Типи грошових систем

       Масштаб цін – це технічна функція грошей, спосіб вираження вартості (ціни) товарів у грошових одиницях. В епоху золотого стандарту вартість грошової одиниці (масштаб цін) визначалась законодавчо, як фіксована державою вагова кількість монетарного металу (золота чи срібла) в грошовій одиниці. Наприклад, 1 російських рубль до 1913 р. = 0,774234 г. чистого золота, у США в 1900 р. 1 долар = 1,50463 г. чистого золота.

       Визначена у такий спосіб величина грошової одиниці була важливим елементом системи ціноутворення. Адже купівельна спроможність грошей не могла істотно відхилятись від вартості їх офіційного неталого вмісту. Вартість грошей була прив’язана до ціни на золото. Тому, змінюючи величину останнього, держава могла змінювати загальний рівень товарних цін.

       Нині, коли в обігу перебувають нерозмінні на золото кредитні гроші, фіксація державного металевого вмісту грошової одиниці втратила сенс і скасована в усіх країнах, а масштаб цін втратив форму вагового вмісту монетарного металу в грошовій одиниці. В сучасних умовах золотий зміст грошової одиниці офіційно не встановлюється, що символізує повну демонетизацію золота. Офіційний масштаб цін замінено фактичним, що стихійно складається під впливом кон’юктури ринку та інфляційних процесів в економіці. Грошова одиниця є лічильною одиницею, тобто масштабом цін усіх товарів та використовується для порівняння вартостей товарів через їх цни.

       Види  та купюрність грошових знаків визначає вищий законодавчий орган, який надає їм статус законного платіжного засобу, тобто покладає на державу відповідальність за їх забезпечення. Всі інші платіжні засоби такого статусу не мають і взагалі не повинні надходити в обіг. Органи державного контролю ретельно стежать за тим, щоб не допустити використання грошових сурогатів чи фальшивих грошових знаків. Як правило, забороняється також використання в ролі платіжних засобів у межах країн іноземних грошових знаків, бо це ускладнює забезпечення національних грошей.

       Якщо  ж чинне законодавство дозволяє обіг інших платіжних засобів, наприклад  векселів, чеків, то воно визначає умови  їх обігу, відповідальність емітентів цих засобів та механізм реалізації такої відповідальності. Держава не несе відповідальності за їх забезпечення.

       Право емісії грошових знаків та відповідальність за їх забезпечення закон покладає на певний державний орган. Сьогодні таким органом, як правило, є центральний банк країни. Випущені ним грошові знаки мають назву банківських білетів (банкнот).

       Емісія  скарбничих білетів використовується безпосередньо для покриття бюджетних  видатків і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи державних фінансів. Щоб зняти будь-які перепони щодо своєчасного та повного покриття бюджетних витрат, емісійне право надається безпосередньо державній скарбниці, яка вільно використовує це право в межах затвердженого бюджетного дефіциту. У цьому полягає перевага механізму скарбничок емісії як виду грошових знаків. Проте за цією перевагою криється велика загроза для всієї грошової системи. По-перше, вільне розпорядження емісійним доходом провокує урядові структури на нарощування бюджетних видатків. По-друге, скарбнича емісія не створює передумов для вилучення з обігу випущенних грошових знаків, оскільки бюджетні видатки здійснюються безповоротно і неадекватно. Тому така емісія рано чи пізно неминуче призводить до інфляції.

       Емісія  банківських білетів використовується для кредитування центральним банком комерційних банків та урядових структур. У першому випадку, емітовані  банкноти спрямовуються в реальний сектор економіки, що створює матеріальні  передумови для їх повернення до емітента внаслідок погашення позичок та для запобігання зайвого накопичення банкнот в обігу. В другому випадку, емітовані банкноти використовуються для покриття бюджетних випадків. Але оскільки урядові структури одержують ці банкноти від центрального банку на кредитних засадах, вони повинні так вести своє фінансове господарство, щоб повернути одержані кредити і не допустити осідання зайвої маси грошових знаків в обігу та їх знецінення. Однак даний механізм працюватиме успішно лише за умови, що уряд повертатиме центральному банку одержані позики. Якщо цього не буде, то емітовані центральним банком банкноти перетворяться, по суті, в звичайні скарбничі білеті і неминуче знеціняться. Зараз в Україні проводиться емісія банківських білетів НБУ виключно на кредитній основі.

