Проблема людини у філософії М.Бердяєва

Трансцендентне існує, воно має не об’єктивний характер, воно іманентно людському існуванню. Первинною є людина, яка вкорінена в глибину буття, цілісна людина. Це людина, яка дана у внутрішньому своєму існуванні, яка не належить об’єктивованому світові. З подання екзистенціалізму та персоналізму стало незаперечним певне порозуміння людини. Особа – це творення себе і світу. Їй притаманні незавершеність і відкритість до творення і реалізації будь-яких проектів. Саме в особистісному виразі людина здійснює вплив на соціальні обставини свого життя, творить їх, формує свою долю. Саме як особа людина виходить за межі досягнутого, трансцендентується, вибудовує свої відносини, реалізує певні буттєві проети.

Людина, конкретна особа, підкреслює Бердяєв, передує будь-якій філософії, вона є безпосередньою передумовою філософського знання. Приниження здібностей людини, як цілісної істоти, яка осягає світ, сенс цього світу не тільки розумом, визнання результатів пізнання людиною світу як суб’єктивних, є, на думку філософа, фактом непорозуміння того, що в людині розкривається універсум, що “доля мого “я” є разом з тим і доля універсума”. [3;98]

Постанова смисложиттєвих проблем людського існування та безперестанні спроби їх розв’язання і дозволяють людині вийти за межі вітальності, піднестися на рівень духовного буття.

Сучасна філософія має яскраво виражену смисложиттєву переорієнтованість.

Адже індивідна буттєвість здійснюється на підставі самовизначеності. Для чого людина існує в світі, що може в ньому зробити, на що сподіватися – основні питання. Вирішити їх - означає знайти своє місце в світі. І це для кожного набагато важливіше, ніж з’ясувати, що являє цей світ без мене. Наприклад, невипадково письменник- екзистенціаліст А. Камю вважав основним питанням філософії питання: Чи варто жити? “Є лише одна дійсно серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити чи варте життя, щоб його пережити – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше – чи має світ три виміри, чи керується розум дев’ятьма чи дванадцятьма категоріями – другорядне” [10;223]

Бердяєв вважає, що основне призначення філософії “мучитися смислом життя і особистої долі”. Будь-яка проблема стає філософською саме тоді, коли вона має безпосередній зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття. Екзистенціальна філософія виходить з того, що всі проблеми буттєвості проходять через особисту причетність до творення смислу. Те, що має смисл для людини може виходити тільки з неї самої. Почуття довічного страху людини перед смертю, небуттям породжує такі екзистенціальні стани як туга, скорбота, нудьга. Ці стани, які формуються у надрах свідомості, потребують виходу у філософських роздумах, які надають розуміння суті особистісного життя людини.

Смислопошук людини тягнеться віками та має безмежні горизонти. Людина завжди запитувала себе “Для чого жити?” Відповідь на це питання дуже важливе для людини й складає для неї особистісний буттєвий сенс. Сучасне людство на даній межі свого існування опинилося в глибокій кризі. Ця криза визначається глобальними проблемами, з яких однією з найважливіших для внутрішньої самореалізації особистості, стає проблема відчуженості людини і суспільства. Саме за цих умов центром буттєвості стає особа. Особистісно вона здатна до вибухливого духовного прориву, саме її місією є винахід шляхів особистісного саморозвитку.

Духовність й осмислення буттєвості стають основою в реалізації космічного призначення людини. Тому і філософія, як форма людського світогляду, повинна виконати одне із своїх найважливіших завдань – допомогти людині в пошуку смислу її буття. Людина визискує смислу – бо вона смертна. Смерть є основною межею в житті людини. Смерть ставе людину у позицію вибору, пошуку смислу короткочасного існування. Проблема смерті є однією з головних проблем екзистенціальної філософії.

Постійна перспектива перервності життя передує всім його проявам. Почуття

довічного жаху перед небуттям породжує в людині такі езистенціальні стани як туга, бездушність, скорбота, нудьга. Людині дуже важко їх подолати, виробити в надрах своєї свідомості своє ставлення до смерті. Осмислення проблеми смерті, станів людського існування, які її супроводжують, вимагає від людини виходу на простір філософських роздумів, смисложиттєвих пошуків, знаходження свого місця у власній концепції існування.

М. Бердяєв присвятив проблемі смерті декілька своїх робіт: “Про рабство і свободу людини. Досвід персоналістичної філософії.”, “Про призначення людини. Досвід парадоксальної етики.” Мислитель вважає, що людина знаходиться в рабстві. Страх людини перед смертю – це теж рабство. Людина охоплена страхом життя і страхом смерті. Суспільне життя людини, обиденність притуплює страхи, пов’язані з глибиною життя і смерті, але утворює другі страхи, під владою яких весь час живее людина, страхи, які породжені суспільним, “падшим” світом. Страх – це спрямованість людини вниз. Перемога над страхом – це спрямованість вверх.

