Аналіз недоліків ринкового механізму

         Відмітимо також, що окремі  галузі виробництва, які традиційно  розглядаються як природні монополії,  є неоднорідними і включають  низку підгалузей, що не володіють  ознаками природних монополій.  Такі суб’єкти природних монополій, функціонуючи на ринках, нерідко стають монополістами. Причиною існування монополії тут є вже не тільки економія на масштабі, але й інші чинники (наприклад, ліцензування). В якості чистих природних монополій можна назвати водопровідно-каналізаційне господарство тощо. Прикладами змішаних природно-організаційних природних монополій є Укрзалізниця, НАК “Нафтогаз України”. До квазіприродних природних монополій можна віднести міжміський та міжнародний телефонний зв’язок.[21]

           Доцільним, з нашої точки зору, є виокремлення природних монополій за формами власності. Форма власності суб’єкта природної монополії має вагоме значення для вибору організаційної форми державного регулювання природних монополій (створення спеціальних органів регулювання, регулювання через відносини власності).

         Уряд повинен активно простежувати діяльність природних монополій та здійснювати регулювання їх діяльності .  Підбиваючи підсумки проведеного аналізу, зазначимо, що специфіку кожного виділеного виду природної монополії з урахуванням визначених критеріїв відповідної природної монополії доцільно враховувати в процесі здійснення заходів державного регулювання конкретного суб’єкта природної монополії.

        Ще однією із ситуацій, який  ринок не в змозі врегульовувати самостійно без втручання держави є нерівність розподілу доходів серед населення. Прагнення суспільства досягти соціальної справедливості потребує від державної влади різноманітних заходів щодо перерозподілу доходів.

      Тут перш за все необхідно визначити, наскільки нерівним є фактичний розподіл доходів, а для цього треба ввести відповідні показники нерівності. По-друге, слід визначитись із поняттям справедливого розподілу доходів, що дає змогу відшукати стан, до якого треба скеровувати рух процесу перерозподілу. По-третє, необхідно розглянути інструменти, які допоможуть перерозподіляти доходи. Нарешті, слід проаналізувати вартість перерозподілу для суспільства.

      Різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну віддачу. Доходи утворюються внаслідок продажу  або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманне всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року.

      Наприклад, у США поріг бідності досягається  тими родинами, чиї витрати на нормальне харчування перевищують третину її доходів. У 2007 році для родини із чотирьох осіб це складало 34335 дол. річного доходу, нижче порога бідності опинилося 31 млн. американців

      В Україні  офіційно визначається межа малозабезпеченості, яка склала у 2007 році 420 грн., у 2008 році 545 грн., у 2009 році 669 грн. на місяць. Сьогодні реальна межа бідності – 1567 грн., тобто реально 26 млн. людей живуть за межею бідності. За підрахунками НФПУ, сумарна вартість споживчого кошика, виходячи із затверджених нормативів і нинішніх цін, становить 1567 грн. на місяць для однієї працездатної людини. Тобто, за логікою уряду, саме ця цифра й мала б вважатися межею бідності.[23]

      Для вимірювання нерівності у розподілі  доходів використовується кілька понять, одне з яких – крива Лоренца – графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкласти кумулятивну частку доходів (від 0 до 100%), а по горизонталі – кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100%), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії, тобто будь який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку частку доходів (10% або 20%). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.

      На  мал. 7 відображена крива Лоренца для України у другому кварталі 2007 року, вона ілюструє той факт, що 20% найбіднішого населення країни отримує близько 6% сукупного доходу, а 20% найбагатшого – близько 42% (у 1997 році було відповідно 9,5% і 35,4%).[21]

         З кривою Лоренца пов’язаний інший вимірювач нерівності доходів – коефіцієнт Джіні, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника 0АВ, що утворюється лінією абсолютної рівності 0А та координатними осями. Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулеві) та одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику).

      Для України індекс Джіні у 2007 році складав 0,37, (у 1997 році – 0,257); у США, для порівняння, - лише 0,3, тобто розподіл доходів в Україні зараз більш нерівний ніж у США. [30]

      З метою зменшення нерівності в  розподілі доходів державна влада  здійснює примусове переміщення  ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів 

      Трансферт – (передавання, перенесення) невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком). Трансферти здійснюються як примусово , так і добровільно (у вигляді пожертв).[14]

      Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податок можна  визначити як примусовий трансферт  грошей від індивідів або інституцій до органів влади.

      Податки поділяються на прямі (їх сплачують безпосередньо економічні агенти – фірми і домогосподарства – в залежності і від рівня доходів або багатства) і непрямі (ними обкладаються блага і види діяльності (акцизний податок)).[16]

      Середня ставка податку (ССП) дорівнює частці (або  процентові), який складають податки  Т в сукупному доході І:

      ССП = Т / І   (або ССП = (Т / І)*100).

      Гранична  ставка податку (ГСП) – це частка податків, яка сплачується із грошової одиниці (дол.) додаткових доходів:

      ГСП = DТ / DІ.

      Податок може бути пропорційним, прогресивним або регресивним.

      При пропорційному податку податкова  система залишається незмінною  при зростанні доходів, тобто  середня і гранична ставки податку  є постійними.

      При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча ГСП може як зростати, так і залишатись постійною. Прогресивна система оподаткування дозволяє зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві.

      При регресивному податку середня ставка зменшується при зростанні доходів, ГСП може залишатись постійною  або зменшуватись.

      Одна  з найпоширеніших форм трансфертів  – програми соціальної допомоги, які  можна розподілити на дві групи:

      програми  типу соціального страхування, за якими  відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання).