       Особливе  місце в грошовій готівці посідає  розмінна монета. [22; 8 ст.] За характером емісії вона належить до того самого виду грошових знаків, що й основна валюта. Розмінна монета відіграє допоміжну роль – забезпечує платежі на суми, менші від розміру прийнятої в країні грошової одиниці. Якщо величина грошової одиниці дуже мала, то потреба в розмінній монеті знижується або взагалі відпадає. Таке сталося в Україні в 1993 р., коли у зв’язку з гіпер-високим знеціненням карбованця дрібні платежі стали здійснюватися паперовими купюрами і монета зникла з обороту. Потреба в монеті з’явилась  лише післе збільшення масштабу цін у 100 тис. разів під час грошової реформи 1996 року. Якщо в країні встановлена велика грошова одиниця, то потреба в монеті зростає, оскільки збільшується питома вага платежів на суми, менші від розміру грошової одиниці. В таких країнах більша частка монети в загальній сумі готівки, що робить їхні грошові системи більш економічними, адже монети зношуються повільніше, ніж паперові банкноти. З цієї причини періодично випускаються монети в одну чи кілька грошових одиниць, які, власне, не є розмінними, а заміщають паперові купюри відповідного номіналу.

       Держава законодавче визначає не тільки вид  грошових знаків, а й їхню купюрність. Правильно встановлена розмірність номіналів банкнот та розмінної монети, передусім, створює значні зручності учасникам грошового обігу. Крім того, за високої частки великих купюр досягається економія на друкуванні грошових знаків. Однак наявність великих купюр робить готівку вразливішою з погляду можливості фальшування, зручнішою для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Тому, як правило, держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.

       В Україні в обіг випускаються банківські білети номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 гривень, а також розмінна монета номіналом 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок і також одна та дві гривні.

       Валютний  курс – співвідношення між грошовими одиницями різних країн, яке використовується для обміну валют під час здійснення валютних та інших економічних операцій. Виступає як ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни.

       Валютний  курс гривні визначається НБУ на підставі щотижневих чотириразових торгів іноземною  валютою на міжбанківському валютному  ринку НБУ з урахуванням курсів, що зафіксовані на Московській, Франкфуртській та Нью-Йоркській біржах, та з урахуванням  показників курсів валют, що їх публікує газета «Файненшел Таймс» (Лондон). Залежно від соціально-політичного стану суспільства і розвитку ринкових відносин використовуються: фіксовані валютні курси, плаваючі системи валютних курсів і системи валютних коридорів. У країнах зі стабільною і розвиненою економікою переважно використовуються плаваючі системи валютних курсів. В Україні також сформувався плаваючий курс гривні.

       Важливим  елементом грошової системи є регламентація готівкового та безготівкового грошового обігу, що включає визначення сфер функціонування готівкових та депозитних грошей; режим використання грошей на рахунках і касах банків; форми розрахунків; способи і порядок платежів тощо. Кожна держава покладає ці завдання на спеціальні органи регулювання грошового обігу та контролю за дотриманням законодавства з монетарних питань. В Україні таким органом є Національний банк України – фінансовий агент Уряду, що передбачено Конституцією та Законом «Про Національний банк України». Основу діяльності НБУ складають: забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні; розробка і реалізація грошово-кредитної політики та здійснення повсякденного контролю за її реалізацією; стимулювання розвитку й зміцнення банківської системи системи України; забезпечення ефективного та безперебійного функціонування розрахунків в інтересах вкладників і кредиторів тощо. Відносно усіх інших банків НБУ є монополістом у питаннях емісії національної валюти, кредитором останньої інстанції, забезпечує методичне керівництво банками, визначає порядок реєстрації й нагляду за діяльністю комерційних банків, здійснює інкасування, перевезення й зберігання резервів грошових знаків.

       До  ішних державних органів, що забезпечують регулювання грошового обігу  відносяться: Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів та комерційні банки. [3; ст. 102-107] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  II. Типи грошових систем. 

       2.1. Металеві грошові системи: сутність та види.

       Типи  грошових систем розрізняються між  собою насамперед залежно від  тієї форми грошей, яку вони мають  у даному суспільстві. Якщо гроші  виступають у формі товару, то цей  тип грошової системи називається  металевим . Металева грошова система — це така система, основу якої складають повноцінні металеві гроші. У такій системі згодом з’являються банкноти, які розмінювались на золото, і паперові гроші, але визначальним елементом залишались благородні метали. Коли ж повноцінні гроші виходять з обігу і повністю замінюються паперовими, починає діяти паперова грошова система.

       У період існування металевих систем уже в середньовіччя грошові системи являють собою досить складну форму організації грошового обігу, яка включає такі елементи:

  —Повноцінні гроші.

  —Неповноцінні гроші.

  —Банкноти.

  —Казначейські білети.

  У процесі розвитку грошей до появи грошової форми вартості роль загального еквівалента відігравали не тільки метали, а й інші товари (худоба, хутро, шкіри, сіль і т. ін.). Тому ці первісні, зародкові грошові системи належали до металевих тільки умовно. Але то була, по суті, ще передісторія становлення грошових систем. їх розвиток саме як систем починається з грошової форми вартості, коли роль загального еквівалента остаточно закріплюється за благородними металами. [10; ст. 165]

       Повноцінні гроші - це гроші, що мають свою вартість, і саме цю вартість покладено в основу виконання ними ролі загального еквівалента. Повноцінні гроші — це той товар, який завдяки своїм фізичним і хімічним властивостям найбільш придатний для такої ролі. Як відомо, у процесі історичного розвитку товарного виробництва роль загального еквівалента виконували різні товари. Однак у кінцевому рахунку це місце зайняли благородні метали — золото й срібло, а з переходом країн до монометалізму повноцінними грошима стало золото.

       Золото, що є загальним еквівалентом, уже  в сиву давнину потрапляло в обіг у вигляді монет, тобто певної вагової кількості металу, на якому  стояв знак держави або правителя, що засвідчував кількість цього  металу і його якість. У цьому сенсі карбування монет вважалося важливим моментом в організації грошового обігу, воно з самого початку здійснювалося під наглядом держави. Оскільки повноцінні гроші являлися товаром і до того ж досить рідкісним, то держава була зацікавлена в його постійному збільшенні. Унаслідок цього стосовно повноцінних грошей існувало право вільного карбування.

       Це  право зводилося до того, що кожний, хто мав у злитку золото чи срібло, а в часи системи золотомонетного  стандарту - тільки золото, мав можливість вільно карбувати з нього відповідну кількість монет. Зацікавленість держави  в збільшенні кількості повноцінних  грошей в обігу виявлялася в тому, що витрати, пов’язані з карбуванням монет, держава або цілком брала на себе, або обмежувалася символічною платою.

       Повноцінні  гроші постійно були в обігу і тому зношувались. Це робило їхній обіг дорогим і змушувало вдаватись до заходів, які б протидіяли зношуванню. Найпоширенішим засобом боротьби з цим явищем у багатьох країнах стали домішки до грошового металу більш стійкого до зношування металу. Ця домішка називалася лігатурою, а кількість грошового металу (золота або срібла) у монеті одержала назву проби.

       Вагове  співвідношення між чистим грошовим металом і домішкою інших металів установлювалося державою й виражалося в тисячних частках або за каратною системою. У більшості країн використовувалася система тисячних часток. Відповідно до цієї системи монетне золото, наприклад 900 проби, являло собою монету, де на 900 вагових частин чистого золота припадало 100 частин домішки. При каратній системі чистий дорогоцінний метал відповідав 24 каратам і тому, якщо в монеті було 12 каратів, то це означало, що вона містила половину чистого дорогоцінного металу, а половину — домішки.

       Наявність лігатури зменшувала швидкість зношування монет, але не могла усунути його причину. Тому монета в процесі тривалого  користування могла втратити частину  своєї ваги і через це вартість її була менше, ніж та, що позначена  в її номіналі. Щоб упорядкувати грошовий обіг з урахуванням цього  моменту, держава встановлювала  межу зношування, за порогом якого  монета переставала бути обов’язковою для прийому. Ця межа називалася ремедіумом і в різних країнах була різною, але, як правило, встановлювалася у межах 1 % від ваги монети.