Тіньова економіка

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………..…..3

1.Тіньова економіка, її суть та види…………………………………………..5

1.1 Суть тіньової економіки України…………………………………..…5

1.2 Структура тіньової економіки……………………………………..…10

1.3 Види та експертно-аналітичні оцінки масштабів тіньової економіки………………………………………………………………………....13

2. Причини виникнення тіньової економіки……………………………….20

2.1 Податкові правопорушення………………………………………….20

2. Експорт капіталу та інші фінансові операції…………………….…23

3. Механізми впливу та боротьби держави, способи легалізації тіньової економіки……………………………………………………………………......26

3.1 Вдосконалення законодавчої  бази……………………………...…..26

3.2 Шляхи детінізації економіки в Україні…………………….………29

Висновок…………………………………………………………………….…32

Список використаної літератури…………………………………………..34

 

 

 

 

 

Вступ

 

На думку  більшості експертів з проблеми тіньового сектора в економіці  України, найвищими темпами тіньова  економіка в Україні розвивалася  у 1994-1998 роках. На той час тіньовий сектор охопив більшу частину промислового виробництва, особливо паливно-енергетичного  комплексу, сільського господарства, приватизації. Характерною ознакою цього періоду  був підвищений попит на готівку  поза банками, темпи зростання якої майже удвічі перевищували темпи  зростання депозитних внесків у  банківській системі. Великого поширення  набули “неофіційні” готівкові розрахунки за різноманітні “послуги” (за встановлення телефонних ліній, реєстрацію підприємств, перевірку санітарної, пожежної, податкової інспекції тощо).

На початок 2001 р., за даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, уряду  вдалось знизити процес тінізації  економіки на 5 %. Проте, на думку експертів, питома вага тіньового сектора економіки  в Україні й далі залишається  досить високою – 65 % ВВП.

Водночас треба підкреслити, що висока питома вага тіньового сектора  в господарському комплексі України  пов’язана не лише із методами його кількісної оцінки, але й визначенням  власне об’єкта аналізу та дискусії. Наведене вище визначення тіньової економіки  хоча й визнається більшістю фахівців, але через свій узагальнений характер допускає включення до цієї категорії  досить широкого переліку сфер та видів  конкретної діяльності. В результаті у конкретних ситуаціях різні  фахівці можуть по-різному тлумачити  змістовне наповнення поняття “тіньова економіка”.

Багато дослідників виділяє  наступні структурні компоненти тіньової економіки. Вагомою складовою тіньового  сектора вважають так званий “чорний  ринок” (або “кримінальну економіку”), що тісно пов’язаний із сферою грошового  обігу і виникає внаслідок  шахрайства, розкрадання, рекету, проституції, наркобізнесу, незаконних валютних операцій тощо. Іншою складовою тіньового сектора господарства країни є так звана “паралельна економіка”, що більшою мірою, ніж “чорний ринок”, пов’язана із сферою виробництва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Тіньова економіка, її суть та види

 

1. Суть тіньової економіки України

Під «тіньовою економікою»  у даний час розуміють усю  сукупність економічної діяльності, що не враховує офіційна статистика, і  не включають у валовий національний продукт країни.

У просторі тіньової економіки  виділяють наступні основні зони:

• неофіційна економіка – легальні види економічної діяльності, у рамках яких має місце не фіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховання цієї діяльності від податків;
• фіктивна економіка – хабарництво, приписки, спекулятивні угоди й інші види шахрайства, зв'язані з одержанням і передачею грошей;
• підпільна економіка – усі заборонені законом види економічної діяльності.