      Програми  державної допомоги, за якими підтримуються  лише ті члени суспільства, чий доход  не перевищує певного рівня (допомога багатодітним сім’ям, медична допомога, талони на харчування).

      Проблемі  фінансування програм соціальної допомоги можна вирішувати з використанням  від’ємного прибуткового податку: додатний податок означає, що люди сплачують  податок, а від’ємний – що вони можуть отримувати допомогу в залежності від рівня доходів.

      Від’ємний податок може бути введений за такою  схемою. Наприклад, якщо визначена межа малозабезпеченості у 70 грн., то всім членам суспільства призначається щомісячна  виплата у 70 грн. Незалежно від рівня доходів, але всі доходи оподатковуються за процентною ставкою 30%. Тоді ті, хто не мають ніяких доходів, отримають по 70 грн. Ті, чий доход дорівнює 210 грн., сплатять податок у розмірі 0,3 / 210 = 70 грн. І водночас отримають допомогу у 70 грн., тобто чистий податок дорівнюватиме нулеві (своєрідний рівень беззбитковості). Ті, чий доход складатиме менше 210 грн., отримають більше, ніж сплатять (для них податок буде від’ємним), ті, чий доход перевищує 210 грн., будуть сплачувати додатний податок, середня ставка якого із зростанням доходів наближається до 30%; при доході 1000  у грн. Чистий податок дорівнюватиме: 300 – 70 = 230 грн. (23%), а при доході 10000 грн. - 3000 – 70 = 2930 грн. (29,3%). [17]

      Досягнення  більшої міри справедливості в суспільстві потребує перерозподілу доходів, у першу чергу через податкову систему. Компроміс між справедливістю та ефективністю - це вибір, який треба робити владі і суспільству: намагання підвищити справедливість у розподілі доходів шляхом їхнього перерозподілу з використанням податків та інших регуляторів призводить до зменшення загальної ефективності економіки, тобто до втрат сукупного добробуту всіх економічних агентів.

      Принцип ефективності Парето виявляється недостатньо  придатним для аналізу ситуацій, що виникають при розширенні виробничих можливостей суспільства. У такому випадку можна скористатися принципом компенсації Н.Калдора-Дж.Р.Хікса, згідно з яким перехід від одного стану економіки до іншого буде означати покращання стану суспільства, якщо індивіди, чий добробут підвищується, можуть компенсувати (без погіршення свого початкового рівня добробуту) втрати інших індивідів, що виникають при переході економіки до нового стану. Множина варіантів, кращих за Калдором-Хіксом, ширша, ніж за Парето.[11]

      Описані вище підходи до підвищення ефективності економіки, зменшення нерівності в суспільстві вимагають   активного втручання держави з метою перерозподілу доходів та прийняття певних політичних рішень .

      Розглянемо  ще одну із ситуацій неспроможності ринкового  механізму України  самостійно забезпечити ефективне формування аграрного сектора держави. В Україні формування аграрного сектора відбувається в умовах становлення ринкової системи, але від інших галузей народного господарства він відрізняється рядом особливостей у функціонуванні організаційно-економічних та соціально-економічних відносин. Ці особливості пов'язані із землею як головним об'єктом виробничих відносин та основним засобом виробництва, сезонним характером робіт, складністю економічних та природних процесів відтворення, різноманітністю економічних зв'язків, які породжені входженням сільськогосподарського виробництва до агропромислового комплексу (АПК) і переплетенням різноманітних форм власності. Вони обумовлюють специфіку, яка проявляється у відносинах між людьми з приводу землі як основного об'єкта господарювання, користування та привласнення результатів її функціонування, а також в обороті капіталу, зайнятого у сільськогосподарському виробництві. Крім цього, є певні особливості в оцінці як кінцевого результату (ефекту), так і ефективності виробництва в аграрному секторі економіки. Розвиток конкурентних відносин на ринках агропромислового комплексу пов’язаний з особливими складнощами. Чимало підприємств переробної промисловості та підприємств, що постачають ресурси й надають послуги сільгоспвиробникам, мають ринкову владу, значна частина відповідних ринків монополізована. Істотною перешкодою для розвитку ефективної конкуренції у агропромисловому комплексі України є інституційні обмеження та недостатня розвиненість ринкової інфраструктури. Негативно вплинуло на стан конкурентного середовища запізнення з проведенням аграрної реформи, яка фактично розпочалася лише у 2000 р. Однак і зараз для більшості селян не забезпечені гарантії та умови реалізації їхніх прав власності на землю. Значний негативний вплив на стан конкурентного середовища на цих ринках мають антиконкурентні дії окремих органів державної влади та місцевого самоврядування.

      Як  засвідчує досвід країн з розвинутим аграрним ринком, в останні роки основні проблеми у сфері сільського господарства були пов'язані, по-перше, з фермерською проблемою і, по-друге, з політикою держави щодо неї.

      Так, значні досягнення у сільському господарстві США не відповідають розмірам доходів  виробників,можливостям фінансувати свою діяльність та отримувати прибутки, що ставить під сумнів економічні перспективи аграрного сектора. Певною мірою це може стосуватися і України. Рішення цієї проблеми пов'язується із державною допомогою сільському господарству. Якою мірою, в якій формі та в яких межах це повинно відбуватися? Ці питання актуальні для України. Адже забезпечити ефективність виробництва, особливо в умовах перехідного періоду, лише ринковий механізм не спроможний і тому значна роль повинна належати державному регулюванню.