Банківський аудит

Розглянуті  вище формули застосовуються для  облігацій з термінами погашення  до 1 року.

Для визначення ціни облігації з терміном погашення  понад 1 рік застосовується така формула:  

 

 

де: P - вартість облігації;

Н - номінальна вартість облігації;

D - річний  купонний дохід на облігацію;

К -  річна  очікувана ставка доходу на облігацію (або дохід на облігацію при  її погашенні);

n -  термін  розміщення облігації.

Таким чином, ціна облігації складається із суми теперішньої вартості грошового  потоку майбутніх відсоткових платежів плюс теперішня вартість суми облігації, яка погашається при настання строку. Ціна облігації може бути вищою за номінал і нижчою від нього. Вона прямо пропорційна купонній відсотковій ставці та обернено пропорційна ставці очікуваного доходу.

Як правило, розрахунок ціни облігації складніший, ніж у наведеній формулі. При  її визначення можуть додатково враховуватись  такі фактори:

·       скільки разів протягом року нараховуються відсотки купонного доходу;

·       за якою ставкою оподатковується купонний дохід за облігацією та очікуваний дохід за облігацією при її погашенні;

·       за який час до отримання наступного купонного доходу купується облігація.

Якщо купонний дохід нараховується m разів протягом року,  то тоді замість річної ставки дисконту використовується ставка , розрахована на менший інтервал часу, що дає змогу врахувати реінвестування відсотків протягом року:

Здебільшого у біржових зведеннях наводять не ринкову ціну облігації, а її курс, що дорівнює відсотковому співвідношенню ринкової ціни та номіналу. Це роблять  для того, щоб відбити попит  на певну облігацію і очікуваний дисконт. Наприклад, облігація номіналом 1000 грн. продається за курсом 85. Це означає, що її ринкова ціна складає 850 грн.

Найважливішою характеристикою облігації є  її дохідність. Розрізняють такі види дохідності: купонну, поточну та повну.

Купонна дохідність визначається відносно номіналу і показує, який відсоток нараховується щорічно  власникові облігації. Ця ставка встановлюється згідно з умовами випуску.

Поточна дохідність визначає відсоток, який щорічно одержує  власник облігації на інвестований капітал. Вона розраховується як відсоткове співвідношення між річним купонним доходом від облігації і тією ціною, за якою інвестор її придбав. Слід розрізняти дохідність, що наводиться у біржових зведеннях, і дохідність для певного інвестора: у першому  випадку використовується поточний курс цінного паперу, у другому  випадку у знаменнику записують  курс, за яким облігацію купив інвестор.

Повна дохідність характеризує не тільки поточний дохід  за облігацією, а й виграш (збиток), що його одержує інвестор, погашаючи  облігацію за ціною, вищою або  нижчою за ціну купівлі. 

Активні операції комерційних банків включають також  облік і дисконт векселів.

Вексель - це цінний папір, який засвідчує безумовне  грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну  визначену суму грошей власнику векселя.

Якщо векселедержатель зацікавлений у достроковому поверненні коштів, відвернених у розрахунках, він може продати боргове зобов’язання комерційному банку. Вексель передається  банку при наявності повного  передаточного напису - індосаменту, який означає перехід права одержання  платежу по векселю до банка.

За достроковий  платіж банк утримує з номінальної  суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується  із знижкою. Різниця між сумою, яку  банк заплатив, придбавши вексель, і  сумою, яку він отримав за цим  векселем у строк платежу, називається  врахуванням або дисконтом.

Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:  

 

де Д - сума дисконту;

Н - номінальна сума векселя;

к - річна  ставка дисконту;

n - строк  у днях від дня обліку до  дня платежу;

Т - максимальна  кількість днів у році за умовами  договору.

Сума дисконту стягується банком ніби наперед, але  зараховується на дохідний рахунок  банку тільки після отримання  платежу за векселем.

Враховуючи  вексель, банк отримує його у своє розпорядження, стає кредитором - векселедержателем  з усіма правами і обов’язками  останнього згідно з Положенням про  вексель.

Інвестиційні  операції, як і кредитні, приносять  основну частину доходів банку,  також підлягають ризикам. Банківським  інвестиціям властиві такі ризики:

 

1. Кредитний  ризик. Пов'язаний з імовірністю  того, що фінансові можливості  емітента знизяться настільки,  що він виявиться неспроможним  виконати свої зобов'язання щодо  сплати основного боргу та  доходів по цінних паперах.

2. Ринковий  ризик. Випливає з того, що за  непередбачуваних обставин на  ринку цінних паперів або в  економіці привабливість цінних  паперів як об'єкта грошових  вкладень може бути частково  втрачена, внаслідок чого їх продаж  стане можливим лише за умови  великої знижки.

3. Процентний  ризик. Пов'язаний з тим, що  зростання чи зниження процентних  ставок негативно вплине на  різницю між процентними доходами  і процентними витратами. Наприклад,  зростання процентних ставок  веде до зниження ринкової  ціни раніше емітованих зобов'язань.

4. Інфляційний  ризик. Імовірність того, що ціни  на товари і послуги, що придбаваються  банком, збільшаться або вартість  активів банку буде зведена  до нуля через зростання цін.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності  в нинішніх умовах комерційні банки  застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового  акцепту. Цей метод відноситься  до найбільш обережних. Інвестиційний  портфель банку повністю формується  з короткострокових цінних паперів  (2 - 3 роки), що підвищує банківську  ліквідність. Цей підхід доцільний  в період зростання процентних  ставок. Дохідність тут не розглядається  як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного  розподілу коштів. Дозволяє зменшувати  коливання в доходах від цінних  паперів і, хоча не приносить  великих доходів, гарантує відсутність  значних втрат.

