Проблема людини у філософії М.Бердяєва

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1.                 Еволюція філософських поглядів російського філософа М.О.Бердяєва……………………………………………………………….4

2.                 Проблема людини у філософії М.Бердяєва……………………………………………..…………………...7

3.                 Особливості трактування Бердяєвим «сенсу життя» людини……………………………………………………………….……10

Висновок………………………………………………..…………………….18

Вступ

Універсальним поняттям, логічним центром осмислення проблеми духовності є людина. Усвідомлення людиною свого місця в світі, сенсу свого буття стає стрижневою ідеєю епохи.

«Витоки людини лише частково можуть бути зрозумілими і раціоналізованими. Таїнство особистості, її одиничності нікому незрозумілі до кінця. Особистість людини більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ»

М.О. Бердяєв належить до мислителів, які зробили значний внесок у розробку філософських проблем людини, сенсу її існування. Він створив оригінальну концепцію божественного походження свободи та творчості як призначення людини, деякі ідеї котрої помітно виходять за межі традиційної релігійно-християнської філософії.

1.                 Еволюція філософських поглядів російського філософа М.О.Бердяєва.

І як філософ, і як людина Микола Бердяєв був досить цілісною особистістю, натурою, істинно творчою. Рух його душі був постійно спрямований на нове розуміння вільного духу в кожній мислячій істоті. В Росії він був менш відомий, ніж на Заході. Там його краще прочитали і зрозуміли високо розвинуті інтелектуали, що назвали Бердяєва „російським Гегелем ХХ століття” , „одним з універсальних людей нашої епохи” .Це був мислителів, що зумів зв`язати в єдине дух культури, історію двох цивілізованих систем –Сходу і Заходу, і що сказав про необхідність людської свободи більше ,ніж хто-небудь з російських чи зарубіжних філософів.

Майбутній філософ народився в аристократичній сім'ї в містечку Обухів Київської губернії. Його батьки належали до елітних верств тогочасного суспільства.

Перша крупна робота молодого дослідника «Суб'єктивізм та індивідуалізм у суспільній філософії. Критичний етюд про М. К. Михайловського» (1901 р.) звернула на себе увагу науковців. Бердяєву пророкували велике філософське майбутнє. Однак його приваблювали релігійно-філософські вчення.

Бердяєв розмірковував про духовну природу Всесвіту і призначення людини, історію і свободу творчості, сенс та соціальну роль релігії, долю людини і соціальні обставини, в яких вона здійснюється. Серед най відоміших праць мислителя слід назвати, насамперед, такі твори, як «Філософія вільного духу», «Досвід есхатологічної метафізики», «Про рабство і волю людини». Після смерті Бердяєва світ побачили його праці «Самопізнання. Досвід філософської автобіографії», «Царство Духу і царство Кесаря», «Екзистенційна діалектика божественного і людського».

Бердяєв обстоював принципи релігійної філософії, своєрідність якої він вбачав у «знанні-спогляданні», що «розмовляє» мовою смислів і міфів. Він протиставляв її класичній філософії, яка зводиться до системи понять і знання- дискурсу. Ключова роль серед символів, розмірковував Бердяєв, належить свободі і творчості, з якими в кінцевому розумінні пов'язані всі інші ідеї символи: дух, світ, доля людини, духовний досвід особистого та історико- соціального життя. Саме свобода, вважав він, визначає «царство духу», протистоїть «царству об'єктивації». Вона реалізується через творчість, до якої, власне, й зводиться «позитивний» аспект людського буття, яке не знає кордонів.

Після 1905 року виявилося відкрите неприйняття М. Бердяєвим марксизму (та комунізму). Філософ протиставляв йому свій власний підхід до дійсності (щодо її тлумачення та шляхів удосконалення). У працях «Досліди філософські, соціальні та літе­ратурні» (1900-1906 роки), «Нова релігійна свідомість та громадськість» (1907 рік), «Духовна криза інтелігенції» (1910 рік), «Філософія вільного духу» (1927 рік), «Про призначення людини» (1939 рік), «Християнство і класова боротьба» (1931 рік) М. Бердяєв стверджував, що марксизм, який «підмінив людину класом», не здатний розв'язати проблему людської свободи, забезпечити її активність і творчість. Цю проблему може розв'язати лише так зване « нове християнство », філософським фун­даментом якого є християнський екзистенціалізм (або персоналізм).