У багатьох країнах, і особливо в тих, котрі переживають складні періоди трансформації, тіньова економіка не тільки складає помітну частину економічної діяльності, але і продовжує розширюватися. Однак навіть там, де масштаби явища і загальне соціально-економічне тло і приблизно однакові, тіньові економіки істотно розрізняються, наприклад, по наступним характеристиках:

• за структурою (частці кримінальної діяльності в сукупному обсязі виробництва, розвиненості фіктивної економіки, активності дрібного підпільного бізнесу, що вислизає з-під фінансового контролю держави, але граючого, проте, значну роль у насиченні ринку);
• по впливі на розподільні відносини ( сприяє зменшенню або нівелюванню диференціації доходів);
• по основних проблемах, породжуваним його (недобір засобів у бюджет, розвиток криміногенних господарських зв'язків і так далі).

Можна сказати, що для всіх країн, що вступили в період системних  перетворень, масштаби поширення і  структура тіньової економіки повинні  розглядатися як важливі чи успіхи не успіхів проведених реформ.

Тіньова економіка в Україні, докорінно відрізняється не тільки від «західної», але і від «східноєвропейської». Деякі пояснюють нинішній розмах тіньового бізнесу в нашій  країні винятково генетичними передумовами, сформованими ще при соціалізмі. Інші – що специфіка і масштаби тіньової діяльності в сучасній Україні, насамперед – продукти сьогоднішнього дня, наслідок обраної моделі перебудови економіки  і суспільства.

Експансія тіньових економічних  відносин є в першу чергу результатом  руйнування колишньої державності, що привело до розриву традиційних  зв'язків між окремими підприємствами і цілими територіями. Не останню  роль у криміналізації господарського життя України грає і значне ослаблення боротьби з економічними злочинами, що виправдуються тезою про необхідність використання капіталів «тіньової  економіки» як ресурсної бази економічних  реформ.

Поряд з цим, досить очевидними причинами існує цілий ряд  глибинних факторів. У першу чергу  вплив на активізацію тіньової економіки, що формуються на сучасному етапі  розвитку реформи в механізму  аллокації ресурсів і влади; про  особливості з'єднання працівника з засобами виробництва;  про специфіку  розподільних відносин, що формуються.

Реально виниклі в економіці  країни на етапі трансформації труднощі представниками крайніх політичних плинів порозуміваються по-різному: одні посилаються на збереження значних  елементів колишньої системи, інші говорять про лиха, що несе ринок. Імовірно, корені нинішніх проблем варто шукати, насамперед, у специфіці формованих механізмів аллокації ресурсів і влади. У сьогоднішній соціально-економічній і політичній реальності навряд чи вирішальну роль грають механізми локального корпоративного регулювання.

Суть нового механізму  аллокації ресурсів зводиться до того, що окремі інститути економічної  системи, використовуючи визначені  переваги свого положення (високий  рівень концентрації виробництва і (чи) капіталу, корпоративна влада і  так далі), одержують можливість свідомо (хоча й у локальних, обмежених  масштабах) впливати на параметри виробництва  постачальників і споживачів, ринку, соціального життя і так далі.

Прояву цього механізму  в перехідній економіці добре  відомі. Панування псевдо-державних  і псевдо-приватних корпорацій приводить  до наростання, диспропорцій, у першу  чергу, у господарській структурі, динаміку цін, фінансах і так далі.

У результаті національна  економіка перетворюється в поле неекономічного суперництва корпоративно-бюрократичних  структур, у сферу зіткнення їх владних і регулюючих впливів.

Серед найбільш серйозних  наслідків функціонування корпоративних  механізмів аллокації ресурсів можна  відзначити дивергенцію, що відбулася  за останні роки, країни на сильно і  слабко корпоратизовані «сектори». У першому з них сконцентровані:

• підприємства, що є монополістами в технологічному, ринковому й інституціональному відношеннях;
• володіють вирішальними масами ліквідних ресурсів;
• корпоративно-бюрократична влада.

До цього сектора відносять  ПЕК, фінансово-торговий комплекс і  частина промисловості (головним чином, орієнтованої на експорт).

Тут витягають понад прибуток, що перевершують по своїх масштабах  відомі дотепер у світовій практиці.