3. Метод довгострокового  акцепту. Цей метод є протилежністю  методу короткострокового акцепту.  Доцільний в період падіння  ринкових норм процента. На практиці  є доступною переважно великим  банкам, які мають доступ до  ліквідних коштів.

4. Метод процентних  очікувань. Застосування цього  методу пов’язане з прогнозуванням  динаміки процентних ставок і  спекуляцією на цих змінах.

5. Метод «штанги». Цей метод є найбільш доцільним  для комерційних банків. При такому  підході основна частина інвестиційного  портфеля складається з довгострокових  зобов’язань, що врівноважуються  короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні. 

Основним  засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо  повністю позбавитись ризику, але  можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення  коштів у певний вид цінних паперів  в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля.

Коли інвестиційний  портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.

Балансу можна досягнути за допомогою  включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.

 

 

3. Прибуток  комерційного  банку та його розподіл.

Вся господарська діяльність комерційного банку – здійснення банківських  угод - має назву статутна діяльність. Її проведення вимагає від комерційного банку значних витрат, але крім витрат виникають доходи, як результат діяльності комерційного банку. Результатом співставлення доходів та витрат є фінансовий результат статутної діяльності, який виступає у вигляді прибутку чи збитків.

Поняття доходності  комерційного   банки   відображає   позитивний    сукупний   результат   діяльності   банку   у   всіх   сферах  його    господарсько-фінансової і комерційної діяльності.   За  рахунок  доходів    банку    покриваються    усі    його    операційні   видатки,   включаючи    адміністративно-управлінські,  формується  прибуток   банку,   розмір    якого визначає рівень дивідендів, збільшення власних коштів і    розвиток пасивних і активних операцій.

Для оцінки доходів та видатків необхідно  розрахувати загальну суму доходів  банку, отриманої їм за період, із наступним  поділом її на види доходів, що надійшли від проведення різноманітних видів  банківських операцій.

Валові доходи банку прийнято розділяти  на процентні і непроцентні.

 До  процентних доходів банку відносяться:

• нараховані й отримані відсотки по позичках у гривневому виразі;
• нараховані й отримані відсотки по позичках в іноземній валюті.

Структура процентних доходів банку може бути подана також у вигляді:

• процентних доходів, отриманих по міжбанківських позичках;
• процентних доходів, що надійшли по комерційних позичках.

Непроцентні доходи складають:

• доходи від інвестиційної діяльності (дивіденди по цінних паперах, доходи від участі в спільній діяльності підприємств і організації й ін.);
• доходи від валютних операцій;
• доходи від отриманих комісій і штрафів;
• інші доходи.

Також доходи можна розділити на банківські і небанківські.

Банківські доходи – це ті, що безпосередньо  пов’язані з банківською діяльністю.

Небанківські – ті, які не відносяться  до основної банківської діяльності, але забезпечують іі здійснення.

При оцінці доходів банку визначається питома вага кожного виду доходу в  їхній загальній сумі або відповідній  групі доходів.  Динаміка дохідних статей може порівнюватися з попередніми  періодами, у тому числі і по кварталах.  Стабільний і ритмічний приріст  доходів банку свідчить про його нормальну роботу і про кваліфіковане  управління.

Після проведення оцінки структури  доходів банку по укрупнених статтях  варто більш детально вивчити  структуру доходів, що формують укрупнену  статтю, що займає найбільшу питома вагу в загальному обсязі доходів. 

Аналізуючи одночасно доходи конкретного  банки і динаміку структури активу балансу, можемо зробити висновок, що не всі активи банку приносять йому адекватний прибуток. Це відноситься до активів, що звичайно не приносять доходу (наприклад, кошти в касі і на кореспондентському рахунку, резерви в НБУ і власні основні засоби), а також до таких активів, як цінні папери й інші права участі, придбані банком і нематеріальні активи.  Це означає, що якість спільних проектів, придбаних цінних паперів і нематеріальних активів є вкрай невисокою.

Отже, доход комерційних банків залежить від норми прибутку по позичкових і інвестиційних операціях, розміру  комісійних платежів, стягнутих банком за послуги, а також від суми і  структури активів.

Доходність банка  є  результатом  оптимальної  структури  його    балансу як у частині активів,  так і пасивів,  цільової спрямованості  в    діяльності банківського персоналу  в цьому напрямку.   Іншими важливими    умовами  забезпечення   доходності   банка   є   раціоналізація    структури  видатків  і  доходів,  розрахунки  процентноЇ маржу і  виявлення    тенденцій  у  доходності  позичкових  операцій,  планування  мінімальної    дохідної маржї для прогнозування орієнтованого рівня відсотків по    активних  і  пасивних  операціях.    Умовою   доходності   банківської    діяльності  безумовно  є підтримка ліквідності,  управління    банківськими ризиками, їхня мінімізація.

Оцінка витрат банка здійснюється по тієї ж схемі, що й оцінка його доходів.  Валові витрати банку  можна розділити на процентні  і непроцентні.

  Процентні витрати складають: 

• нараховані і сплачені відсотки в гривнях;

• нараховані і сплачені відсотки у валюті.

 До  непроцентних витрат відносять: 

• операційні витрати:

сплачені комісійні по послугах і кореспондентських відносинах;

витрати по операціях із цінними  паперами;

витрати по операціях на валютному  ринку;

• витрати по забезпеченню функціонування банку:

витрати на утримання апарата управління;

господарські витрати;

• інші витрати:

штрафи, пені, неустойки сплачені;

відсотки і комісійні минулого років і т.д.

 Найбільше значними статтями  операційних витрат банку традиційно  є витрати: