Банківська система України

У законі України  “Про банки і банківську діяльність”  зазначено, що банки можуть здійснювати  лише довірче управління коштами  та цінними паперами за договорами з юридичними і фізичними особами.

Факторинг – це послуга банку, яка полягає у викупі платіжних вимог у постачальника товарів (послуг).

Сутність факторингу полягає у фінансуванні під відступленні права грошової вимоги, коли одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Банки також  можуть надавати додаткові послуги  своїм клієнтам зі зберігання цінностей  у трьох формах:

v зберігання цінностей клієнтів у сховищі:

1. Банк може  прийняти на зберігання документи,  цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та  цінності.

2. Банк може  бути уповноважений поклажодавцем  на вчинення право чинів з  цінними паперами, прийнятими на зберігання.

3. Укладення  договору зберігання цінностей  у банку засвідчується видачею  банком поклажодавцеві іменного  документа, пред’явлення якого  є підставою для повернення  цінностей поклажодавцеві;

v надання клієнтам сейфів у приміщенні банку (договір про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком):

1. Банк може  передати поклажодавцеві індивідуальний  банківський сейф (його частину  або спеціальне приміщення) для  зберігання у ньому цінностей  та роботи з ними.

2. Банк видає поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак або документ, що посвідчує право його пред’явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей.

3. Банк приймає  від поклажодавця цінності, контролює  їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа;

v надання нічних сейфів клієнтам.

Останнім часом  у банківській практиці широкого розповсюдження набуває лізинг. Термін “лізинг” запозичений з англійської “lease”, що означає найм будь-якого виду, а поняття “лізинг” (“leasing”) – найм рухомих речей.

Предметом лізингу  може бути неспоживна річ, визначена  індивідуальними ознаками та віднесена  відповідно до законодавства до основних засобів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи.

Строк лізингу  визначається сторонами договору і  може залежати від терміну служби устаткування, його фізичного і морального зносу, динаміки інфляційних процесів, рівня процентних ставок.

В економічній  літературі зустрічається ще класифікація банківських послуг з виділенням таких їх груп: ліцензовані, не ліцензовані, чисті, сурогатні, комісійні, гонорарні, середові, балансові, позабалансові  та інші.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Такими послугами є касове обслуговування клієнтів, інкасація та перевезення грошових цінностей, ведення рахунків клієнтів, залучення депозитів юридичних і фізичних осіб тощо.

Чистими вважаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Це, зокрема, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, інкасові послуги, інкасація готівки тощо.

Сурогатними називаються послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні – це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк одержує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трастові, консультативні та інші подібні послуги.

До спредових належать послуги, чисті доходи від яких формуються як різниця між комісією, одержаною від клієнта, та комісією, сплаченою при організації даної послуги. Наприклад, видача готівки клієнтам за рахунок купленої в інших банках або в установі НБУ.

До балансових відносяться послуги, що обліковуються на балансових рахунках – це кредитні, інвестиційні, валютні тощо. Водночас ці послуги можуть бути активними та пасивними.

До позабалансових належать послуги, що не обліковуються на балансових рахунках (гарантії, поручительства, консультації тощо).

З розвитком  телекомунікацій та технологій активно  розвивається така послуга як Інтернет-банкінг, яка призначена для здійснення документообігу між банком і його клієнтами в електронному вигляді у будь-який час доби, з будь-якої точки земної кулі.

На сьогодні розвиток нових видів банківських  послуг пов’язаний з освоєнням ринку електронної комерції [4, с. 183 – 194].

Розділ 3. Регулювання діяльності банківської  системи.

3.1. Державне  регулювання банківської системи  України.

В усьому світі  банки більше, ніж підприємства інших  видів діяльності, підлягають державному нагляду і незалежному контролю. Система банківського регулювання та нагляду в тому чи іншому вигляді функціонує у всіх країнах світу.

Необхідність  банківського регулювання та нагляду  з боку держави зумовлюється тим, що банки виконують суспільно-корисні  та необхідні функції (розрахунково-касове обслуговування юридичних і фізичних осіб, збереження грошових заощаджень тощо). З іншого боку, в умовах ринку між банками іде жорстка конкурентна боротьба, що змушує їх підвищувати ризик овість своїх операцій, що, своєю чергою, може призвести до банкрутства. А крах банківської установи наносить шкоду не лише його власникам, але й суспільству загалом. Все це і робить регулювання їх діяльності та нагляду, необхідним завданням держави.

В Україні згідно із Законами України “Про банки і банківську діяльність” і “Про Національний банк України ” функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ.

Термін “регулювання банківської діяльності” та “нагляд  за діяльністю банків” інколи вживаються у значенні синонімів, хоча відносяться до різних видів діяльності.

v Основною метою банківського нагляду є своєчасне регулювання на порушення та негативні тенденції у діяльності банків з метою їх нормалізації, зміцнення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи загалом.

v Банківське регулювання – це система заходів, за допомогою яких центральний банк, або інший наглядовий орган забезпечує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі.

Отже, під регулюванням банківської діяльності розуміють  насамперед розробку та видання уповноваженими органами конкретних правил та інструкцій, що базуються на діючому законодавстві  і визначають структуру та способи  здійснення банківської справи. Такі закони та інструкції формують певні рамки поведінки банків, що сприяють підтримці надійної та ефективної банківської системи.

Регулювання здійснюється з метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання  ними зобов’язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності [5, с. 133 – 135].

До основних завдань банківського регулювання  та нагляду можна віднести:

1) забезпечення  стабільності та надійності банківської  системи; 

2) захист інтересів  вкладників;

3) створення  конкурентного середовища у банківському  секторі; 

4) забезпечення  прозорості діяльності банківського  сектора економіки; 

5) забезпечення  ефективної діяльності банків, підтримка необхідного рівня стандартизації та професіоналізму у банківській сфері тощо.

