Сучасна демографічна ситуація в Україні: проблеми та перспективи розвитку

     На 1 січня 2010 року густота населення України склала 76.1 чол. на 1км².За густотою населення окремі території України також істотно відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше — Чернігівська область. Досить низька густота населення в поліських і степових областях України. Дуже нерівномірно розміщене населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська, Чернівецька, а також Автономна Республіка Крим.

     Певний  вплив на густоту населення мають природні показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових областей. Найкращі природні умови для життя і виробничої діяльності населення в нашій країні склалися в лісостеповій зоні. Тут спостерігається найвища густота населення.( таблиця 2.1)

     З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. 
 

     Таблиця 2.1

     Пізніше було визначено й інші території  безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.

     Згідно  з переписом 2001 року, налічувалося 454 міста, в яких проживало 28185.2 тис. осіб, та 889 селищ міського типу з населенням 4105.5 тис. Серед міських поселень переважають малі (з населенням до 50.000 осіб). Їх налічувалось 1246 з 1343. В малих поселеннях проживало 10434.6 тис. осіб (32,3% міського населення).В середніх містах (з населенням від 50.000 до 100.000) проживало 3603.4 тис. осіб (11,2% міського населення). Станом на 2001 рік налічувалося 52 середніх міста. У великих містах (з населенням від 100.000 до 250.000) проживало 3235.9 тис. осіб (10,0% міського населення). Станом на 2001 рік налічувалося 20 великих міста. У надвеликих містах (з населенням від 250.000 до 500.000) проживало 5216.6 тис. осіб (16,2% міського населення). Станом на 2001 рік налічувалося 16 надвеликих міст. У найбільших містах (з населенням від 500.000 до 1.000.000) проживало 2711.7 тис. осіб (8,4% міського населення). Станом на 2001 рік налічувалося 4 найбільших міста. У містах-мільйонерах (з населенням більше 1.000.000) проживало 7088.5 тис. осіб (22,0% міського населення). Станом на 2001 рік налічувалося 5 міст-мільйонерів.

     З 1989 по 2009 рік середній вік населення збільшився з 36.5 до 40.1 . Особливо швидко цей процес протікав серед міського населення — середній вік збільшився з 34.8 до 39.7 років, серед сільського — з 39.8 до 40.8. Середній вік жінок у 2009 році склав 42.5 р. ,чоловіків — 37.3 р., що пов'язано з вищою смертністю серед чоловічого населення, та нижчою тривалістю життя (таблиця 2.2)

     Таблиця 2.2

     В Україні спостерігають відмінності  у віковій структурі населення  між різними регіонами. Станом на 1 січня 2009 року найбільш молоде населення було характерне для Закарпатської (середній вік — 36,2 роки), Рівненської (36,7), Волинської (37,3) областей. Закарпатська та Рівненська області — єдині в Україні, в яких кількість дітей до 15 років перевищує кількість осіб, старше працездатного віку. Найстаріше населення — у Чернігівській області (середній вік 42,7 роки), Донецькій, Сумській (41,7), Луганській (41,6) (таблиця 2.3).

Таблиця 2.3

     Постаріння  населення найбільш характерне для  областей центральної України та Донбасу. У Чернігівській, Сумській, Полтавській областях особи старше працездатного віку складають 27-30%, а середній вік коливається в межах 41-43 рокі. Найбільше старіння характерне для сільських районів цих областей. В областях Донбасу спостерігається найнижча частка дітей — 12-13%.

     У 2009 році природне скорочення населення  становило 194 214 осіб, або −4,2 на 1000. Природне скорочення сільського населення (-7,0) значно перевищувало природне скорочення міського населення (-2,9). Тільки у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та Севастопольській міськраді природне скорочення міського населення було більшим, ніж у сільського.

     Природний приріст спостерігався лише в 4 регіонах — Волинській (+0,7), Закарпатській (+2,1), Рівненській (+1,8) областях та м. Києві (+1,5). В решті регіонів зафіксовано природне скорочення, яке коливалося від −0,1 у Івано-Франківській області до −10,5 у Чернігівській.

     У 2008—2009 роках сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні склав 1,46 дітей на 1 жінку. Традиційно він є вищим у сільського населення (1,8 дітей проти 1,3 у міського). Порівняно з 1988—1989 роками коефіцієнт фертильності скоротився більш ніж на 20% — з 1,9 дітей. Найбільше скорочення (близько 30%) було характерне для міського населення. У сільського населення сумарний коефіцієнт народжуваності скоротився приблизно на 20%.

     Найвищий  сумарний коефіцієнт народжуваності спостерігається  у сільського населення Рівненської (2.5 дітей), Волинської (2.2), Одеської (2.0) областей. Найнижчий рівень народжуваності (1.2) характерний для міського населення Луганської, Сумської, Харківської, Полтавської, Черкаської, Чернівецької областей. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3.Перспективи розвитку демографічної ситуації в Україні

     Основною  причиною загострення демографічної  кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності. Сучасний її стан такий, що забезпечується лише половина потрібного для відтворення  населення. На сьогодні Україна вже  перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається незворотнє руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати умов для відновлення чисельності населення на початок 90-х років XX ст.

     Процес  зниження народжуваності у сучасних умовах має глобальний характер і зумовлений низкою економічних, соціальних, біологічних причин. Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 90 роках минулого століття у зв'язку з економічною кризою, різким зниженням рівня життя, доходів широких верств населення, невпевненністю у майбутньому. Переважно, через низку народжуваність та високий рівень смертності Україна за 16 років незалежності втратила майже 6 млн. людей і сьогодні її населення становить 46,5 млн. проти 52,1 млн. у 1991 р.

     Для відтворення кількості населення станом на 1991 р. необхідно підвищити народжуваність до 2,2 - 2,3 дитини на двох батьків. Сьогодні цей показник в Україні майже вдвічі менший, ніж у 1990 р. і складає 1,1 дитини на одну сім'ю. Відтак кількість населення зменшується щороку майже на 350 тис. осіб. В демографічному відношенні Україна стала однією з найгірших країн світу. У першу чергу, це викликано неефективною політикою до найменш захищених верств населення. Зниження рівня народжуваності призвело до того, що сьогодні близько 30% населення - пенсіонери. На 14 млн. пенсіонерів припадає 18 млн. працюючих людей, з них лише 7 млн. у матеріальній сфері виробництва. Якщо така тенденція зберігатиметься й надалі, то існує реальна загроза, що до 2025 року кількість населення України зменшиться до 25-30 млн . За таких обставин збереження населення має бути основним змістом демографічної стратегії держави сьогодні. 
  Обстеження стану здоров'я населення виявило, що рівень загальної захворюваності в Україні один із найвищих не лише серед країн Західної Європи, але й колишнього СРСР. За цим показником Україна перебуває на другому місці серед держав СНД. Прогресує тенденція значного погіршення здоров'я дітей і підлітків. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження.