Аналіз недоліків ринкового механізму

      Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними». Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктивних причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення трудових затрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

      Контроль  за цінами із застосуванням економічних  санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та іншу комерційну діяльність.

      Отже, можна прийти до висновку, що  держава відіграє важливу роль в стимулюванні роботи ринкового механізму України, створено спеціальні державні органи влади, підпорядковані Верховній Раді та Кабінету Міністрів, які регулюють роботу ринків.  Але внаслідок деяких факторів, серед яких адміністративно-командні принципи, які залишаються домінуючими в системі державного регулювання; система державного управління в Україні сьогодні в багатьох випадках зводиться до проявів особистої самодіяльності окремих посадових осіб високого рангу; недосконалість правових актів призводять часто до неефективного регулювання, а іноді нездатності вирішити «провали» ринку в Україні. Тому досягти нового ринкового характеру державного регулювання неможливо без ефективного й докорінного проведення адміністративної та регуляторної реформ в нашій державі, які змінять не лише процедурні принципи формування державної політики, а головне – змінять психологію вітчизняного державного службовця, дадуть йому практичні навички поєднання принципів ринкового саморегулювання і адміністративного регулювання. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.3. Перспективи  вирішення  проблем обмеженості конкурентної моделі та неспроможності ринку України.

      Набуття українською державою незалежності спричинило зміну вектору політичних, ідеологічних та економічних пріоритетів. Відтоді парадигма економічного розвитку України тісно пов'язана  з ринковою системою господарювання, в умовах якої істотно змінюється механізм регулювання сфери трудової діяльності. Серед основних соціально-економічних та правових передумов, що створюють відповідне підґрунтя для трансформації зайнятості в умовах становлення ринкової економіки, виділено: реформування майнових відносин; земельну реформу; розвиток орендних і трудових відносин; роздержавлення і приватизацію підприємств; становлення нових організаційних форм господарювання; створення реального власника землі, майна, виробленої продукції; врахування економічних інтересів та забезпечення соціального захисту працівників; розвиток інфраструктури аграрного ринку; зміну трудового законодавства тощо. В умовах незалежності України та формування нового суспільного устрою дедалі більше утверджуються принципи лібералізації діяльності.

      Процес  регулювання економіки потребує виконання комплексу організаційних, економічних, фінансових і управлінських заходів як складових ефективної реалізації політики суспільного розвитку.

      Основною  метою сучасного державного регулювання економіки є її переведення на інтенсивний шлях розвитку з послідовним скороченням видатків на екстенсивне зростання і вкладень в інтенсифікацію ефективного використання вже створеного господарського потенціалу.

      В Україні здійснюється економічна реформа. Тому сьогодні як ніколи потрібні зусилля для пожвавлення господарського життя з метою забезпечення стабілізації економіки та економічного розвитку. Орієнтація на такий результат передбачає використання певних засобів, механізмів та інструментарію державного регулювання економіки.

      Сьогодні  в Україні загальновизнаною є  об'єктивна необхідність переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває встановлення кола об'єктів державного впливу, оскільки саме об'єкт зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання. Розвиток об'єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

      Як  відомо, структура економіки України формувалася понад 70 років у так званому єдиному народногосподарському комплексі колишнього СРСР, її оптимізацію здійснювали виходячи із загальносоюзних інтересів та у відриві від міжнародного поділу праці. І дотепер їй притаманні низький рівень НТП, надмірна концентрація матеріального виробництва в окремих регіонах, марнотратне використання всіх видів ресурсів. Це призвело до неминучих негативних наслідків: занепаду продуктивних сил; виснаження та деградації природних ресурсів; погіршення екологічної і демографічної ситуації та масового зубожіння населення[5].

      Аналіз  структури промисловості України  показує, що її індустріальний комплекс спеціалізується на капітало-, природо- та енергомістких видах продукції. Наприклад, для виробництва продукції на 1000 дол. Україна витрачає у 8-10, а то і у 12 разів більше нафтопродуктів, аніж розвинені країни, і в 3—4 рази більше, ніж такі малорозвинені країни, як Чилі та Аргентина [12].

      Недостатньо розвиненими в Україні виявилися  галузі, від яких залежить НТП в економіці. Пріоритетний розвиток важкої індустрії та ВПК, а також екстенсивне використання природних багатств (нині в Україні розроблюється понад 8 тис. родовищ корисних копалин) призвели до їх виснаження. Дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність від інших країн, насамперед від Росії. Зазначене є підставою для такого висновку: виробничий потенціал держави не працює у повному обсязі на український народ. У цьому полягає основна причина значної невідповідності між наявним економічним потенціалом і фактичним рівнем життя населення. Виробничий потенціал України не дає необхідної віддачі. Він сформований так, що чим більше він працює, тим більше потребує імпортної продукції (енергоносіїв, комплектуючих тощо).

      За  таких умов назріла потреба здійснити рішучу структурну перебудову всього національного виробництва, трансформувати його із фрагмента відсталої, державно-монополістичної, несприйнятливої до НТП економічної системи колишнього СРСР на самодостатній, відкритий світовій кооперації національний народногосподарський комплекс, який би динамічно розвивався. Отже, формування виробничо-територіальних комплексів і промислових вузлів має стати основою для економічної політики у сфері розвитку продуктивних сил. Базою для забезпечення реалізації стратегічних планів трансформації економіки може і має стати високорозвинений науково-технічний потенціал. Історичний шанс України вбачається в тому, що такий потенціал вона має вже сьогодні.