Головну ваду марксистської соціальної філософії М. Бердяєв вбачав у зневажливості її до особистості, загальнолюдських традицій та культури. «Ідеологи комунізму, — писав М. Бердяєв, — не помітили радикального протиріччя, яке є засадовим стосовно всіх їхніх помислів. Вони прагнули до звільнення особистості, вони оголосили повстання проти всіх вірувань, усіх норм, усіх абстрактних ідей задля цієї емансипації. В ім'я звільнення осо­бистості вони повалили релігію, філософію, мистецтво, мораль, заперечували дух і духовне життя. Проте цим вони пригнічували її внутрішнє життя, заперечували право особистості на творчість і на духовне збагачення... Емпірична особистість виявилася вилученою із системи прав на творчу повноту життя» (Бердяєв Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 46-47).

З 1926 р. і до кінця свого життя М. Бердяєв був незмінним редактором релігійно-філософського журналу «Шлях». 24 березня 1948 року він раптово помер за своїм письмовим столом під час роботи над черговим номером, що побачив світ після смерті редактора. «Люди, подібні Бердяєву, — писав про філософа М. Лоський, — виявляють сильну підтримку справі збереження і розвитку цивілізації, яка захищає абсолютну цінність особистості; за все це — честь і хвала їм!» (Лосский Н.О. История русской философии. — М., 1991. —- С. 319).

Зараз це дуже популярне ім’я і, дійсно, немає таких культурологічних проблем, яких би не торкнулася думка цього філософа. Бердяєв розглядає дух і мислення в руслі християнської традиції. Саме дух поєднує сферу людського зі сферою божественного: “Дух однаково і трансцендентний (потойбічний), і іманентний” (тобто має коріння в цьому світі - О.К.). Саме особистість, а не безособовий розум - справжній творець культури. І свобода духу - справжнє джерело творчої активності. Свободу духу людині надає не Бог, а вона, за Бердяєвим, має коріння у добуттєвому “нічого”, з якого Бог створив світ.

Вільна творча особистість стоїть вище за культуру. Але культура і її форми часто протистоять особистості, сковуючи її свободу. Це може бути і благом (коли зберігає від свавілля творчої особистості), але може бути і драмою. Бердяєв, в чомусь продовжуючи О. Шпенглера, побачив драму творчості і культуру як деспота. Вільний дух і символічні форми культури, в яких повинен мислити дух творчої людини, - це протиріччя, яке породжує драму.

2.                 Проблема людини у філософії М.Бердяєва.

Людське існування на межі ХІХ-ХХ століть прийшло до постановки та розв’язання проблеми індивідуальної людської долі. Ця проблема постала перед людством з величезною гостротою, як проблема всебічна та епохальна. Людина цього історичного періоду переростає рамки порозуміння себе як соціальної істоти.

Настає час знаходження нових підходів до визначення людини, її місця в суспільстві, духовного самоусвідомлення, людської свободи, призначення, трагічності її буття. Суспільство завжди шукало відповіді на питання: що таке людина? М. Хайдеггер ставить питання таким чином. “Що є людина? Вінець творіння чи глухий лабіринт, велике непорозуміння і провалля?” [15;119]. Відповідаючи на це запитання, К. Ясперс стверджує “Людина завжди більше того, що вона про себе знає"”[16;448].

Проблема людини є однією з пріоритетних у будь-якій гуманістично орієнтованій філософії. Однією з таких гуманістично орієнтованих течій в філософії стає екзистенціалізм або філософія існування.

Засновниками та найбільш яскравими представниками екзистенціального напрямку в філософії Росії були Л. Шестов та М. Бердяєв. З часом М. Бердяєв, як “батько” екзистенціальної філософії, стає філософом із світовим ім’ям, засновником теорії персоналістичної революції.

ХХ століття стало таким часом для людини, коли вона переходить до нової якості свого світогляду. Такий перехід став необхідним саме тоді, коли зазнає кризи традиційна філософська думка. Бердяєв розроблює свою філософську концепцію в умовах розвитку екзистенціальної філософії в країнах Заходу, яка розкривала всю трагічність стану людини, що повернулася обличчям до всесвітнього “Ніщо”. В цих умовах Бердяєв стає саме тим мислителем, який бачить позитивний момент людського існування й своєю філософією закладає основи для нової світоглядної системи, призваної прийти на зміну існуючій раціоналістичній філософській традиції. Основними установками такого нового світогляду є: людина – це перш за все свободна істота. Свобода є не просто свобода волі, свобода вибору між добром і злом. Свобода не вибирає, вона творить своє індивідуальне добро і зло. Свобода притаманна людській природі, свобода людини первинна по відношенню до її природних та соціально-матеріальних залежностей, які людина має в своєму житті.

