Сутність та принципи приватизації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ ПЕРІОДИЗАЦІЇ ПРОЦЕСІВ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ.

Приватизація в Україні  є особливим проектом, який змінив основні економічні парадигми радянського суспільства. Зміна форми власності на основні засоби виробництва стали істотними причинами соціально-економічних перетворень в суспільстві. Приватизація стала інструментом формування великого, середнього та дрібного бізнесу в Україні.

Аналізуючи суспільні  відносини пов'язані із процесами  приватизації можемо

констатувати особливий  вплив нормативно-правових актів  на самі процеси приватизації, на зміну підходів та особливостей приватизації тощо. Для того, щоб зрозуміти та оцінити основні етапи приватизаційних процесів їх зв'язок із нормотворчістю, вплив окремих нормативних актів на процеси приватизації проведемо дослідження правової періодизації приватизації в Україні. Необхідно відзначити, що періодизація як науковий метод є досить ефективним в дослідженні тривалих процесів. Періодизація дає можливість виявити основні риси конкретного періоду, на основі аналізу та впорядкування, показати співвідношення приватизаційних процесів в загальному розумінні із особливостями окремих аспектів. Саме через науковий метод періодизації ми можемо спрогнозувати наслідки, визначити недоліки та на законодавчому рівні виправити помилки. Тому, вивчаючи

правове регулювання процесів приватизації за основу свого дослідження  визначаємо правові фактори, які в тій чи іншій мірі впливали на даний процес. Правова періодизація приватизації формується на юридичному впливі щодо суб'єктів приватизації, щодо об'єктів приватизації, щодо форми приватизації тощо. Досить важливим елементом періодизації, як наукового дослідження, є дотримання однаковості визначених критеріїв, які впливають на зміну етапів.

Аналіз наукової літератури, досліджень в сфері приватизації дають можливість говорити про те, що окремі науковці досліджуючи періодизацію приватизації визначали основні етапи та давали їх характеристику. За основу періодизації брались різні фактори, критерії, які впливали на визначення основних тенденцій в досліджуваній сфері.

Найбільше досліджень періодизації приватизації було проведено в економічних науках: це дослідження, О. Пасхавер, О. Процків, О. Бондар, С. Лєдомська, О. Синенко які, в основному, здійснювали аналіз етапів приватизації за критерієм їх ефективності [10].

Досить цікавим є дослідження  В. Ларцева, щодо різного підходу  до вибору критеріїв періодизації. Зокрема в його дослідженні зазначено, що періодизацію здійснено за хронологічно-часовими критеріями, за цілями приватизації, за прийняттям программ приватизації, за критерієм перебування на керівних посадах певних осіб, за результатами приватизації різних груп об'єктів, за способами приватизації тощо [11].

Російський дослідник  А. Ковальчук вивчаючи періодизацію приватизаційних

процесів в Росії, які  за своїм змістом досить схожі  на українські, визначив три етапи:

Перший етап (1992-1994 роки), отримав назву ваучерного або  чекового.

Другий етап (1994 -1997 роки), отримав назву грошового.

Третій етап (починаючи  з 1997 року), отримав назву точкового [12].

В експертно-аналітичному аналізі  процесів приватизації об'єктів державної

власності в Російській Федерації  визначено наступну періодизацію законодавства  щодо приватизації:

Перший етап - законодавство  періоду масової (ваучерної) приватизації (1992-1994) роки. Основу закладено законодавчими актами про приватизацію Верховною Радою РСФР 1991 року, реалізація яких стала можливою лише в 1992 році.

Другий етап - законодавство  періоду грошової приватизації (1994-1999 роки).

Третій етап - удосконалення  правових основ управління державною  власністю (починаючи з 1999 року) [13].

Дещо іншу періодизацію запропоновану  Музикою П., який зазначає, що на

першому етапі реформування державної власності (він тривав протягом 1992-1994 pp.) переважали такі форми, як оренда і оренда з викупом (викуп об'єктів трудовими колективами), які за своєю природою мають невелику конкурентоспроможність.

Другий (1995 — середина 1997 pp.) — це етап масової приватизації, пов'язаний із впровадженням системи специфічних цінних паперів — приватизаційних майнових сертифікатів, компенсаційних сертифікатів та житлових чеків, якими опосередковуються процеси приватизації. Перехід до третього етапу — періоду грошової приватизації, дозволить створити вторинний ринок акцій приватизованих підприємств, це має створити кращі умови для залучення інвестицій та появи ефективного господаря [14].

