Вплив інфляції на діяльність підприємства

•в"

   Вибір    між    інфляцією    і    безробіттям    існує    лише    у короткостроковому  періоді.   У  довгостроковому  періоді  зберігається класична дихотомія: крива Філіпса є вертикальною, і а можливість вибору між інфляцією та безробіттям зникає.

     Безробіття, Б' Рис. 10.4 Вплив очікуваної інфляції на вибір між інфляцією та безробіттям

  Прихильники теорії раціональних сподівань заперечують  наявність спадної короткострокової кривої Філіпса, а отже можливості вибору між: інфляцією та безробіттям. їхня логіка така. Споживачі, підприємці, наймані працівники та інші учасники ринкового процесу розуміють, як функціонує національна економіка. Вони використовують усю наявну інформацію

для захисту  своїх інтересів. Зокрема, вони враховують заходи економічної політики при ухваленні власних рішень і розуміють, як ці заходи впливатимуть на національну економіку та їхнє становище.

  Якщо, наприклад, уряд проводить стимулювальну  макроекономічну політику, то працівники передбачають зростання інфляції та відповідне зниження реальної зарплати. Вони одразу висунуть вимоги про підвищення своєї номінальної зарплати, щоб нейтралізувати вплив очікуваної інфляції на свої реальні доходи. За правильного передбачення ними рівня зростання цін і відповідних вимог щодо підвищення номінальної зарплати жодного, навіть тимчасового, підвищення обсягу національного виробництва і рівня зайнятості у національній економіці не відбудеться. Натомість розвинеться інфляція, і рівень цін зросте з А до Е (рис. 1.5). Отже, згідно з теорією раціональних сподівань, крива Філіпса є вертикальною не лише в довгостроковому, а й у короткостроковому періоді.

Якщо ж працівники неправильно оцінюють економічні події, наприклад, уважають, що їхні реальні заробітки зростатимуть унаслідок макроекономічної політики уряду, то вони пропонуватиму. „ більше своєї праці, і безробіття знизиться. Отже, економіка переміститься з точки А у точку В. Цілком можливо, кажуть прихильники теорії раціональних сподівань, що працівникам може здаватися, їхня реальна заробітна плата знижується. Пропозиція праці зменшиться безробіття зросте, а економіка переміститься у точку £). Якщо поєднати точки В і Д то вони утворять криву з від'ємним нахилом, яка нагадує криву   філіпса. На думку адептів теорії раціональних сподівань, економісти помилково роблять висновок, що існує стабільна короткострокова крива Філіпса.

  Згідно  з названою теорією, між безробіттям  та інфляцією немає вибору і в  короткостроковому періоді. Уряд не може впливати на реальні змінні — обсяг виробництва і рівень зайнятості, 
 
 

і намагання  стимулювати розвиток національної економіки лише підвищить загальний  рівень цін. Зазначимо, що більшість  економістів піддають сумніву положення  теорії раціональних   сподівань  щодо кривої Філіпса.

1.4. Методи боротьби  з інфляцією

  Світова практика нагромадила цілий арсенал  знарядь боротьби з інфляцією. Коли інфляція сягає велетенських масштабів  і купівельна спроможність грошової одиниці практично дорівнює нулю, неминучою стає нуліфікація грошей. Прикладом може бути Німеччина 1923 р. або Угорщина 1946 р. За таких умов старі грошові знаки вилучаються з обігу і замінюються новими. Знецінені в роки гіперінфляції заощадження у грошах здебільшого не відшкодовують їхнім власникам. Нуліфікація як метод боротьби з інфляцією — надзвичайний захід, до якого можна вдатися тільки за суспільних потрясінь (війни, революції, виникнення нових держав тощо).

  У 80-ті роки деякі країни обрали метод індексації, щоб пристосуватися до негативних наслідків інфляції.  Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливанням цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

  Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не можна захистити всіх учасників національної економіки від інфляції, тобто все проіндексувати? Досвід багатьох країн свідчить: що більше прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через індексацію, то не стабільнішою стає економіка; чим більше суспільство намагається вберегти своїх членів від інфляції, тим не стабільнішим стає їхнє становище. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці (Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції зростають, і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення усі доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

  Як  уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції пропозиції.

Інша  група економістів уважає, що рецепти  монетаристів є надмірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була малоефективною.

Представники  основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція є

багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

  Якщо  інфляція уже розвинулася, то для  її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

   Економісти  часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.

  Коефіцієнт  дезінфляційних утрат можна виразити через безробіття. Згідно з законом  Оукена, зміна рівня безробіття на 1 % змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використати для того, щоб визначати, на яку величину має зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад, для її зниження на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно це потребуватиме збільшення циклічного безробіття на 10%.

  Величина  коефіцієнта дезінфляційних утрат  дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

  В одному із досліджень було простежено 65 випадків дезінфляції у 19 країнах. Майже повсюдно зниження рівня інфляції було досягнуте через тимчасове зменшення обсягу національного виробництва. Проте величина втрат у вигляді зменшення ВВП у різних країнах виявилася неоднаковою. Значення коефіцієнта дезінфляційних утрат залежить від багатьох чинників, зокрема від швидкості здійснення дезінфляції, гнучкості заробітної плати, ступеня інфляційних очікувань, довіри населення до політики уряду тощо.

  Практика  показала, що швидка дезінфляція супроводжується  меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.

  Висока  інфляція є здебільшого результатом  процесу, який розвивається внаслідок  дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. При цьому потрібно виявити так звані "якорі", або орієнтири, цих очікувань, тобто явища і процеси, залежно від яких економічні

суб'єкти формують свою поведінку щодо цін. Такими орієнтирами здебільшого є темпи  інфляції у попередніх періодах, темпи  зростання грошової маси, номінальні процентні ставки за державні облігації, динаміка курсу національної валюти тощо. Контроль уряду за одним або кількома цими орієнтирами дає змогу загасити інфляційні очікування. Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

  По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного попиту.

  По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір'ям більшості населення. Рівень довір'я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов'язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довір'я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Наприклад, центральний банк має регулярно повідомляти про той рівень інфляції, який він збирається підтримувати, і про необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо державні мужі добросовісно виконують свої обіцянки, то учасники ринкового процесу поступово переконуються в тому, що керівництво країни не лише з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, домагатися реалізації проголошених цілей. Що глибше це усвідомлюється, то більше довіряють державним мужам, то охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси. Отже, цей ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань.

  Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, ще зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного  виробництва і без зростання  безробіття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Так ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.

  Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє  антиінфляційну стратегію, основними складоеимі якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державнш фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.