Сучасні регіональні проблеми використання трудових ресурсів

                                                                                                                                                          

1. Характеристика трудових ресурсів .

    1.1. Трудові ресурси, їх суть та значення .

 

         Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населен-ня.

         До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

          Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності. Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1.2.  Сучасна демографічна ситуація в Україні. Регіональні проблеми віково-статевої структури працездатного населення.

 

         Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до змен-шення загальної чисельності населення і відсутності навіть простого заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення населення України є звуженим.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку.

         Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 2000 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 країнах світу. Якщо у 2000 р. він становив 11,6%, то у 2001 р. — 12,1% , а у 2002 р. — 15,5%. Дещо знизився цей показник у 2003— 2005 рр. і склав у 2006 р. 14,4%.

Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Проблеми віково-статевої структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській, Донецькій  областях діаметрально протилежні. Певні  особливості є у сільській  і міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населення практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопуляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта смертності. В селах різко погіршуються вікова й статева структури населення, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності  населення. Вона залежить насамперед від  вікової структури.

Ситуація на ринку праці характеризується ще таким показником, як вивіль-нення працівників за статтю по регіонах. В усіх регіонах України частка вивіль-нених жінок перевищує частку вивільнених чоловіків.

Регіонами з найвищим показником гендерної нерівності є  Чернігівська, Полтавська, Київська області, а також Автономна Республіка Крим (відповідно 65,2 %, 65, 64,9, 64,2% вивільнених жінок). У Чернівецькій, Вінницькій та Волинській областях частка вивільнених жінок серед загальної чисельності жіночого населення становить відповідно 51 %, 55,1, 57,2 % .

Одним з показників, що характеризують стан ринку праці  України, є показник зайнятості. Кількість  незайнятого жіночого населення в Україні на 1.01.2009 становила 746 549 осіб, зареєстровано протягом звітного періоду 836 023 особи, з них було працевлаштовано 44,7 %. Найбільше жінок було працев-лаштовано в Києві (57,5 %) та в Сумській області (53,7 %). Найменшу чисель-ність працевлаштованих жінок зареєстровано в Чернівецькій та Волинській областях (відповідно 34,3  і 38,9 %).

Дослідження працевлаштування незайнятого населення показало, що регіонами з найвищою часткою працевлаштованих жінок є м. Київ та Київська область — 60,5 % , м. Севастополь — 57,1 %. Регіони, де частка працевлашто- ваних жінок менша від частки працевлаштованих чоловіків: Полтавська (44,2 %) , Кіровоградська (45 %) та Чернігівська (46,6 %) області. Загалом по Україні чисельність працевлаштованих жінок у 2009 р. становила 373 999 осіб, тобто 48,4 % загальної кількості працевлаштованих .

Усього в Україні протягом 2009 р. було вивільнено 60,2 % жінок і 39,8 % чоловіків. Майже в усіх галузях спостерігалося переважання частки вивільнен-ня жінок над часткою вивільнення чоловіків. Найбільший розрив був у таких галузях: освіта — 81,2 %, охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення — 77,8 %, інформаційно-обчислювальне обслуговування — 76,4 % вивільнених жінок. Частка вивільнених чоловіків перевищувала частку вивільнених жінок у лісовому господарстві — 36,6 %, транспорті і зв’язку — 42,8 %, торгівлі й громадському харчуванні — 43,7 % вивільнених жінок.

У 2010 році стан зареєстрованих безробітних  не покращився (Табл 1.2.1)

 

Кількість зареєстрованих безробітних за статтю та місцем проживання у 2010 році   (на кінець звітного періоду; тис. осіб)

табл. 1.2.1

	Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Всього	526,7	530,3	505,2	455,0	419,4	398,7
жінки	278,7	278,1	271,6	253,7	236,5	227,1
чоловіки	248,0	252,2	233,6	201,3	182,9	171,6
міське населення	310,8	310,9	300,9	281,6	262,8	252,6
сільське населення	215,9	219,4	204,3	173,4	156,6	146,1

 

Продовження табл. 1.2.1

	Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень
Всього	396,8	396,4	408,1	400,7	449,7	544,9
жінки	228,3	230,2	239,5	243,1	265,7	296,0
чоловіки	168,5	166,2	168,6	157,6	184,0	248,9
міське населення	252,9	252,7	262,6	262,0	279,2	308,8
сільське населення	143,9	143,7	145,5	138,7	170,5	236,1

 

 

 

 

 

 

 

 

 1.3. Міське та сільське населення України, його динаміка та особливості формування.

