Власність як економічна категорія

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.        
      

Розділ 2. Формування відносин влансоті в Західних країнах.

2.1.Роздержавлення та приватизація у розвинених країнах Західної
      Європи.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем (скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо) консерватори знімали із себе як представників державної влади відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони політично переграли соціалістів і радикалів.

              Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності, і в цьому зв’язку — про народногосподарське призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною монополією.

              Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках.

              Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

              Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

              Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини державного сектора.

              Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується великою популярністю.

              Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб — продаж приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з “Бритіш рейл”, що продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб пов’язаний із продажем акцій визначеному колу осіб — робітникам даного підприємства.

              Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж дочірніх підприємств, що належать головному державному підприємству і здійснюють периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції після 1986 р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали державним підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

              Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним інвесторам уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові компанії, у яких держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так, французький уряд продав 11% акцій із 66% участі в компанії “Ельф-Акітен”.

              Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного впливу.

              Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників, до завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не вносилися принципові зміни без відома країни.

              Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими західноєвропейськими країнами.

              Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

              Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло істотних змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив в енергетиці, транспорті, підприємствах зв’язку і телекомунікацій — близько 60% зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р. Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до 3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах — 1-2%.

              Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного підприємництва в 80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в Італії, Франції, Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну діяльність. Бурхливо розширюються зв’язки і створюються спільні підприємства між державними, а також державними і приватними підприємствами західноєвропейських країн за межами їх національних територій. У результаті роздержавлення розширюються зв’язки підприємств не тільки в Європі, але і за її межами.

              При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

              У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

              Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна відзначити деякі моменти.

1)     У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст продуктивності праці.

2)     Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті країни, в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція).

3)     Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у більшій мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною історичною обстановкою.

4)     Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної власності, закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують соціальної справедливості.

2.2. Процеси трансформації власності в США

       Окремий розгляд процесів трансформації власності в США зв'язано з тим, що ця країна за багатьма показниками є лідируючою у світовій економіці, і процеси, що протікають у ній, впливають на інші країни.

        Найбільший інтерес представляють різні факти залучення службовців до участі в керуванні і власності. Масштаби приватизації в США в порівнянні з іншими країнами невеликі, так що їх можна розглядати в контексті загальносвітових тенденцій. Факти ж залучення найманих робітників до участі у володінні і керуванні власністю  протягом тривалого часу досить широко поширені, що дозволяє зробити акцент саме на цій проблемі.

        Розмір пакета акцій, що належать персоналові (у середньому по всіх компаніях США), постійно збільшується, що стає важливим фактором на головних фондових ринках: Нью-Йоркській фондовій біржі (NYSE), американській фондовій біржі (AMEX) і позабіржовому ринку (NASDAQ). Ще в 1990 році обстеження, проведене NYSE, показало, що майже 35% усіх власників акцій своїх компаній уперше вийшли на фондовий ринок, купити акції у фірмі по одній із програм продажу акцій персоналові. Це дуже велика величина: для порівняння, така ж частина – 35% всіх акціонерів вийшли на ринок цінних паперів через свого брокера або дилера.

        Відбувається велике зрушення в структурі власності акціонерних компаній, що поступово переходить у руки інституціональних інвесторів: пенсійних і пайових інвестиційних фондів, страхових фірм і т.п. Згідно даним дослідження діяльності інституціональних інвесторів, виконаного в Колумбійському університеті, у даний час вони контролюють 45-50% всього американського ринку акцій. При цьому найбільшою групою керованих активів є пенсійні фонди американських робітників (Calpers, General Motors і т.д.).

        За прогнозами Дж. Блази і Д. Круза, до 2000 р. більш чверті компаній, акції яких продаються на NYSE, AMEX, і NASDAQ, виявляться на 15% у власності своїх же найманих робітників. Більш 25% активів більшості корпорацій буде належати пенсійним фондам, що представляють широкі шари населення, а самими великими корпораціями на 50-75% будуть володіти інституціональні інвестори.

        Тут слід зазначити досвід невеликих компаній, акції яких не знаходяться у відкритому продажі. Це закриті акціонерні товариства, а також кооперативи, де найманим робітникам належить та або інша частка власності. З безлічі малих підприємств у США близько 9000 є компаніями закритого типу, у них працівникам належить значна частина прав власності: середній розмір пакета акцій у найманих робітників закритих компаній складає від 20 до 30%.

        Є всі підстави припускати, що розміри власності найманих робітників у відкритих корпораціях ще будуть рости. Ця форма власності стає усе більш звичної, і число корпорацій, де вона займає ведуче місце, росте; коло компаній, у яких вона складає більш 20%, розширюється, і, крім того, усе більше фірм починають підтримувати цю ідею.

        Це явище має багато різних сторін, тому відношення до нього, у тому числі і серед американських найманих робітників, неоднозначно. Іноді програми участі у власності розглядалися керівництвом компаній, як можливість здійснювати додатковий контроль за акціонерним товариством і бути в достатньому ступені захищеним від ворожих поглинань. Таким чином, власність найманих робітників часто була зброєю в конкурентній боротьбі великих корпорацій.

        На закінчення, підкреслюючи перспективність участі найманих робітників у власності своїх компаній, відзначимо, що це процес, у якому зацікавлені як наймані робітники, так і керівники компаній. Підтвердженням того є основні нижчеподані мотиви трансформації власності в США:

· придбання акцій найманими робітниками є одним зі способів фінансування корпорації;

· володіння акціями заміняє сполучення фіксованих ставок заробітної плати і різних доплат, що було відмітною рисою системи оплати праці після другої світової війни, а також зв'язано зі згортанням пенсійних програм;