Аналіз ефективності використання капіталу підприємства

     2) Накопичений капітал – це капітал,  сформований внаслідок господарської  діяльності підприємства.

     Класифікація  власного капіталу за джерелами формування є дуже важливою при визнанні його складових елементів. Капітал підприємства не може бути сформований іншими шляхами  ніж вказані вище.  
Вкладений капітал включає такі елементи:

     1) зареєстрований капітал (статутний  капітал, пайовий капітал);

     2) додатково вкладений капітал  (емісійний дохід, інші внески  засновників понад зареєстрований  статутний фонд).

     До  накопиченого капіталу відносяться  такі елементи:

     – нерозподілений прибуток (непокритий збиток);

     – резервний капітал;

     – інший додатковий капітал.

     Головною  ознакою елементів вкладеного капіталу є наявність реальних активів, що передані підприємству в обмін на корпоративні права, на можливість брати  участь в управлінні та розподілі  прибутків, майна підприємства.

     В системі бухгалтерського обліку та фінансовій звітності використовуються коригуючі показники:

     – неоплачений капітал;

     – вилучений капітал.

     Ці  показники відображають рух власного капіталу у процесі його формування та управління ним. Вони є технічними, регулюючими стосовно суми сплаченого капіталу.

     Неоплачений капітал – це сума заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу.

     Вилучений капітал – дорівнює фактичній  собівартості акцій власної емісії або часток, викуплених товариством  у його учасників.

     Зареєстрований  капітал – юридично оформлена, офіційно об’явлена і належним чином зареєстрована  частина внесків власників до капіталу підприємства.

     У тому числі виділяють:

     – статутний капітал – характеризує первісну суму власного капіталу підприємства, інвестовану у формування його активів для початку здійснення господарської діяльності. Його розмір визначається установчими документами і статутом підприємства. Для підприємства окремих сфер діяльності й організаційно – правових форм (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю) мінімальний розмір статутного капіталу регулюється законодавством. Відповідно до діючого законодавства, внеском у статутний капітал товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі чи майнові права або інші права, що мають грошову оцінку;

     – пайовий капітал – сукупність коштів фізичних і юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві для здійснення його господарської діяльності, а саме: суми пайових внесків членів споживчого товариства, колективного сільськогосподарського підприємства, житлово-будівельного кооперативу, кредитної спілки та інших підприємств, що передбачені установчими документами.

     Законом України «Про господарські товариства»  встановлено мінімальний розмір статутного капіталу різних видів товариств:

     – для акціонерного товариства – сума, еквівалентна 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства;

     – для товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю – сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства.

     Додатково вкладений капітал – це сума внесків  засновників понад зареєстровану  частину. У складі додатково вкладеного капіталу виділяють:

     – емісійний дохід, який пов’язаний з придбанням акцій за ціною, вищою за їх номінальну вартість у акціонерних товариствах;

     – інші внески засновників понад зареєстрований статутний фонд, які вносяться без рішень про зміну розміру статутного капіталу.

     Друга група елементів капіталу так  чи інакше формується внаслідок діяльності підприємства – це накопичений (зароблений) капітал, головні елементи якого:

     1) нерозподілений прибуток (непокритий  збиток) – частина чистого прибутку, що не була розподілена між  власниками;

     2) резервний капітал – сума резервів, створених, відповідно до чинного  законодавства або установчих  документів, за рахунок нерозподіленого  прибутку підприємства;

     3) інший додатковий капітал –  розкриває інформацію про вартість  безкоштовно отриманих активів  (вартість беоплатно отриманих  активів (дарчий капітал),

     Законом України «Про господарські товариства»  встановлено мінімальний розмір:

     – резервного фонду – 25 відсотків від статутного фонду,

     – щорічних відрахувань до резервного фонду – 5 відсотків від суми чистого прибутку.

     Фактичний розмір резервного фонду та щорічних відрахувань до нього встановлюється в установчих документах, але він  не може бути меншим за встановлений законом  мінімум.

     Якщо  за даними річної фінансової звітності, яка подається на затвердження загальними зборами, власний капітал буде менше  статутного капіталу товариства, до порядку  денного річних загальних зборів повинно включатися питання про  перетворення або ліквідацію товариства, зменшення статутного капіталу товариства, залучення додаткових коштів, санацію  товариства, яка керується боржником, або вжиття інших заходів.

     Процеси стабілізації економіки України  зумовлюють зміни у структурі  джерел коштів підприємств.

     Як  в індустріальних країнах, так і  в Україні важко визначити  оптимальну чи типову структуру власного капіталу. Проте, на відміну від індустріальних країн, в Україні оптимізація  структури власного капіталу відбувається часто за рахунок його тіньової складової. Стихійний процес пошуку джерел фінансування підприємствами не завжди приводить  до створення оптимальної структури  капіталу і особливо – власного. Розміри складових частин власного капіталу підприємств України наведено в табл. 1.1.

     Таблиця 1.1

     Розміри складових частин власного капіталу підприємств  України у 2008–2010 роках

 

     З табл. 1.1 видно, що за 2008–2010 роки вартість власного капіталу підприємств України усіх видів діяльності зростала і на кінець 2010 року становила 684986,4 млн. грн. 

     1.3.Зарубіжний  досвід формування  власного капіталу  підприємств 

     На  відміну від вітчизняного відношення до фондового ринку, зарубіжні підприємства бачать у фондовому ринку основне  джерело поповнення власного капіталу за рахунок продажу акцій підприємства та гнучкої дивідендної політики.

     Дивідендна  політика пов’язана з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Проте аналізовані в даному підрозділі принципи і методи розподілу прибутку застосовуються не тільки до акціонерних  товариств, але і до підприємств  будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. У цьому випадку  змінюватися буде тільки термінологія. Замість термінів «акція» і «дивіденди»  будуть використовуватися терміни  «пай», «внесок» та ін., а механізм виплати  прибутків власникам залишиться таким же.

     Основною  метою розробки дивідендної політи є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім її ростом, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.

     Виходячи  з даної мети поняття дивідендної  політики може бути сформульовано так: дивідендна політика є складовою  частиною загальної політики управління прибутком, що заключається в оптимізації  пропорцій між споживаною і капіталізуємою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

     Формуванню  оптимальної дивідендної політики в країнах із розвиненою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш поширеними теоріями, пов’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

     1) Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модільяні  і М. Міллер, – підтверджують,  що i вибрана дивідендна політика  ніяк не впливає ні на ціну  акцій, ні на добробут власників  в поточному або перспективному  періоді, так як ці показники  залежать від суми, яка формується, а не від прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком. Незважаючи на всі недоліки у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

     2) Теорія переваги дивідендів або  «синиця в руках». Її автори  – М. Гордон і Д. Лінтнер – підтверджують, що кожна одиниця поточного прибутку, виплаченого у формі дивідендів коштує завжди більше, ніж прибуток відкладений на майбутнє, у зв’язку зі властивим йому ризиком. Виходячи з даної теорії максимізація дивідендних виплат має більшу перевагу, ніж капіталізація прибутку. Проте супротивники цієї теорії підтверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів прибуток все одно реінвестується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики, бо чинник ризику визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або іншої компанії, а не характером дивідендної політики.

     Теорія  мінімізації дивідендів або «теорія  податкових переваг». Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації  податкових виплат за поточними і  майбутніми прибутками власників, тому що оподатковування поточних прибутків  у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх. Отже, дивідендна політика повинна забезпечувати  мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно – максимізацію капіталізації  прибутку з тим, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного прибутку власників. Проте такий підхід до дивідендної політики не влаштовує  численних дрібних акціонерів із низьким рівнем прибутків, що постійно потребують поточних надходжень у формі  дивідендних виплат, що знижує обсяг  попиту на акції таких компаній, а відповідно – і ціну цих акцій, які котируються на ринку.

     Сигнальна теорія дивідендів або «теорія сигналізації». Дана теорія побудована на тому, що основні  моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій у якості базисного  елемента використовують розмір дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином, ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно – ринкової вартості акцій, що котирується. Це при їх реалізації приносить акціонерам додатковий прибуток. Крім того, виплата високих дивідендів «сигналізує» про те, що компанія знаходиться  на підйомі й очікує суттєве зростання  прибутку в наступному періоді. Дана теорія нерозривно пов’язана з високою  «прозорістю» фондового ринку, на якому  оперативно отримана інформація суттєво  впливає на коливання ринкової вартості акцій.

     Теорія  відповідності дивідендної політики складу акціонерів або «теорія клієнтури». Відповідно до цієї теорії компанія повинна  здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає очікуванням більшості  акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів віддає перевагу поточному  прибутку, то дивідендна політика повинна  виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх майбутніх  доходів, то дивідендна політика повинна  виходити з переважної капіталізації  прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів, що із такою  дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій капітал в акції  інших компаній, у результаті чого склад «клієнтури» стане більш  однорідним.