Регулювання діяльності банків Національний банк України здійснює у двох основних формах – адміністративне  та індикативне регулювання.

Адміністративне регулювання включає такі заходи:

1) реєстрація  банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення  вимог та обмежень щодо діяльності  банків;

3) застосування  санкцій адміністративного чи  фінансового характеру; 

4) нагляд за  діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Основними складниками індикативного регулювання  є:

1) засоби впливу, пов’язані з визначенням кількісних  параметрів банківської діяльності:

a. встановлення  обов’язкових економічних нормативів;

b. визначення  норм обов’язкових резервів для банків;

c. встановлення  норм відрахувань до резервів  на покриття ризиків від активних  банківських операцій;

2) засоби впливу  непрямого характеру: 

a. визначення  процентної політики;

b. рефінансування  банків;

c. кореспондентські відносини;

d. управління  золотовалютними резервами, включаючи  валютні інтервенції; 

e. операції з  цінними паперами на відкритому  ринку; 

f. імпорт та  експорт капіталу.

Нагляд за діяльністю банків належить до адміністративного  регулювання. Він здійснюється з метою забезпечення надійності та стійкості окремих банків та передбачає цілісний і неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до діючого законодавства та інструкцій, своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності окремих банків.

У загальному вигляді  банківський нагляд зводиться до виявлення правопорушень і їх усунення, запобігання високого рівня  ризикованості, з’ясування того, наскільки  діяльність банків відповідає встановленим правилам[12, с. 103 – 105].

За етапами  і методами здійснення банківський  нагляд поділяють на: вступний, попередній і поточний (рис. 3.1).

 

Рис.3.1. Форми банківського нагляду

Індикативне регулювання  банківської діяльності включає  такий важливий елемент, як встановлення з боку НБУ для банків обов’язкових економічних нормативів. Їх призначення  – захист інтересів вкладників і  кредиторів та забезпечення фінансової надійності банків.

Усі нормативи, залежно від сфери банківської  діяльності, яку вони регулюють, ділять на п’ять груп, до кожної з яких входять  кілька економічних нормативів:

1)нормативи  капіталу:

Ø мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1);

Ø адекватності регулятивного капіталу (Н2);

Ø адекватності основного капіталу (Н3);

2)нормативи  ліквідності:

Ø миттєвої ліквідності (Н4);

Ø поточної ліквідності (Н5);

Ø короткострокової ліквідності (Н6);

3)нормативи  кредитного ризику:

Ø максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

Ø великих кредитних  ризиків (Н8);

Ø максимального  розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9);

Ø максимального  сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10);

4)нормативи  інвестування:

Ø інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11);

Ø загальної  суми інвестування (Н12);

5)норматив  ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13), Н13/1, Н13/2.

Базою для розрахунку економічних нормативів Н2, Н7, Н8, Н11, Н12, Н13 є регулятивний капітал банку; для Н3 – основний капітал; Н9, Н10 – статутний капітал[15, 138 – 140].

3.2. Саморегулювання  банківської системи.

В умовах глобалізації фінансових ринків, з розвитком методів та засобів інформатизації, з розширенням сфери застосування похідних фінансових інструментів, що призводить до зниження рентабельності роботи банківських установ, контроль за ризиками діяльності стає одним із головних факторів підтримання їх прибутковості на прийнятному рівні.

Внутрішній  контроль – це процес, що постійно здійснюється на всіх рівнях банку і покликаний сприяти досягненню мети, визначеної стратегією його розвитку.

Концептуальною  основою побудови внутрішнього контролю є такі принципи:

1. Розмежування  обов’язків (функція внутрішнього  контролю у банку має бути  відокремленою від операційної  діяльності, а бек-офіс – від  підрозділів, у яких укладають  угоди);

2. Наявність  ефективних процедур санкціонування  операцій (мовиться про рішення відповідальних осіб, дотримання регламентованих внутрішніми документами банку відповідних дій та процедур);

3. Своєчасне  належне документування операцій;

4. Фактичний  контроль за документацією (йдеться  про використання технічних засобів і процедур з метою запобігання втрати, вилучення або неправомірної зміни облікової чи іншої робочої банківської документації);

5. Використання  різних видів контролю залежно  від функціональної приналежності  його об’єктів;

6. Безперервність  та об’єктивність.

Ці принципи забезпечують постійну, всеосяжну і  багатопланову дію контрольних  механізмів і функцій на всіх векторах банківської діяльності й на різних рівнях ухвалення рішень.

Сукупність  органів управління, а також підрозділів  і службовців (відповідальних працівників), які виконують моніторингові та захисні функції в рамках політики внутрішнього контролю є службою внутрішнього контролю.

Служба внутрішнього контролю (СВК) – це структурний  підрозділ (відділ, департамент) банку, котрий організовує і здійснює контроль. СВК має бути незалежною і діяти під безпосереднім наглядом ради директорів банку; не здійснювати діяльність, що піддається перевіркам; взаємодіяти із відповідними керівниками банку або його підрозділів з метою оперативного вирішення питань; з власної ініціативи доповідати раді директорів про результати внутрішнього контролю та вносити пропозиції щодо вирішення виявлених проблем, а також надавати цю інформацію голові правління і правлінню банку.

Система внутрішнього контролю виконує захисну функцію, мінімізуючи зовнішні та внутрішні ризики банківської установи, забезпечуючи такий порядок проведення банківських операцій і послуг, який сприяє досягненню встановлених нею орієнтирів і цілей при дотриманні вимог законодавства, нормативних актів центрального банку, а також внутрішніх процедур, стандартів і правил, установлених в банку.