Другий (немонополізований) «сектор», навпроти відчуває дефіцит  ресурсів, керування, технологій. До нього  відносять сферу відтворення  робочої сили, виробництва споживчих товарів, велика частина сільського господарства.

На практиці спостерігається  стійкий перекіс у цінах, фінансуванні, кредитуванні тощо на користь першого  «сектора», причому причиною такого перекосу є не тільки монополізм, що забезпечує першому сектору значні переваги на ринку, але і дисбаланс  у розподілі корпоративної і  державної влади, що створює інституціональне «перевагу першого «сектора»  над другим».

Саме «різниця потенціалів», що утворилися в результаті дивергенції  економіка двох «секторів», стає в  нинішніх умовах основним джерелом, підживлюючим тіньові структури і відносини. До безпосередніх наслідків поляризації економічного простору, що грає важливу роль у створенні живильного для середовища розвитку тіньової економіки, варто віднести:

• виділення зони виникнення надприбутків;
• утворення на цій основі бази формування корпоративно-бюрократичних структур, неекономічне суперництво, між якими підмінює собою, сьогодні, механізм державного керування;
• розкол суспільства на дві нерівні частини – зайнятих у привілейованому, сильно корпоратизованому «секторі», і працюючих у регресуючому не монополізованому «секторі» економіки;
• поява реальних передумов для загострення в суспільстві боротьби за перерозподіл украй доходів, що розподіляються нерівномірно на всіх рівнях.

Соціальну нестабільність провокують і процеси, що розгорнулися в останній час, перерозподілу власності.

Почата під прапором необхідності пошуку «дійсного хазяїна», приватизація в Україні привела до повного  затуманенню щирої картини існуючих прав власності. Після всього років «реформи» неможливо провести чітке розмежування між державними і приватними секторами економіки: відбулася практично повна дифузія форм власності, причому проникнення приватної власності виявилося значно більшим, ніж це реєструється офіційною статистикою.

Невизначеність границь  приватного сектора є наслідком  як мінімум двох причин: по-перше, аж до недавнього часу «організовані» форми  приватизації грали порівняно незначну роль. Вони або легалізували вже  раніше здійснений перерозподіл власності, або шляхом масової приватизації готували базу для наступного вторинного перерозподілу; по-друге, широке поширення  одержали так називані «специфічні  способи» формування приватного сектора. Їхній діапазон дуже великий –  від прямого грабежу державної  власності до легальних трансакцій у формі перекладу частини  створеної державним підприємством  доданої вартості в приватний  сектор. Створення фінансових холдингів, конгломератів, напівдержавних банків і фінансових структур, що сприяють виникненню рівнобіжних ринків грошей, кредитів і капіталу. Використання заборгованості і кредитної залежності між підприємствами в якості «капіталу», з метою їх наступної легальної чи тіньової приватизації і т.д.

Основна причина того, що «гроші партії» дотепер «не знайдені», криється, очевидно, у тім, що на фінансах партії створені найбільш дієздатні  комерційні структури, у тому числі  найбільш респектабельні банки і  спільні підприємства. Представники нової економічної еліти і  політичного керівництва, як видно, змогли домовитися між собою, що, схоже, виявилося не занадто складною справою, якщо врахувати, що значна частина, як тих, так і інших ніколи належала до одного клану – партійній номенклатурі.

Найбільш простий і  розповсюджений метод приватизації на другому напрямку – так називана «доїння корови». Тут використовують наступну схему.

НБУ надає, наприклад, підприємству спеціальний кредит для виплати  заборгованості по заробітній чи платі для інших господарських нестатків, під низькі відсотки – 5% річних. Гроші на ринкових умовах відразу поміщають у комерційний банк, що знаходиться з підприємством у «особливих» відносинах. Різницю, що виникає на цій операції, поділяють між керівниками підприємства і банківських працівників, що беруть участь у долі.