Світові валютні системи

     •   циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кредитної кризи;

     •   структурний характер, адже основні принципи світової валютної системи, що були засновані на золотому стандарті, зазнали поразки;

     •   значна тривалість та виключна глибина і гострота.

     Саме  в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури  господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану  економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподарських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформація відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розроблених відомим англійським економістом, фінансистом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше ставляться цілком конкретні вимоги. Система мала:

     •   забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що користуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;

     •   володіти певним запасом стійкості для можливого найбільш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;

     •   бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і пристосуватися до них;

     •   забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світогосподарських зв'язків.

     Саме  за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн  світу розпочали активний пошук  виходу із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.  

     Бреттон-Вудська  валютна система

     Конкретну ініціативу у створенні нової  валютної системи, яка могла б  успішно функціонувати після  завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль (Великобританія і США). Ще влітку 1941 р. Джон М. Кейнс підготував перший текст для британського міністерства фінансів. Він мав назву "Пропозиції зі створення Міжнародного компенсаційного союзу". В грудні цього року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам по департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який забезпечував би надання останнім військової допомоги і міг би стати основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. було здійснено обмін цими документами для взаємного ознайомлення.

     Слід  зазначити, що головні положення  англійського й американського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в рамках функціонування національних економік. Особлива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення ступеня входження в світове господарство, тобто здійснення певного контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни повинні були поступитися невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити для міжнародної кооперації спеціальний наднаціональний орган.

     Визначаючи  необхідність міжнародного співробітництва  у валютній сфері, плани значно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс віддавав пріоритет інтересам  внутрішнього розвитку, то Уайт на перше місце ставив завдання міжнародні. І хоча в подальшому було внесено зміни в обидва плани, суттєва відмінність між ними збереглася.

     Внаслідок тривалих переговорів з'явилося  Спільне комюніке експертів і  наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально давала змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбувалося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фактом неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною. Оскільки США змогли нав'язати Великій Британії свою точку зору, то в кінцевому підсумку було прийнято відредаговану версію плану Уайта.

     Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

     Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

     •   збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

     •   встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

     •   прирівнювання долара до золота на основі фіксації

     ринкової  ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота);

     • здійснення операцій купівлі-продажу  золота лише на рівні центральних  банків країн з забороною таких  операцій для всіх інших суб'єктів.

     Якщо  країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

     Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.

     Першим  кроком на шляху до формування нової валютної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запозичення, а поворотним моментом стала відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.

     Запровадження СДР — це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку він висунув  ще в 1944 р. перед підписанням Бреттон-Вудської угоди — ідеї створення "регульованої валюти". Однак на той час, коли США володіли 2/3 валютних запасів світу, ця ідея була для США неприйнятною. Адже у 1949 р. централізовані золоті запаси США у 3,15 рази перевищували загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Саме тому цій країні при підписанні Бреттон-Вудських угод було вигідно прив'язати валюти інших країн до золота, переважна більшість світових запасів якого знаходилась у банківських сховищах США.

     Зовсім  іншою була ситуація кінця 60-х — початку 70-х років, коли було введено СДР. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні позиції, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. Так, у 1971 р. централізовані золоті запаси США у 6 раз були меншими від доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Тому було знайдено вихід саме у впровадженні "колективної валюти". СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. Спочатку за масштаб СДР було прийнято золотий вміст долара США (0,888671 г золота). Після девальвації золота (грудень 1971 p., лютий 1973 р.) 1 СДР була прирівняна до 1,20635 долара. З 1 липня 1974 р. після переходу до "плаваючих" курсів національних валют країн — членів МВФ було введено новий метод розрахунку вартості СДР — метод "стандартного кошика" через ринкову вартість валют 16 провідних країн — членів МВФ (0,4 долара +0,38 марки ФРН + 0,45 ф. ст. + 0,44 франц. фр. та ін., які в сумі на певну дату становили 1,20635 долари).

     Пізніше МВФ перейшов до визначення вартості СДР на основі середньозваженої величини ринкового курсу "валютного кошика" п'яти провідних валют світу,

     Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР переглядаються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

     СДР можуть використовуватися тільки в  міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін  національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засоби можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР.  

     Кінгстонська  валютна система

     Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

     У 1971—1973 pp. відбувся злам Бреттон-Вудської валютної системи. Початок її поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 січня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та введення надзвичайних засобів, спрямованих на врятування валюти.

     У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної системи — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

     Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридично оформлені  у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

     •  кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;

     •  золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами. Наданими правами швидко скористалися країни з розвинутою ринковою економікою, які розпочали враховувати золоті запаси за ринковими цінами. Досить широку програму аукціонів із продажу золота з державних запасників здійснили США, які протягом 1978 р. і до липня 1979 р. на 15 аукціонах Казначейства реалізували 382,6 т золота;

     •   відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від цих країн золота. В Статуті МВФ була зафіксована принципова згода його членів на реалізацію офіційних золотих запасів Фонду — 150 млн. унцій, або 4665 т;

     •   юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив міжнародної валютної системи);

     •   взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повноважень для здійснення нагляду за виконанням

     країнами  своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

     Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала практику валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х  років у період розпаду Бреттон-Вудської системи. Узаконений примат ринкових методів  регулювання валютних курсів і в цьому випадку, як і завжди в історії, надає переваги найбільш економічно сильним партнерам по Кінгстонській угоді. Відтепер США, наприклад, отримали можливість не створювати значних валютних резервів, а також не турбуватися про систематичну підтримку курсу долара, як це було в період дії Бреттон-Вудської системи.  
 
ВИСНОВКИ. 
ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