Власність як економічна категорія

· формування пакета акцій у власності найманих робітників є стратегічною метою для компаній, що прагнуть захистити себе від ворожих поглинань, мати довгострокових інвесторів і дати можливість для своїх працівників мати право голосу в колективному керуванні справами;

· працівник – акціонер може знайти своє місце в колективному керуванні фірмою і домагатися поліпшення роботи компанії в тісному контакті з адміністрацією.

Розділ 3. Особливості формування відносин власності в    економіці України

3.1 Необхідність реформування відносин власності в Україні

       Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відно­син власності на засоби виробництва.  Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми. До 1991 року в Україні існували такі види власності:

      державна

      громадських організацій

      колгоспно-кооперативна

      особиста

Така структура власності формувалась під впливом вимог кон­цепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:

а)  соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивно­сті праці;

б)  високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике  виробництво,   яке  має  ряд  суттєвих  економічних  переваг перед дрібним виробництвом;

в)  найбільш сприятливим середовищем для зростання продук­тивності   праці   може   бути   лише   суспільна   власність   на   засоби виробництва,  яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил,   бо  дає  можливість  свідомо  підтримувати  відповідність  між виробничими відносинами й продуктивними силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвер­дила справедливість такої концепції. Свідченням того є незапереч­ні факти:

1. Досить високі темпи розвитку радянської економіки (вищі, ніж у країнах капіталістичного світу) впродовж всієї її мирної історії.

2.  Плановість, яка базувалася на суспільній власності, забезпе­чила безкризовий характер розвитку економіки, а отже, неухильне зростання продуктивності праці.

3.   Така економіка послужила одним з вирішальних факторів перемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.

4.  За порівняно короткий строк здійснилась післявоєнна відбу­дова народного господарства.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства бу­ли допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підмі­на суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук держа­вного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступо­во втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формаль­но він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчу­ження їх від власності; що підривало стимули до високоефектив­ної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідли­ве використання загальнонародних коштів, марнотратство; неви­правдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.

Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі знаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собою цей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?

У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм -це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформа­ція передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталі­зму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - поста­новою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринкова економіка.

Отже, необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багато­укладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній" досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права корис­туватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання вироб­ництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпа­ні. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.

У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом пе­реходу від індивідуальної приватної власності до групових, колек­тивних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

В СРСР практика формування колек­тивних форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокрем­лені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірва­ло зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування різних форм власності в сучасних умо­вах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розви­тку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємст­вах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємо­пов'язаних процеси концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Дру­гий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

3.2 Концеція роздержавлення і приватизації власності в Україні

        Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90 – 100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізовано займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державного монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздава­ти власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.

       Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержав­лення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно за змістом - як передача власності з державного сектора в приватний. У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержа­влення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монопо­лії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недер­жавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує:             а)різноманітність форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер;

б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам).

     А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.

     Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Прива­тизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.

До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно пе­редбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.

В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що дер­жавна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації.

Отже, якщо мова йде про роздержавлення власності в широко­му розумінні, то воно скероване на подолання державного моно­полізму в економіці й створення умов для формування багатоукла­дної економіки. У вузькому розумінні - це передача власності від держави в колективний і приватний сектор, тобто, приватизація.

Роздержавлення власності - головна мета еко­номічної політики на сучасному етапі, оскільки:

а)забезпечує рівність усіх форм власності;

б)створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин;

в)через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку    мотивацію зростання ефективності виробництва.

У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

В економічній літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50%), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни. До того ж робляться посилання, що так є в розвинутих країнах світу, а отже, повинно бути й у нас. Але в наших умовах, коли проходить не формування державного сектора, як це відбувалося в країнах Заходу, а роздержавлення величезного (в межах країни) організаційно-економічного комплексу, встановити апріорі - скільки треба роздержавити майна, а скільки залишити в державному секторі - витівка безперспективна й навіть шкідлива. Процес роздержавлен­ня не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поетапно, протягом тривалого часу. Тому до нього потрібно підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму.

До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, держав­ний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблю­вати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздер­жавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Необхідно подолати монопольне становище держави та ЇЇ відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціону­вання. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.