Страх смерті є предільний страх. Перемога над страхом смерті є перемогою над страхом взагалі. Але пізнання істини дається не страхом, а перемогою над страхом. Перемога над страхом смерті, але й над самою смертю є реалізацією особи.

Реалізація особи не можлива в кінечному, вона припускає безкінечність. Перемога над страхом смерті є перемогою духовної особи над біологічним індивідом. Це означає преображення цілісної людини. За цим процесом ховається процесс творчості, процес свободи, який проривається через детермінацію. Перемога над смертю є спільна творчість людини і Бога, є результат свободи. Людина прагне до звільнення. Звільнення людини є вимогою не природи, розуму або суспільства, а є вимогою духу. Дух є свобода, і свобода є перемога духу. Духовне звільнення є боротьбою. Людина звільнюється, тому що вона має духовне начало, здатність до внутрішньої детермінації. Кінцеве звільнення можливе тільки через зв’язок людського духу із Духом Божим. Духовне звільнення завжди є звертанням, спрямуванням до Бога. “Духовне звільнення людини є реалізацією особи в людині. Це є досягненням цілісності”. [7;124]

Духовне особисте життя продовжується в людській спільноті, в душах духовних спільників. Л. Толстой наголошує: “Людина вмерла, але її відношення до життя продовжує діяти навіть не так, як за життя, а у велику кількість разів більше, і дія ця по мірі розумності і любовності збільшується і зростає як все, вже ніколи не припиняючись і не знаючи перерви”. [13;413]

Людина має в собі сенс всіх речей. Вона сама обов’язково повинна усвідомлювати себе центром всього світу. І в цьому ракурсі людина є істотою надприродною, яка має божественне призначення. Хоча людина і живе в об’єктивованому світі, вона є істотою другого духовного, не об’єктивованого світу.

Людина, як особа є категорія “релігійно-духовна”.[14; 89] Роздвоєність існування людини в світі має трагічний характер. Людина пов’язана із об’єктивним світом всіма умовами свого існування. Постійно усвідомлюючи свою “інаковість”, належність до духовного космічного процесу, людина відчуває гостре почуття самотності, жаху перед існуючим світом, нудьгу за духовним світом, який наближається до людини в її снах, творчих інтуїціях. Роздільність світу на суб’єкт та об’єкт приводе людину до проблеми пізнання як об’єктивного, так і духовного світу. “Світ об’єктивації є падший, світ зачарований, світ явищ, а не існуючих істот. Об’єктивація є відчуження та розподіл. Об’єктивація є виникнення “суспільства” та “загального” замість “спілкування” та “спільноти”, “царство кесаря”, замість “царства Божого”, – вважає філософ. [2;254]

В своїй екзистенціальній глибині людина завжди знаходиться в спілкуванні із духовним світом. Саме цей світ людина вважає своїм природним світом. Але об’єктивація примушує людину підкорятися умовам часу, простору, раціональності, причинності. Людина змушена існувати в об’єктивованому, падшему світі, і це призводе до того, що поступово людина починає вважати цей світ дійсним, первинним світом. Саме тому людина й відчуває постійний духовний дискомфорт в своєму житті.

Підсумками об’єктивації саме і є розподіл світу на феноменальний, в якому людина виявилася покинута на призволяще, і ноуменальний, духовний світ. Ноуменальний світ зможе розкритися людині тільки крізь її духовний досвід та творчість. Відносини між цими двома світами Бердяєв характеризує наступним чином: об’єктивований світ, природний та соціальний, є світ необхідності та рабства, ворожби та панування; духовний світ є світ свободи і творчості, світ любові та співчуття.

Суб’єкт гносеології не є буття, він протистоїть буттю. Буття – є людина. Людина, знаходячись в світі об’єктів, підкорена об’єктом і сама себе вважає об’єктом. Але вона також переживає своє буття в собі, переживає свою власну долю. Коли постає проблема пізнання, тільки із цієї позиції цікава людина. В цьому випадку суб’єкт має онтологічний характер. Дух ніколи не може бути об’єктом, він завжди суб’єкт. Сенс не може розкриватися “об’єктивно”. Дух розкривається в людині та через людину. “Об’єктивне” не має сенсу, якщо воно не усвідомлено в суб’єкті, в дусі.