Вивчаючи здобутки названих дослідників, та визначаючи за основний критерій періодизації правовий, приймаючи до уваги попередні дослідження, визначимо основні етапи приватизації.

Перший етап (до 1992 року): етап, що характеризуються прийняттям законів

СРСР, в яких визначається можливість переходу права власності  від держави до приватних осіб, викуп орендованого майна, був прийнятий закон УРСР «Про власність», яким закріплювались основи роздержавлення майна, надавалась можливість приватизації житлового фонду тощо.

Другий етап (1992 - 1994 роки): етап, що характеризується прийняттям ряду

законів, які чітко визначили  напрямки та завдання приватизації, створили систему органів приватизації. Серед основних необхідно відзначити закони «Про приватизацію майна державних підприємств» [15], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [16], «Про приватизаційні папери» [17].

Особливістю. даного періоду  стала можливість приватизації державного майна за рахунок приватизаційних сертифікатів - цінних паперів, які отримав кожен громадянин держави на безкоштовній основі. Акцентуючи увагу на даному етапі приватизаційних процесів, необхідно відзначити, що саме на цьому етапі було сформовано адміністративну структуру державного регулювання приватизації в Україні. Нормативно було визначено систему органів, розроблено їх повноваження, обов'язки, завдання тощо.

Другий період в нашій  періодизації процесі приватизації відзначається не тільки значним правовим елементом впливу на зазначені процеси, а і формуванням адміністративного ресурсу для забезпечення виконання завдань.

Третій етап (1994 - 1996 роки ): етап масової приватизації, який був  викликаний підписанням Україною Меморандумів із Світовим банком, пізніше із Європейським Співтовариством, в яких наша держава брала на себе зобов'язання створити всі умови для якнайшвидшої зміни права власності державного майна. Відповідно, на виконання цих зобов'язань було підготовлено та прийнято ряд нормативно-правових актів, які забезпечували інтенсифікацію процесів приватизації в державі. Визначали основні програми приватизації, встановлювали орієнтири щодо кількісних та якісних показників приватизаційних процесів. Аналіз кількісних показників приватизації показує, що саме в ці роки було найбільше приватизовано об'єктів державної власності.

Четвертий етап ( 1997- 2004 роки): етап приватизації, пов'язаний із необхідністю поповнення бюджету держави за рахунок самої приватизації. Був прийнятий закон України «Про Державну програму приватизації» яким затверджена Програма приватизації на три роки, визначено основні пріоритети.

П'ятий етап (2004-2010 роки): етап, який характеризується приватизацією

великих об'єктів державної  власності, етап, коли на нормативному рівні визначались умови та порядок приватизації окремих великих об'єктів державної власності.

Шостий етап (2010 - 2014): перспективний, заключний етап програми

приватизації в Україні, визначений проектом Закону України  «Про державну программу приватизації», яку планується реалізувати до 2014 року. Дана Програма передбачає три основні етапи реалізації:

Перший етап - це період, коли створюється необхідна правова, нормативна та

організаційна база для переходу до приватизації на засадах зазначеної Програми.

Другий етап (2011-2012 pp.) - це етап завершення продажу об'єктів  малої і

масової приватизації та об'єктів, приватизація яких розпочалась до набрання чинності закону. Перехід до приватизації на нових засадах, визначених Державною программою приватизації.

Третій етап (2013-2014 pp.) - заключний  етап дії цієї Програми. Завершується

приватизація як широкомасштабний соціально-економічний проект, який розпочався в Україні в 1992 році. Здійснюється підготовка необхідних інституційних змін (корегування законодавства і функцій органів управління) для забезпечення переходу від процесу приватизації у цілях масової трансформації відносин власності до процессу продажу державних об'єктів як функції управління об'єктами державної власності[18].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. СВІТОВИЙ ДОСВІД  ПРИВАТИЗАЦІЇ.

Перегляд результатів  приватизації – явище природне для  будь-якого суспільства, яке проводить  реформу системи власності. Адже держава має контролювати законність проведення продажів державного майна  та його подальше використання. Якщо приватизація як процес реформування пройшла невдало, то держава повинна мати важелі для  виправлення становища.

