Банківська система України

Відповідно  до функції організатора міжбанківських розрахунків НБУ створив і запровадив із січня 1994р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України. Для функціонування цієї системи в Автономній Республіці Крим та кожній області створено регіональні розрахункові палати, що об’єднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, на верхньому рівні якої знаходиться Центральна розрахункова палата у м. Києві. На сьогодні всі банківські установи працюють у системі електронних міжбанківських платежів (СЕП) НБУ, що дозволяє їм як здійснювати, так і отримувати в режимі реального часу.

Грошово-кредитне регулювання економіки є однією з найважливіших функцій НБУ, яка виконується у відповідності до економічних інтересів та цілей держави.

В основу грошово-кредитної  політики покладено здійснення комплексу заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів і обсягів кредитування банків та інших кредитних установ. Відтак метою грошово-кредитної політики є регулювання пропозиції та попиту на позиковий капітал через ефективне управління грошовою масою.

Базовою ланкою кредитної системи, основою, на якій грунтується уся діяльність, пов’язана  з кредитно-фінансовим обслуговуванням  господарства, є комерційні банки. Вони являють собою другий (за порядком але не за значенням) рівень банківської системи після центрального банку [4, с. 85 – 88].

Комерційні  банки – це багатопрофільні кредитні установи, що здійснюють операції у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи підприємства всіх галузей економіки та населення.

Основними функціями комерційних банків, що визначають їх суть та роль у кредитній системі, є:

1) прийом депозитів  від юридичних та фізичних  осіб;

2) кредитування  підприємств і населення; 

3) організація  та здійснення розрахунків у  господарстві;

4) випуск кредитних знарядь обігу.

Усі функції  тісно пов’язані між собою  та дозволяють комерційному банку виступати  у якості органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування усього кругообороту капіталу в процесі виробництва  й обігу товарів.

Найважливіша  особливість комерційних банків полягає у їх можливості створювати за рахунок кредиту додаткові платіжні засоби шляхом збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Усі інші інститути кредитної системи, крім центрального банку, не можуть використовувати емітовані кошти як джерело кредитних ресурсів. У той же час комерційні банки не мають права самостійно емітувати готівкові кошти, оскільки це є монополією центрального банку.

Окрім зазначених базових функцій, комерційні банки  можуть виконувати ряд інших операцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів банку, на які він орієнтує свою діяльність. У цьому полягає відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, що надають обмежене коло послуг. Так, комерційні банки можуть здійснювати операії з купівлі та продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі, виконувати довірчі операції, пов’язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних та юридичних осіб за їх дорученням, надавати консультаційні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності, проводити лізингові та факторингові операції, організовувати зберігання фінансових і матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, видавати гарантії за третіх осіб, надавати економічну й фінансову інформацію, здійснювати операції з цінними паперами, а також ряд інших операцій, пов’язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

Важливою особливістю комерційних банків є те, що окрім своїх традиційних функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції інших інститутів кредитної системи ( крім центрального банку), а тому є по суті фінансово-кредитними установами універсального типу, у зв’язку з чим їх ще називають “фінансовими універмагами”. Сучасні комерційні банки здатні виконувати до 200 різних видів операцій залежно від своїх розмірів, сфери діяльності потреб клієнтів та інших ознак[16, с. 34 – 38].

Розділ 2. Аналіз діяльності банківської системи України.

2.1. Структура  капіталу в банківській системі  України.

Передумовою ефективної діяльності банку як специфічного господарського товариства виступає створення відповідної  ресурсної бази, тобто сукупності грошових коштів, що надходять у розпорядження банку з різних джерел та використовуються ним для здійснення активних операцій. Первісну роль у цьому процесі відіграє формування власного капіталу банку.

Власний капітал  використовується для своєрідного  захисту інтересів вкладників і кредиторів та покриття збитків від банківських операцій. За цих умов вважається прийнятним, якщо розмір власного капіталу становить не менше 4% загальних активів банку.

Капітал банку  класифікують за такими ознаками:

1) за організаційно-правовою формою діяльності банку на:

Ø акціонерний  капітал;

Ø пайовий капітал.

2) за формою  інвестування:

Ø капітал в  грошовій формі;

Ø капітал в  матеріально-речовій формі;

Ø капітал у  формі фінансових активів.

3) за формою  власності: 

Ø приватний  капітал;

Ø державний  капітал;

Ø колективний  капітал.

4) за резидентністю: 

Ø національний капітал;

Ø іноземний  капітал.

5) за характером  використання власниками:

Ø капітал, що нагромаджується;

Ø капітал, що споживається.

6) за способом  розрахунків: 

Ø банківський капітал;

Ø нормативний  капітал.

7) за джерелами  формування:

Ø статутний  капітал;

Ø резервний  капітал;

Ø нерозподілений прибуток;

Ø субординований капітал.

8) за характером  використання у банківській діяльності:

Ø робочий капітал;

Ø неробочий капітал.

Власний капітал  банку може також використовуватися  для участі у власності акціонерних  та спільних підприємств.

Власний капітал  банку поділяється на капітал-брутто та капітал-нетто.

Власний капітал-брутто – це сума всіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом.

Власний капітал-нетто – це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій акціонерних товариств, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів.

Тобто капітал-нетто  – це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Найважливішою складовою банківського капіталу є статутний капітал. Його частка загалом по банківській системі у різних часових інтервалах коливалась від 49 до 60% сукупного капіталу українських банків.

Статутний капітал  може створюватися тільки за рахунок  власних коштів учасників (акціонерів) банку. Статутний капітал банку  не може формуватися за рахунок банківських  кредитів, коштів організацій, які за статутом не мають права вести комерційну діяльність та мати прибуток(громадські, релігійні організації, благодійні фонди та ін.), бюджетних коштів, якщо вони мають інше цільове призначення.

Статутний капітал  банку, створеного у формі акціонерного товариства, формується шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій – звичайних та привілейованих.

Власники звичайних  акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним  усі його доходи, збитки та ризики. Якщо банк не одержує прибутку, власники звичайних акцій не отримують  дивідендів, їм нічого не гарантується і при ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих(звичайних) акцій.

Привілейовані акції дають право їхнім власникам  на отримання фіксованого розміру  дивідендів, що не залежить від одержаного банком прибутку. Власники привілейованих акцій у разі ліквідації банку та розподілу його майна мають переваги порівняно з власниками звичайних акцій, однак після того, як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні банком.

Банки зобов’язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансовими зобов’язаннями. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не менше 5% від прибутку банку до досягнення ним 25% розміру регулятивного капіталу банку.

Банки зобов’язані  формувати інші фонди та резерви  на покриття збитків від активів  відповідно до нормативно-правових актів  НБУ.

Фонд  емісійних різниць виникає в тому випадку, якщо акції банку продаються за вартістю, вищою ніж їх номінальна вартість.

Фонди економічного стимулювання створюються з метою соціально-економічного розвитку банку та формуються за рахунок прибутку, що залишається після оподаткування.

Резерви створюються за рахунок прибутку під можливі втрати від активних операцій банків(кредитних, інвестиційних). Основною метою формування цих резервів є відшкодування збитків, що можуть виникати у банків від неповернення наданих кредитів та процентів за ними, від операцій з цінними паперами та іноземною валютою.

Таким чином, власний  капітал банку – це першооснова його створення та ефективного функціонування. Збільшення розміру капіталу дозволяє банку відповідно розширювати вартісні межі своєї діяльності, та, водночас, здійснювати складніші, ризикованіші й більш доходні операції на фінансових ринках. Розмір та структура капіталу впливає на стійкість, надійність і стабільність окремого банку[4, с. 105 – 109]. Дивлячись на показники діяльності банківської системи України (додаток Б), ми спостерігаємо їх зміну з кожним роком. Така зміна називається динамікою капіталу.

2.2. Надання  послуг в банках.

Універсалізація банківської діяльності, зростання  конкуренції між банками та необхідність отримання додаткових доходів пов’язано  з впровадженням та розвитком  банківських послуг.

Особливість банківських  послуг полягає у такому:

§ по-перше, для  надання банківських послуг банкам, як правило, не потрібні додаткові ресурси;

§ по-друге, найбільшу  частину доходів від надання  послуг банки одержують у вигляді  комісії;

§ по-третє, при  наданні послуг діяльність банків спрямована на вчинення юридичних і фактичних дій, які безпосередньо не пов’язані з матеріальними наслідками.

Банківські  послуги класифікують за різними  ознаками:

1. Залежно  від руху матеріального продукту:

Ø послуги, пов’язані  з рухом матеріального продукту (наприклад, розрахунково-касове обслуговування);

Ø чисті послуги (наприклад, консультаційні).

2. Залежно  від контингенту споживачів:

Ø послуги юридичним  особам;

Ø послуги фізичним особам.

3. Залежно  від відображення послуги у  балансі:

Ø балансові;

Ø позабалансові (операції, що певний час не відображаються в балансі, поки не будуть відображені  в прибутках або збитках банку).

4. Залежно  від надання послуг:

Ø платні;

Ø безкоштовні.

5. Залежно від  можливості обліку платних послуг  і можливості визначення розміру плати:

Ø послуги, розміри яких підлягають обліку (розрахунково-касові, кредитні, валютні);

Ø послуги, аналоги яких є  у відповідних тарифах, (консультаційні);

Ø послуги, вартість яких не може бути встановлена об’єктивно (як правило, надаються банками в пакеті з платними товарними послугами).

Посередницькі послуги – це послуги, у наданні яких бере участь третя сторона(банк), що виступає посередником між замовником і виконавцем.

Серед посередницьких послуг, що надаються банками, найбільш поширеними є: посередництво в отриманні клієнтом позички, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном.

Консультаційні  послуги банки надають з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.

Як правило, цей вид  послуг перебуває в тісному контакті з іншими операціями, а саме: кредитними, лізинговими та іншими. Плата за консультацію враховується у складі плати за основний вид операції, що супроводжується консультацією.

Банки, володіючи  засобами телекомунікацій та електронно-обчислювальної техніки, завжди мають різноманітну інформацію, що дозволяє їм надавати інформаційні послуги.

До найпоширеніших видів інформаційних послуг, що надають банки, можна віднести:

§ інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у галузі банківської справи, фінансів, валютних ресурсів, оподаткування;

§ надання копій  грошово-розрахункових документів;

§ допомога у  розшуку перерахованих сум;

§ надання інформації про прийняття НБУ та іншими органами рішень, які впливають на господарську діяльність клієнта;

§ доведення  інформації про курси іноземних  валют, котирування цінних паперів  та їх дохідність;

§ сприяння в  підборі партнерів, засновників, учасників  обмінних операцій.

Гарантії  та поручительства – це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, що застосовуються між будь-якими суб’єктами правовідносин.

Гарантійні  послуги полягають у зобов’язанні банку виплатити суму боргу свого клієнта, якщо останній не зможе (не захоче) виконати свої зобов’язання.

Трастові  послуги – послуги, засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа – засновник (установник управління), передає своє майно у розпорядження іншій особі – довірительному власнику (управителю),для управління в інтересах третьої особи – бенефіціара (вигодонабувача).