Говорячи про пізнання, Бердяєв наголошує на тому, що воно є підсумком діяльності цілісного духу людини в єдності “чуттів, волі та розуму”, він розуміє пізнання як акт не тільки лише суто свідомості. “Теорія пізнання повинна стати філософською антропологією, вченням про людину, а не вченням про трансцендентальну свідомість та гносеологічний суб’єкт, але й не психологічним або соціологічним вченням про людину, а онтологічним і пневматололічним”. [5; 13]

Справжня філософія повинна засновуватися на інтуїції, яка має можливість проникати в сенс та сутність буття. Інтуїція – це непасивне осягнення сенсу буття, вона як засіб пізнання, має творчий, активний характер. “Інтуїція має не тільки інтелектуальний характер, в неї входе й елемент емоційний та вольовий”. [4;. 115]

Філософ, який інтуїтивно осягає сенс та істину світу, більш, ніж інші, наближається до соборного, вселенського розуму. Інтуїцію Бердяєв протиставляє логічній обґрунтованості, яка уявляє із себе загальнообов’язковий, стиснутий дух. Носієм духу є особа, вона є посередник між богом та світом, вона завжди несе в собі божественне начало. Бог є для людини надособовою цінністю. Відомий вчений, історик філософії В. Зеньковський вважав, що “Бердяєв бачить два вихіда особи із самої себе – перший - це об’єктивація, коли людина виходе в суспільство, в царство загальнообов’язкових форм життя; і шлях “трансцендування”, коли зберігається “життя в свободі”. [8;308]

“Основними характерними особливостями об’єктивації є відчуженість суб’єкта від об’єкту, розчинення особистісного, індивідуального в загальному, безособово-універсальному, панування необхідності, зовнішня детермінація, подавлення та закриття свободи, пристосування до пасивності світу та історії, до середньої людини, соціалізація людини та її поглядів, яка знищує її оригінальність”. [14; 90]

Людина була перетворена в гносеологічний суб’єкт лише по відношенню до об’єкту, до об’єктивованого світу та об’єктивації. Пізнання активно, бо активна сама людина. “В гносеологічному протиположенні пізнання та буття неможливо допустити, що пізнання лише пасивно відображає буття, цілковито визначається буттям, як світом створеним. В пізнанні привноситься щось від вільної активності. Пізнання не є лише відображення, воно є творче преображення”. [6;221]

Пізнання є діяльністю духу тоді, коли воно перетворює світ, а також й тоді, коли воно споглядає світ, віддаляючись від нього. Джерелом пізнання, в данному випадку, є поглиблене занурення в себе, самопізнання, і через це – осягнення сенсу світу. Це осягнення відбувається за допомогою інтуїції, яка є носієм свободи не детермінованої ні яким об’єктом або законом. Наявність свободи є обов’язковим елементом справжнього пізнання. Пізнання як різновид творчого акту повинно базуватися на свободі та виходити із свободи. В цьому пізнання схоже із творчістю.

Світ феноменальний, об’єктний – раціоналізований, знаходиться під впливом Логосу, тому і пізнання в цьому світі можливо за допомогою понять, як раціоналізованих сутностей. Світ же духовний, ноуменальний має ірраціоналістичне джерело свободи, тому й пізнати його методами об’єктивного світу неможливо. Світ ноуменів неможливо виразити в поняттях, і тільки за допомогою інтуїції, як духовного методу, людина може проникнути в його таємниці.

Пізнання та спілкування на основі інтуїції – це є основний пізнавальний філософський метод. Основним призначенням філософії Бердяєв вважає “вихід за межі даного світу”. [1;24]

Характеристики філософської інтуїції розглядаються філософом у порівнянні із художньою або естетичною інтуїцією. [9;217] Філософія порівнюється ним із мистецтвом, але підсумки, надбання мистецтва та філософії різні, тому що філософія продукує ідеї. Подолання будь-якої відчуженості, детермінованості, яскраво виражені індивідуально-особистісні начала – це все є “життя в свободі”. Таким життям в свободі є творчість. Творчість – це менш за все діяльність свідомості, тому що свідомість структурна, належить до феноменального світу. Духовний, ноуменальний світ зачинений для свідомості, тому що творчість є екстатичним, вольовим проривом у ноуменальне “Царство Духа”, у безкінечність. Бердяєв пише, що первинний творчій акт відбувається в екзистенціальному часі, в нього неможливо втручання об’єктивованого світу, або об’єктивованого часу. В творчому пориві людина перемагає межі власного існування, прагнучи до безкінечності. Лише в творчому екстазі людина, одержима духом, може вирватися із світу феноменального в світ ноуменальний. Але реалізація творчого екстазу в кінечних продуктах культури, робить самий творчий акт трагічним. Тяжко спостерігати втілення духу в реальні продукти творчості, які вертають людину до світу об’єктів. Знаково-символічна форма продукту творчості – це є неможливість виразити ноуменальний світ за допомогою засобів “падшого” феноменального світу. В цьому – трагізм творчості.

“Творчій акт націлений до безкінечності, форма ж творчого продукту завжди кінечна” [1; 161] “Під творчістю я весь час розумію не створення культурних продуктів, а потрясіння і піднесення всієї людської сутності, націленої до іншого, вищого життя, до нового буття”. [3;244]. Пізнання як і творчість схожі в тому, що їм притаманні: свобода, за допомогою якої можливо створення чогось нового; дар Божий та наявність вже створеного світу, в якому й трапляється творчий акт. Творчість є джерелом мук, незадоволеності людини собою, але саме через творчість людина виправдовує своє призначення в світі. [12; 62].