У світовій практиці для  цього використовується націоналізація, тобто повернення приватизованих об'єктів  у державну власність. Будь-яка держава, що проводить реформу власності, повинна мати у своєму арсеналі пакет  законодавства про приватизацію та націоналізацію, щоб рухати реформу  вперед і виправляти помилки та запобігати зловживанням. Причому, націоналізація, як сучасний метод, нічого спільного  з конфіскацією майна в ході соціалістичних революцій не має. У цивілізованому варіанті націоналізація здійснюється за судовими рішеннями шляхом викупу державою приватизованого майна  за ринковими цінами (ясна річ, з  урахуванням завданого збитку або  здійснених невід’ємних поліпшень).

Націоналізація є досить поширеним у світі процесом, і  правові основи її добре опрацьовані. В Україні введення процедури  націоналізації де-юре пов'язано  лише з політичною волею влади  та усуненням упередженості до цього  процесу з боку суспільства, в  свідомості якого вкоренився негативний історичний досвід соціалістичної націоналізації.

Проте в деяких країнах за певних обставин процес перегляду прав власності  набуває гострого політичного характеру. Це відбувається тоді, коли не йдеться  про прямі порушення законності чи несумлінність покупців, а мають  місце претензії суспільства  до самого процесу розподілу державного майна (преференції в доступності  або заниження ціни продажів). Як правило, питання про перегляд результатів  приватизації з цих мотивів постає в країнах при зміні режимів  або правлячої політичної сили.

На відміну від націоналізації політичний перегляд результатів приватизації не має усталеної світової практики й дуже часто проводиться в  країнах радикальними методами, оскільки в більшості випадків цей процес спричинений революційними змінами. Такі методи, "розпалені" революційними  настроями, властиві й для української  реприватизації, під час якої були намагання відновити "справедливість" у розподілі державного майна. Історичний досвід, і зокрема перебіг реприватизаційного процесу в Україні, свідчить про  недоцільність, більше того – неприпустимість  застосування радикальних методів  перегляду прав власності, оскільки це призводить до значних негараздів в економіці. Одержані результати виявилися  неадекватними втратам, що їх внаслідок  цього зазнала українська економіка.

У цьому розділі аналізується досвід країн, де здійснено або здійснюється перегляд результатів приватизації. Причому для української практики матиме користь не лише досвід тих  країн, де вдалося задовольнити на раціональному  рівні вимоги "справедливості", а й тих держав, де результати поки що не такі позитивні.

Прагматичного позитивного  досвіду перегляду результатів  приватизації у світі мало. Найуспішнішою  визнано політику в цій сфері, проведену у Великій Британії.

Для України не менше значення має  також досвід Росії, хоча він не в  усьому раціональний. Росія та Україна  мають схожі траєкторії розвитку. Як правило, Росія у своєму посткомуністичному русі дещо випереджає за часом Україну, і це надає можливість порівнювати  та аналізувати певні дії та їх наслідки, прогнозувати можливі ризики.

Отож, для нас становитиме інтерес  й незалежний погляд на події в  Україні, так би мовити, збоку. До того ж, такі погляди позбавлені упередженості, що присутня в оцінках безпосередніх  учасників подій в нашій країні[6].

 

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ  РОЗВИТКУ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Для України набуває актуальності проблема регулювання процесу масового проникнення іноземного капіталу в національну економіку. Це новий історичний виклик, який виник на сучасному етапі розвитку країни.

Приватизація у найближчі  роки залишиться одним із головних каналів проникнення іноземного капіталу у стратегічні сфери економіки. Однак, як показав аналіз, механізм регулювання інвестиційної сфери, в тому числі приватизації не розрахований на виконання зростаючих функцій щодо захисту національних інтересів. Регулювання доступу іноземних інвестицій до приватизації, як і в цілому до української економіки, здійснюється переважно в неформальному режимі.

У зв’язку з цим для  України надзвичайно зростає  потреба у новій конструктивній політиці приватизації, яка враховувала б геополітичні чинники, європейський вектор розвитку країни та досить складний баланс інтересів, що сформувався у суспільстві на сьогоднішній день. Реально це

означатиме застосування способів продажів державних активів, що забезпечують вільний доступ для іноземного капіталу. Разом з цим, у механізм приватизації необхідно вбудувати інструменти, які дозволяють надійно захистити національні інтереси країни.

Нижче назвемо кілька загальних чинників, які необхідно враховувати при формуванні механізмів регулювання участі в приватизації іноземних інвесторів:

1) Формуючи власну інвестиційну  політику, Україна, насамперед, має  враховувати великий позитивний ефект від припливу іноземного капіталу. Країна може отримати значні переваги в економічному зростанні, оскільки: