРСР (утворений в 1987 році на базі республіканського  відділення Держбанку).

З 1 травня 2004 року у зв'язку зі вступом Латвії в Європейський Союз Банк Латвії увійшов в Європейську  систему центральних банків.

Крім центрального банку, розташованого в Ризі, в Латвії також є 3 філії в Даугавпілсі, Резекне та Лієпаї.

Активи банку на 31 грудня 2008 року склали 3410 мільйонів латів (на 31 грудня 2007 року - 2850 млн латів), капітал - 242,0 млн латів (170 500 000), чистий прибуток за 2008 рік - 53,4 млн латів (за 2007 рік - 51,5 млн латів).

  Банк Латвії не  приймає рішення,що впливають  на формування статутного капіталу, резервного капіталу, а також  розподіл прибутку, оскільки вони  призначені законом "Про Банк  Латвії".

 

          6.3. Облікова ставка Центрального банку Латвії

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в  економіці. Вона є ціною, за якою центральний  банк емітує гроші в оборот у процесі  первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати  облікову ставку офіційною ціною  грошей, на яку орієнтуються всі  інші суб’єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних  банків, тобто забезпечення їх додатковими  резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Підвищення рівня облікової  ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних  банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової  ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує  попит на кредит з боку комерційних  банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним  банком рівня облікової ставки має  зворотний вплив. Воно стимулює зростання  попиту на кредит з боку комерційних  банків, веде до зростання обсягів  рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.

Через зміну пропозиції грошей процентна політика центрального банку  впливає на ринкові процентні  ставки, тобто на ставки за всіма  іншими видами операцій на грошовому  ринку. Так, розширення пропозиції грошей сприяє зниженню процентних ставок комерційних  банків, що веде до зростання кредитних  вкладень в економіку і стимулює у такий спосіб економічну активність, і навпаки.

Діаграма 1.4.1.Облікова ставка Центрального банку Латвії

 

Як видно  з діаграми 1.4.1., облікова ставка ЦБ Латвії в 2008 році становила 6%, а вже в 2009 році знизилась  до 4%.

 

6.4.Процентні ставки комерційних банків

Зміна процентних ставок у  національній економіці відбувається через зміну портфеля активів  економічних суб'єктів. Якщо, наприклад, внаслідок стимулювальної монетарної політики на руках в економічних суб'єктів виявилося більше грошей, ніж їм потрібно, то вони купують інші види активів, зокрема облігації. Це спричиняє підвищення цін на облігації, а відтак зниження процентних ставок.

Рівень зміни процентних ставок залежить від нахилу кривої попиту на гроші. Якщо у національній економіці попит на гроші дуже чутливий до зміни процентних ставок (спадна крива попиту на гроші є  положистою), то внаслідок збільшення пропозиції грошей процентна ставка знизиться на незначну величину.

Зі зміною процентної ставки змінюватимуться сукупні видатки. Найсильніше на зміну процентної ставки реагують інвестиційні видатки. Споживчі видатки також реагують на зміну процентних ставок, але  значно слабше.

Вплив змін процентної ставки на інвестиційні видатки є вагомим  тоді, коли на грошовому ринку відбулося  помітне зниження процентної ставки. За інших рівних умов у цьому разі відбудеться збільшення сукупного  попиту за рахунок розширення інвестиційних  видатків, а відтак і збільшення обсягу національного виробництва. Отже, збільшення пропозиції грошей знижує ринкові процентні ставки, що стимулює збільшення інвестиційних та інших  видатків, чутливих до ставок процента. У результаті підвищується сукупний попит, що сприяє зростанню виробництва  й зайнятості.