Людська реальність не є обов’язковою для всіх даністю, не є абстрактним “буттям”, але вона є індивідуально переживаємою й одиничною в своєму роді конкретикою життя, яка проявляє себе крізь різноманітні особистісні стани. Кожна людина – унікальна, тому немає й не може бути ніяких приписних загальних істин, однаково істинних для всіх. Свобода є не тільки те, що я потребую для себе від других, але й моя міра дозволу другому бути самим собою.

Специфіка людини полягає в нескінченному творенні самої себе, вона залишається довічно незавершеною, відкритою новим смислоутворенням. Чим може бути людина, залежить від неї самої, її життєвого вибору, реалізації свободи, притаманної саме людині, неухильного піднесення її духовних сил.

Філософія Бердяєва відкриває таку світоглядну перспективу при якій різні аспекти людської свідомості й досвіду стають частинами єдиного процесу творчості життя. Само життя є творчість, яка приймає в кожному людському випадку різноманітні форми. Філософському осмисленню підлягає саме індивідуальність, тайна її буттєвості, витоки її самотворення, зовнішні обставини її формування.

Еволюція поглядів цього видатного мислителя була довгою та складною. В основу філософствування М.Бердяєва, перш за все, був покладений принцип антропологізму – “людина передує філософії, людина – передумова будь-якого філософського пізнання”. [1;43]. Саме на цьому принципі будує свою філософську систему мислитель. Відшукуючи відповіді на основні філософські питання, поставлені ним, М.Бердяєв звертався до різних філософів, філософських шкіл та напрямків. І. Кант, німецька містика, Вл. Соловйов, Шопенгауер, Ніцше, М.Хайдеггер, Ясперс, але як визначав сам філософ дуже великий вплив на його світогляд справила художня література, і перш за все Л. Толстой, Достоєвський, Ібсен, Я.Беме.

На ґрунті таких пошуків і склався антропоцентризм філософії Бердяєва. “Людина знаходиться в буттіієбуття до пізнання буття. І можливість пізнання буття визначається тим, що є буття самої людини”. [2; 246]

Основна проблема філософської антропології складається у поясненні того, що є людина, які духовні здібності вона має, яким чином людина існує в феноменальному, “об’єктивованому світі”, і як вона може здійснити “прорив” в світ ноуменальний, трансцендентальний. Крім існування людини ще існує її дух, який прагне до ноуменального, не об’єктивованого існування. Людина, як духовна істота, знаходиться на межі двох світів – феноменального та ноуменального. Все своє життя людина знаходиться у стані боротьби двох своїх істотних начал: природного та духовного. Ця боротьба духу з об’єктивацією виражається в екзистенції: розумінні, духовних пошуках, почуттях, переживаннях, сподіваннях, розчаруваннях людини.

Дійсний особистісний вираз – це завжди прорив в незвідане, незбагнене, це міцний викид духовності, що не має причинних пояснень. Буттєва суть особи полягає в її здатності перервати поступовість, вийти за межі досягнутого, створити принципово інший спосіб осягнення світу. Істинне джерело саморозвитку особи – її власна воля, внутрішні установки, сила її духу.

Однією з вихідних позицій Бердяєва є положення про те, що ні суб’єкт, який протиставляє себе буттю, ні об’єктивне буття не можуть бути основою або метою сущого, але тільки цілісна людина, яка є основою буття, людина піднесена Богом. Духовне життя людини є самою реальністю.

3.                 Особливості трактування Бердяєвим «сенсу життя» людини.

Людина – суб’єкт пізнає не об’єкт, а існування людини і саме через людину – існування світу і Бога. Існуючи, людині тяжко розробити поняття, що ж є дух, але можна зрозуміти та усвідомити ознаки духу – свободу, творчість, любов, милосердя, цілісність.

Духовний світ завжди з людиною, навіть, коли людина цього не усвідомлює. Вона живе своїм земним життям, але постійно, протягом свого буття, зустрічається, торкається, продукує ту духовну субстанцію, яка присутня як в ній самій, так і в усьому світі. Дякуючи цій духовній сутності, людина виходе в трансцендентний світ, має можливість до трансцендування. Маючи таку можливість, прагнучи до неї, виходячи в трансцендетний світ, людина відчуває, що вона є не просто природна істота, вона є істота, яка одуховлена Божественним Духом, а саме тому вона є центром всесвіту і через цей центр проходе все буття. Бердяєв підкреслює: “Безкрайній дух людини претендує на абсолютний, зверхприродний антропоцентризм, він усвідомлює себе абсолютним центром не даної замкненої планетарної системи, а всього буття, всіх планів буття, всіх світів”. [1;310]