Таргетирование инфляции

План

ВСТУП…………………………………………………….……………………….3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ІНФЛЯЦІЙНОГО ТАРГЕТУВАННЯ

1.1 Таргетування як інструмент монетарної  політики

Грошово-кредитна політика є одним із найважливіших складників загальнодержавної економічної  політики і від того, наскільки  ефективно використовуються її інструменти, від адекватності монетарної політики реальним економічним умовам певною мірою залежить динаміка соціально економічного розвитку держави. Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики (розв'язання конфлікту цілей). І хоча адаптація цінової стабільності як пріоритетної цілі монетарної політики є загальною для центральних банків, це не виключає вибору різних монетарних режимів, котрі якнайкраще слугують справі досягнення проголошеної цілі і які можуть бути предметом для дискусій.

Монетарна політика в ринкових умовах  одним із найважливіших інструментів впливу держави на перебіг економічних  процесів. У той час, коли адміністративні  важелі регулювання господарства зводяться  до мінімуму, саме монетарна політика виходить на перший план і має набувати вирішального значення у формуванні закономірностей економічного розвитку в трансформаційний період.

Отже, грошово-кредитна політика – це комплекс взаємопов’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей і заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни [1].

А. Хандруєв [2], досліджуючи історію монетаризму, зробив висновок, що найкраще, що може зробити грошова влада для забезпечення економічного добробуту - це забезпечення цінової стабільності, або низького і стійкого темпу інфляції. Однак самі класики монетаризму негативно ставилися до встановлення рівня цін в якості безпосередньої мети грошово-кредитної політики. Зокрема, М. Фрідман [3, C. 126] писав: «Цінові орієнтири приносять шкоду, і тим більший, чим більш чесно в них вірити». Але на сьогодні більшість центральних банків світу основною своєю метою вважають контролювання інфляції, шляхом встановлення певних орієнтирів.

У практиці центральних банків існує  багато методів досягнення основної мети монетарної політики, різного  роду режимів та інституційних особливостей монетарної політики. Категорію «монетарний режим» вперше використав англійський економіст А. Лейонгуфвуд [4, C. 15]. За його визначенням, монетарний режим – це «по-перше, система очікувань, яка обумовлює поведінку суспільства, по-друге, послідовний характер поведінки монетарної влади, яка підтримує ці очікування». У цьому випадку монетарний режим можна визначити, як систему інституцій і механізмів, які покликані забезпечити досягнення монетарних цілей шляхом генерації очікувань суспільства стосовно дій суб'єктів монетарної влади і останніх стосовно реакції суспільства на їхні дії.

А. Лейонгуфвуд виділяв два типи монетарних режимів: дискреційні та конституційні. За конституційних режимів правові норми накладають обмеження на зростання грошової маси. За дискреційних режимів таких обмежень немає – відповідні рішення приймає монетарна влада. У ширшому розумінні монетарний режим трактують «як сукупність правил та процедур впливу на здатність грошей виконувати свої функції». За дискреційної монетарної політики центральний банк не заплановано реагує на будь-які зміни економічної кон'юнктури.

Зараз у міжнародній практиці грошово-кредитного регулювання використовуються три основні режими монетарної політики: таргетування обмінного курсу, таргетування грошових агрегатів, інфляційне таргетування. Перед тим як, перейти до розгляду зазначених вище режимів, розглянемо, що являє собою сам термін «таргетування» і який економічний зміст вкладають у нього фахівці.

Термін «таргетування» в перекладі з англійської мови означає ціль, завдання. Навколо цього терміна існує багато дискусій з приводу його тлумачення. Так, у «Фінансово-кредитному словнику» Л. Н. Красавіна [5, C. 306] дає таке визначення: таргетування - встановлення цільових орієнтирів у регулюванні приросту грошової маси в обігу і кредиту, яких дотримуються у своїй політиці центральні банки промислово розвинених капіталістичних країн. В. П. Поляков і Л. А.Московкіна [6, C. 54] у 1996 році написали, що центральні банки визначають цільові орієнтири (таргети) зростання грошової маси в обігу, у зв'язку з чим подібного роду практика одержала назву «грошове таргетування». Ю. С. Голікова та М. А. Хохленкова [7, C. 63] дають найлаконічнішу дефініцію: «таргетування - встановлення цільових орієнтирів змін грошової маси». Ці визначення мають спільний недолік – вони говорять про таргетування як про інструмент, за допомогою якого можна контролювати лише грошову масу. Даного недоліку немає у «Великому економічному словнику» під редакцією А. Н. Азріліяна [8, C. 714], де говориться, що таргетування - використання урядом грошово-кредитної, податкової та економічної політики в цілому для встановлення меж зростання фінансових і економічних показників на кожен рік.

На думку С. Р. Моісеєва [9, C. 36], таргетування – це застосування інструментів економічної політики для досягнення кількісних орієнтирів цільової змінної, що входять до сфери відповідальності органу регулювання. В. Т. Бусел [10, C. 867], редактор «Великого тлумачного словника української мови», дає найзагальніше визначення терміну і говорить, що таргетування - це спосіб реалізації господарської політики держави або окремого підприємства, що виражається у виборі будь-якої економічної «мішені», на яку необхідно впливати, щоб досягти певних результатів, поставленої мети.

Як бачимо термін «таргетування» має  у різних авторів різне значення, навіть кардинально різне, якщо порівняти визначення Ю. С. Голікової, та В. Т. Бутуса.

1.2 Дослідження теоретичних аспектів монетарних режимів

Більшість вчених виділяє три режими монетарної політики: валютне таргетування, таргетування грошової маси та інфляційне таргетування.

С. О. Сліпченко [11] у своїй праці «Теоретичний аналіз монетарних режимів та критерії його вибору для України» зазначає, що крім трьох основних режимів, існують ще два: таргетування номінального доходу і номінальної заробітної плати, проте це лише теоретичні моделі, які не використовують на практиці.

Режими монетарної політики в сучасному розумінні увійшли  в практику грошово-кредитного регулювання  з початку 70-х років ХХ ст. У  другій половині ХХ ст. антиінфляційна політика стала основним пріоритетом  діяльності центральних банків більшості країн. Було вироблено методи монетарної політики, які базувались на принципах підзвітності автономного центрального банку суспільству, прозорості його політики і передбачали використання чітко структурованої системи цільових орієнтирів монетарної політики. Поступово у світі сформувалась система монетарного регулювання, в рамках якої, для досягнення основної довготермінової мети монетарної політики офіційно оголошується проміжний цільовий орієнтир (номінальний якір). Функції номінального якоря – стабілізація інфляційних очікувань та дисципліна монетарної політики. Номінальний якір відображає прагнення монетарної влади досягнути певної змінної номінальної мети динаміки грошової маси, показника інфляції. Ще одним типом номінального якоря є фіксація або прив'язка ціни національної грошової одиниці, вираженої в іноземній грошовій одиниці – таргетування обмінного курсу. У цьому випадку країна приймає номінальний якір іншої країни або групи країн.

Далі розглянемо більше детально види монетарних режимів, що існують у світі.

Таргетування валютного курсу передбачає прив'язку курсу до валюти країни з низькою та стабільною інфляцією і де-юре, і де-факто, в такому випадку такий курс заслуговує на довіру всіх макроекономічних агентів, як наслідок, знижуються інфляційні очікування до рівня країни з низькою інфляцією, до валюти якої прив'язана місцева валюта. Однією з переваг цього режиму є те, що обмінний курс у ролі номінального якоря є індикатором, за яким легко спостерігати і який сприймається громадськістю як правило монетарної політики. Характерною рисою режиму підтримки стабільного валютного курсу є можливість раціональних економічних суб'єктів оцінити спроможність монетарної влади дотримуватись певних зобов'язань, використовуючи інформацію про наявні валютні резерви центрального банку, динаміку імпорту та експорту, структуру зовнішнього державного боргу. Фіксований обмінний курс як якоря грошово-кредитної політики використовувався в 90-і роки Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Болгарією, Естонією, Литвою, Латвією [12].

Отже, до переваг таргетування валютного курсу належать:

• встановлення номінального якоря прив'язує внутрішній рівень інфляції до темпів зростання цін товарів, що продаються на внутрішньому ринку і так стримують інфляцію;
• очікування майбутньої інфляції прив'язується до рівня інфляції в країні валюти-якоря;
• таргетування обмінного курсу дозволяє центральному банку проводити послідовну грошово-кредитну політику;
• простота і прозорість для економічних агентів, тобто – «тверда та стійка національна валюта» .

Основними недоліками є  по-перше, звуження можливостей центрального банку в управлінні внутрішньою  грошово-кредитною політикою. З одного боку, необхідність підтримки встановлених параметрів зміни номінального обмінного  курсу національної валюти обмежує можливості використання цього інструменту грошово-кредитної політики для стабілізації фінансової ситуації у випадку економічних потрясінь, а з іншого - економіка країни стає уразливою для економічних шоків, що відбуваються в країні валюти-якоря; по-друге, наявність ризику спекулятивної атаки на валюту. Фінансові спекуляції можуть призвести до значної девальвації валют; по-третє, фіксований курс стимулює до припливу капіталів у вигляді портфельних інвестицій. Прив'язка курсу призводить до зростання грошової бази і темпів інфляції, що загрожують міцності фінансової системи. Доларизація ж економіки за рахунок притоку капіталу веде до зростання банківських депозитів в іноземній валюті та збільшення обсягів кредитування.

Серед індустріальних країн  монетарне таргетування набуло значної популярності безпосередньо після колапсу Бреттон-Вудської валютної системи і на початку 80-х рр.. У той час більше 40% цих країн практикували оголошення цільових монетарних орієнтирів [12].

Він базується на переконанні, що зміна пропозиції грошей спричиняє відповідну зміну темпів інфляції. Для ефективності цього режиму необхідно, щоб у економіці був наявний стабільний зв'язок між зміною грошової маси та інфляцією. Для проведення незалежної монетарної політики необхідні внутрішні номінальні якорі. Тобто публічне зобов'язання центрального банку щодо обмеження грошової емісії відповідно до потреб підтримки потенційного ВВП і низької інфляції. А успішне виконання такого зобов'язання у свою чергу можливе за умови стабільності попиту на гроші, тобто прогнозованої залежності між кількістю грошей та цінами. Практика двох успішних щодо монетарного таргетування центральних банків Німеччини та Швейцарії показала, що, по-перше, центральний банк повинен обмежувати всіма можливими засобами рівень інфляції в середньо- та довгостроковому періоді, та по-друге, впроваджувати активну комунікаційну стратегію роботи з громадськістю (активним обговоренням динаміки грошової маси та її впливу на інфляцію). Основна складність застосування режиму монетарного таргетування пов'язана з нестабільністю попиту на гроші, внаслідок чого можлива неадекватна реакція центрального банку на динаміку грошової маси. У класичному монетарному таргетуванні цільовий темп приросту грошової маси визначається як сума темпу приросту потенційного ВВП, цільового рівня інфляції та середньої зміни швидкості обігу грошей. Останній параметр, у зв'язку з нестабільністю попиту на гроші, важко піддається точному визначенню, що значно ускладнює застосування монетарного таргетування на практиці [13].

Починаючи з 1982 р., популярність монетарного таргетування почала знижуватися, оскільки аналіз таргетування грошових агрегатів показав, що воно викликає економічну рецесію, тобто приводить до зниження темпів зростання реального сукупного випуску продукції. Так, наприклад, банк Франції, зіткнувшись з проблемою низької ефективності грошового таргетування, був змушений значно збільшити число цільових орієнтирів, до яких став навіть відносити сукупний внутрішній борг. Була розроблена класифікація інвестиційних агрегатів, доповнюють класичні грошові агрегати, що охоплюють весь спектр можливих інструментів, які можуть виступати субститутами реальних грошей. Близькі процеси протікали у ФРС США, де з липня 2000 р. оголошено про остаточну відмову від оголошення цільових орієнтирів грошової маси. У Японії уряд спільно з центральним банком розглядає можливість використання замість грошового таргетування іншої системи критеріїв та процедур, яку прийнято називати таргетуванням інфляції [12].

Розглядаючи позитивні аспекти монетарного таргетування, варто наголосити на тому, що якщо за режиму таргетування обмінного курсу номінальним якорем для громадських очікувань був актив, екзогенний стосовно громадськості і органів влади, то за монетарного таргетування цим якорем став ендогенний показник, який напряму залежить від монетарної влади – приріст грошової маси. Варто зазначити, що на сьогодні монетарне таргетування як монетарний режим майже не використовується, незважаючи на те, що практично всі центральні банки контролюють динаміку грошової маси. Це обумовлено тим, що по-перше, монетарне таргетування ефективне в умовах високого рівня інфляції, спричиненої саме монетарними чинниками, і по-друге, непостійність швидкості обігу грошей не дає змоги центральним банкам точно спрогнозувати динаміку попиту на гроші,що є ключовим аспектом монетарного таргетування [11].

Теоретичне обґрунтування  прямого таргетування інфляції бере початок ще в працях І. Фішера та Г. Саймонса [4, C. 37], які висловлювали пропозиції щодо стабілізації грошової одиниці за допомогою цінового індексу. Проаналізувавши різні джерела, в яких тією чи іншою мірою подається визначення режиму інфляційного таргетування та узагальнивши їх, можна сказати, що інфляційне таргетування – це концептуальна система монетарного режиму, яка характеризується публічним проголошенням офіційної кількісної мети щодо інфляції (або інтервалу) на середньотермінову перспективу, яка закріплюються в законодавчому порядку та чітким розумінням і впевненістю в тому, що низька і стабільна інфляція є основною метою монетарної політики у довготерміновому періоді. Таким чином, проміжним орієнтиром монетарної політики є прогнозований показник інфляції, завдяки чому таргетування інфляції можна вважати випереджаючою, далекозорою стратегією монетарної політики. Іншими словами, інструменти монетарної політики (зміна процентних ставок) використовуються не у відповідь на поточний показник інфляції, а на очікувану через 12-18 місяців інфляцію. Практично це інституційне закріплення набутих знань про часові лаги монетарної політики .