Становлення і розвиток форм власності

   Змішана власність поєднує різні форми  власності – приватну, державну, колективну, кооперативну та інші.

   В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавче закріпились такі форми власності:

• приватна;
• колективна;
• державна.

   Допускається  також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності  міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

   Сучасна економіка розвинутих країн перебуває  на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми  тенденціями в розвитку відносин власності [6, c.17].

   Результатом цих процесів є:

• подальше розширення плюралізму форм власності ;
• значне поширення змішаних і комбінованих форм власності;
• посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням, тощо;
• прогресивна зміна структури об'єктів власності;
• розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основні поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами [4, с. 47].

   Таким чином в Україні наявні різноманітні форми власності. В Україні закріплені такі форми власності як: приватна, колективна і державна.

   2.2.Трансформація  форм власності  в Україні  

  В Україні, як і в інших республіках  колишнього Радянського Союзу, тривалий час, аж до початку 90-х років, перевага надавалася суспільній власності в  її двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній.

  Державна власність хоч і є на сьогодні переважаючою усе ж її питома вага останнім часом істотно зменшилася.

  Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках  колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності [7, с. 45]. Назвемо основні з них.

  По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва  саме по собі відкриває простір для  розвитку продуктивних сил. І дійсність  немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

  По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від  засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським  формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

  По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі – всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

  Одержавлення  процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами [2, c.217].

  Загалом практичне втілення теоретичних  догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї – державної.

  Для реалізації такого намагання, як показав  досвід, не обов'язково утискувати які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством. Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

  Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

• Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх [11, c.121].
• Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось". За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах. Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. За даними соціологічних опитувань, лише останніми роками у населення пострадянських країн починає виявлятись поважне ставлення до приватної власності як потенційного джерела доходів, бажання її збільшувати і раціонально використовувати [3, с. 6].
• На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси багаторазово посилюються тією обставиною, що від імені держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними.

   Одержавлення  власності, що здійснювалося в нашій  країні, не мало наукового підґрунтя  і суперечило потребам суспільного  розвитку. Об'єктивною необхідністю є  існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення [29, c.363]. Причини цього такі:

   По-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва  в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й  значні розриви в технічному рівні  на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності.

  По-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси – концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Даний висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіталістичних країн, який свідчить, що НТП не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання – потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня, що означає загальність принципу різноманітності [5, c.88].

  Таким чином, уявлення про те, що суспільна  власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним  законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здійснюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надолужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктивних умов усуспільнення виробництва [25, c. 271].

  Все це свідчить про те, що відносини  власності в нашій країні мають  бути докорінно перебудовані.

Висновки

      Власність являє собою складну і багатогранну категорію, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці, визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.

      Приватна  власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

      Процес  політичної та економічної трансформації  в Україні спричинив масові інновації у сфері економіки, у тому числі зміни у формах власності. У результаті проведених економічних реформ виникла та утвердилася приватна власність, а системи централізованого планування і матеріально-технічного забезпечення були замінені на ринкові механізми.

      Стратегія приватизаційної політики в Україні  має враховувати особливості  міжнародного досвіду. З одного боку, розвинені країни світу завдяки  приватизації, збільшенню кількості  власників привели в дію потужні  внутрішні резерви не тільки подолання дестабілізації своїх економік, а й нові джерела модернізації. З іншого – світовим досвідом доведено, що сумарний соціальний та економічний ефект досягається не тільки там, де діють плюралістичні форми власності та ринкові відносини (ринок існує і в слаборозвинених країнах із низьким рівнем життя населення), а й там, де досягли високих ступенів розвитку управління виробництвом, організації праці. Головним стає на власність а управління.

Використана література 

1. Вегер Л.Л. К вопросу о соотношении форм собственности // Россия и современный мир. – 2001. – N 3. – С.109-115.
2. Гордіца К.А. Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття // Історія народного господарства та економічної думки. – 2008. – №41. – С. 212-220.
3. Горшков М.Л. и др. Собственность в жизни россиян: реальность и домыслы / // Социологические исследования. – 2005. – № 11. – С.3-18.
4. Еремин А. Теория и практика собственности в современной экономике // Экономист. – 1994. – № 10. – С.42-51.
5. Зарембо Ю. О собственности в современной экономике // Экономист. – 1996. – № 7. – С.84-91.
6. Иванов Н. Развитие форм собственности на современном производстве // Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 3. – С. 5-21.
7. Игнатовский П. Собственность, ее истоки в настоящем и будущем // Экономист. – 1999. – № 11. – С.43-54.
8. Казанцев С.В. Смена формации // ЭКО. – 2003. – № 3. – С.61-85.
9. Леонтьев Б. Интеллектуальная собственность – генетическая основа высокотехнологичного бизнеса // Проблемы теории и практики управления - 2007. – N 2. – С.26-32.
10. Мартыненко Т. Государственная собственность: региональный аспект // Экономист. – 2010. – № 1. – С. 68-75.