 

Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціо-нальне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1989-2009 рр. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1989 р. до 67,8% — в 2009 р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві  територіальні відмінності —  від 38,5% в Закарпатській області  до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних  показує, що лише в 6 областях країни переважає  сільське населення, а в решті  регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських  населених пунктів не є постійною  величиною. Аналіз статистичних даних  за значний період часу дав змогу  встановити довгострокову і стабільну  тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України.

Таким чином, розміщення населення по території та особливості  його зосередження в різних типах  поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.

 

 

2. Аналіз регіонального ринку праці .

  2.1. Проблеми формування і функціонування регіонального ринку праці .

 

Реформування економіки  в нашій країні супроводжується  підвищенням реального вивільнення  трудящих, що сприяє формуванню ринку праці запропо-нуванням робочої сили. Вивільнення відбувається переважно внаслідок:

- роздрібнення державної власності за одночасного скорочення кількості неприбуткових підприємств і виробництв;

- передавання в приватну або колективну власність, злиття з потужнішими підприємствами, поступового скорочення і ліквідації структурних зрушень у народному господарстві завдяки підвищенню комплексності розвитку тери-торії, інтенсифікації виробництва, конверсії, екологізації економіки. Найістотніші зміни очікуються у видобувній і металургійній промисловості, військово-промисловому комплексі, де зайнятість може скоротитися майже на третину;

- підвищення ефективності використання ресурсів праці і робочих місць.

Нормальне функціонування регіонального ринку праці передбачає форму-вання попиту на робочу силу відповідно до її пропонування.

Сьогодні значна частина  сільської місцевості, а також невиробнича сфера багатьох областей України мають широкі можливості застосування праці, але розвиток цих зон ще не досяг середньо республіканського рівня за багатьма показниками і тому відстає від потреб споживача. Однак перелив робочої сили в ці галузі неможливий без реалізації комплексу заходів:

- роздрібнення й урізноманітнення форм власності;

- розширення форм надання кредиту;

- використання спектра пільг у разі переїзду в сільську місцевість (термінові контракти, бронювання житла в місті, одноразова допомога, надання житла на селі);

- подолання відриву в оплаті праці робітників матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Резервом для зайнятості вивільненої робочої сили є також  наявний недокомплект робочих місць  у народному господарстві, але  слід ураховувати, що частина вакансій відповідає застарілим робочим місцям, заповнення яких заважатиме науково-технічному прогресу (за теперішнього низького рівня заробітної плати).

      Найважливішим напрямом регіональної політики зайнятості нині стає ство-рення умов для збільшення кількості робочих місць. Це - розвиток підприємств з виробництва товарів народного споживання і переробки сільськогосподарсь- кої продукції, культивування народних промислів, надання послуг населенню (найменш розвинені послуги — юридичні, санаторно-курорт ні та оздоровчі, фізичної культури і спорту, розваги і под.), застосування занижених ставок, які уповільнюють вивільнення робочої сили й уможливлюють прийняття на роботу менш соціально захищених категорій населення. Багато важить у розв’язанні проблем зайнятості розширення прав підприємств у використанні різних режимів роботи, відпусток, у наданні можливості достроково виходити на пенсію тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Регіональні особливості реформування керування зайнятістю .

 

Різниця в розміщенні продуктивних сил і трудових ресурсів є суттєвим чинником диференціації процесів, які відбуваються на регіональних ринках праці. Регіональний аспект — один з визначальних у формуванні незайнятого населення, збільшенні безробіття й обсягів вивільнення. (Рис. 2.2.1)

1 ) Території, де в найближчий прогнозний період слід очікувати зростання безробіття до рівня 10 % . До них належить 71 мале і середнє місто України, а також робочі селища з багатогалузевою структурою зайнятості. У галузевому розрізі вони поділяються на міста з переважанням зайнятих у паливній промисловості (42 міста, у тому числі в Луганській області — 19, Донецькій — 16, чисельність зайнятих у цій галузі — 380,8 тис. осіб, або 33,8 % усіх трудових ресурсів), у металургії (2 міста — Новомосковськ, Алмазна, де зайнято в галузі 31,5 % загальної кількості трудових ресурсів), у добувній промисловості (без енергоносіїв, де в 10 містах зайнято в основній галузі 47,9 % трудових ресурсів), у машинобудуванні (17 міст, 40,6 % трудових ресурсів).