Власність як економічна категорія

Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багато­укладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ята­ти, що при розподілі державної власності неминучими є соціальні

Шляхи роздержавлен­ня власності. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості  провести роздержавлен­ня й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає зви­чайну передачу державних підприємств у власність трудових колекти­вів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.

Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з переда­чею підприємств  у власність трудових  колективів процес роздер­жавлення   й   приватизації   пішов   би   досить   швидко.   Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге,   не   гарантує   в   майбутньому   ефективне   функціонування роздержавлених   засобів   виробництва.   В   чому   криються   корені соціальної  несправедливості  при  такому  підході?   Річ  у  тім,   що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівно­цінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працю­ючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрап­ляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди, зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підля­гають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства з державного в ко­лективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктив­ної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма прива­тизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішу­ється однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є пробле­ми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищен­ня ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час твор­чою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до розде­ржавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з прива­тизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 р., але й до цього часу ефективного механізму їх використан­ня не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про при­ватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визнача­ють частку кожного громадянина України в державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенцій­них купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхнуло інфляцію. Той факт, що на відміну від Росії, в Україні вони іменні й не підлягають вільному продажу та купівлі, мав значення лише на початку. Перевівши свої майнові сертифікати в інвестиційні фонди, можна отримати гроші готівкою. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіка­та (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадя­нам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро вини­кає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у всіх. За експертними оцінками, сумарна вартість державної власності, яка підлягає приватизації, склала в Україні за цінами серпня 1992р. 3,6-3,8 трильйонів крб. А сукупна місткість ринку приватизованої державної власності оцінювалася в 650-685 млрд. крб. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовіс­но й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

3.3.Перспективи розвитку відносин власності в Украіні на сучасному           етапі.

     Коли йдеться про такі серйозні речі, як модель післякризового розвитку української економіки , якісні аспекти трансформаційних перетворень, неможливо уникнути грунтового аналізу процесів , що відбуваються у відносинах власності. Йдеться про  ключову проблему утвердження ринкової економіки. Яук далеко ми просунулися вперед у її вирішенні і який реальний результат отримали після більш ніж десятирічного періоду реформ?

    Формально , у нас є всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992 – 2003 рр. роздержавлено 90,5 тис. об’єктів, у тому числі у 2000 – 2003 рр. – 23,9 тис. об’єктів оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд. грн. На підприємствах недержавної власності виробляється нині 70 % промислової продукції. Розвивається мале підприємництво . У 2003 року функціонувало 255,5 тис малих підприємств, близько 40 тис. фермерчьких господарств.

    Процесс реформування власності здійснювався головним чином шляхом викупу та прдажу на аукціоні.

Таблиця 1. Обсяги тап способи приватизації в Україні

    За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки склада 24,8 %, а державного і комунального – 57,4 від вартості основних засобів усіх підприємств і организацій України. У той же час за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.

   Відбувається формування вагомого недержавного сектору промисловості. У державному секторі цієї галузі на 1 жовтня 2003 р. залишилося 15% підприємств галузі промисловості. Частка їх у загальному обсязі промислового виробництва становила 18 %.     Найбільше підприємств недержавного сектору діє в легкій (97%), деревообробній (95%), харчовій промисловості (93%). Ними виробляється близько 97% продукції кожної галузі.

Кардинальні зміни відбулися на селі , де активно реалізуються завдання розпочатої ще у 1994 р. земельної реформи. За час її проведення 6.7 млн. селян стали власниками земельних паїв , еквівалентних загальній площі 25,7 млн. га сільськогосподарських угідь. 5,7 млн. га земель передано у приватну власність та користування для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств. У сумі це складає 79,4 % земель сільськогосподарського призначення. На недержавній основі нині виробляється практично вся аграрна продукція. Цей найскладніший крок у комплексі ринкових перетворень докорінно змінює систему економічних відносин не лише в селі, ай у всій державі.

    Чи можна вважати , що вказані параметри відбивають найважливіше в трансформаційному процесі –масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності ?

    За думкою А.Гальчинського такий висновок був бі занадто поспішним. Дуже важливо не припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності –це фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної приватної власноті , нероздільність власності та влади за домінування останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму.

    І справа тут не лише у суто економічних перевагах – у здатності економічної системи, заснованої на засадах приватної власності , формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей. Пріорітетність прватної власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості. З точки зору закономірностей загальноцивілізаційного процесу і, зокрема , нашої інтеграції в структури європейської спільноти, це у кінцевому підсумку є визначальним.

Висновок

      В системі економічних виробничих відносин суспільства основоположними виступають відносини власності. Річ у тім, що будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти  об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.                               

      Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічну основу (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ

     Розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічному змісті розрізняють два аспекти: а)матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності і б)соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).

      Зумовлено це тим, що в практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об'єктів власності з відносинами людей до самих об'єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб'єкт має право розпоряджатися об'єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення : власність - це сукупність виробничих відносин між людьми. з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.

     Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).

А конкретно вона визначає:                                                                                                          - умови поєднання робітника з засобами виробництва;                                                           - - відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;          - умови розпорядження й використання факторів виробництва.

     У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.

      Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.