      Відомий український учений і політичний діяч М. І. Туган-Барановський у праці "Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь" дійшов висновку, що вихід із кризи завжди пов'язаний з інвестуванням нагромадженого капіталу в нове виробництво, тобто в його структурну перебудову. Оптимізм для України полягає саме в тому, що, як стверджують і М. Туган-Барановський, і Дж. Кейнс, завдяки наявності потужного виробничого потенціалу в разі правильної макроекономічної політики можна набагато швидше виправити положення, аніж тоді, коли такого потенціалу немає або він надто незначний. Однак принципи цієї макроекономічної політики і структурної перебудови потрібно опрацювати. Досвід попередніх років свідчить, що спроби замінити державне директивне планування як головний метод управління на монополізований державний сектор його ринковим саморегулюванням не дали жодних результатів[27].

      Нагальність регулювання ринку України зумовлена  майже цілковитим розривом її зовнішньоекономічних зв'язків з державами близького зарубіжжя. Саме це, а також незадовільний стан внутрішньоекономічних зв'язків унеможливлюють управління лише через механізми ринкової економіки.

      Найважливішим складником державного впливу на макро- й мікроекономічні процеси у країні за ринкових умов є планування. Обґрунтовуючи необхідність макроекономічного планування, відомий американський підприємець Лі Якокка констатував, що "державне планування зовсім не означає соціалізм. Воно означає лише наявність продуманої стратегії та сформульованих цілей. Воно означає узгодження всіх аспектів економічної політики, а не переслідування вузькогрупових інтересів. У нас прогресу не буде, якщо ми не відмовимось від безумної ідеї, ніби будь-яке планування в масштабах країни є наступом на капіталістичну систему"[11].

      На  сучасному етапі модель ринкової економіки України можна окреслити такими аспектами:

      1. Вона має гармонічно поєднувати  антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання змішаної економіки.

      2. Нова модель економіки має  передбачати відносно тривале  функціонування сильного державного та приватного секторів економіки, причому частка останнього повинна щорічно збільшуватись. Це свідчить про необхідність структурної перебудови не лише міжгалузевих комплексів, а й економіки країни загалом. При цьому переважання на початку державного сектора економіки не передбачає будь-яких пільг, переваг або виняткових прав, якими б користувались підприємства цього сектора[21].

      Проблема  в тому, що, з одного боку, галузеві пільги є одним із основних інструментів державного регулювання розвитку економіки. З іншого — вони найменш ефективні, оскільки їх результативність залежить від правильного визначення пріоритетних галузей. А для цього необхідна докладна інформація про технологічні особливості виробництва, потреби ринків, у тому числі світових. Дехто з учених взагалі заперечує можливість урядів правильно вибирати пріоритети, що підтвердила практика надання галузевих податкових пільг в Україні.

      Найбільші пільги надавалися таким галузям, як вугільна промисловість, гірничо-металургійний комплекс та сільське господарство, які, з погляду орієнтації на інноваційну модель розвитку, навряд чи можуть належати до пріоритетних. Надання таких пільг здійснюється з соціально-політичних міркувань. Зокрема метою проведення економічного експерименту в гірничо-металургійному комплексі було визнано створення умов для подолання кризового стану в галузі. Аналогічні завдання — забезпечення економічного зростання в агропромисловому комплексі та підтримки сільськогосподарського товаровиробника — ставляться в процесі надання різного роду податкових пільг цій групі товаровиробників.

      Податкові пільги, які надаються всім підприємствам  галузі, — нерідко менш ефективний інструмент державного регулювання, ніж  цільові субсидії. Досвід розвинених країн свідчить, що поширеними формами підтримки підприємств вугільної галузі є субсидії перспективним вугледобувним підприємствам, а також субсидії для поступового припинення вугледобування на неперспективних шахтах.

      Надання податкових пільг стагнуючим галузям  передбачає попереднє визначення глибинних «провалів» ринку (тобто його неспроможності забезпечити ефективний розподіл ресурсів) й адекватних інструментів їх коригування, а також визнання того факту, що пільги не можуть замінити ринкових реформ. Якщо ж вибір зроблено на користь податкових пільг, то важливо застосувати їх лише протягом обмеженого терміну.

        Набутий досвід з приватизації  підприємств України, а також  світовий досвід свідчать, що  за три-чотири роки неможливо  якісно трансформувати підприємства у сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед недосконалістю законодавчої та нормативної бази, інерцією мислення керівників і вищих органів управління. Тому процес трансформації державного сектора економіки у приватний буде поступовим і триватиме невизначений час. Це означає, що економіка України в найближчій перспективі буде змішаною, а тому держава має використати кейнсіанські принципи макроекономічного регулювання. При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер української економіки й узяти за основу змішану модель управління ринковою економікою європейського типу, коли ринковий механізм функціонує під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне становлення приватного сектора — це не форсований і бездумний розподіл державних підприємств, їх негайне передання у приватний сектор. Такі проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття, поглинання та інших трансформацій.