Становлення і розвиток форм власності

   Форма власності – це стійка система  економічних відносин і господарських  зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

   Проблема форм власності є найскладнішою проблемою економічної науки. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний [13, c.9].

   Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, а зміни однієї форми власності іншою.

   Історичні форми власності:

• Первіснообщинна. Для цієї форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності – землю, а також на засоби праці й результати виробництва;
• Рабовласницька. Ця форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника;
• Феодальна. Передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника;
• Капіталістична. Характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу [14, c.34].

   Ліквідація  приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою загальнонародною власністю  з метою зрівняти всіх людей у  правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

   Горизонтально-структурний  підхід визначає класифікацію економічних  форм власності, а також її види і  типи.

   Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

   Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується різноманітними формами власності, її змішаними різновидами.

   Слід  розмежовувати форму власності  і форму господарювання. Форма  господарювання – один з методів  реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання.

   Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності.

  Тип власності – це найбільш фундаментальне її утворення, що складається залежно  від її суб’єктів (суспільство в  цілому, трудовий колектив, особистість).

   У процесі тривалого історичного  розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної  власності:

• Суспільна власність. Передбачає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне;
• Приватна власність. Передбачає привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певну підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення [15, c.114];
• Колективна власність. Передбачає привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певну підсистему відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення;
• Державна власність. Передбачає привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

    Сьогодні  у всьому світі зростає роль держави  як власника. Її функції постійно розширюються і стають все різноманітнішими, що дозволяє вирішувати багато економічних і соціальних завдань. Держава може бути самостійним елементом в економічних правовідносинах з іншими суб’єктами власності в середині країни і за кордоном, виступає гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів, міждержавного залогового права; забезпечує функціонування капіталомістких галузей, виробництв і сфер економіки, які мають високий рівень усуспільнення і потребують значних капіталовкладень; сприяє розвитку приватного підприємництва; забезпечує функціонування некомерційної соціальної сфери і виробництво суспільних благ; національну безпеку. Державна власність дозволяє пом’якшувати удари криз [10, с.72]. Практика ряду країн (США, Німеччини, Росії, широкого кола країн Південно-Східної Азії) переконливо свідчить, що стратегія прискореної модернізації потребує тимчасового встановлення в економіці провідної або особливо важливої ролі держави [19, с.50].

   Із  середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства, почав формуватися п'ятий тип економічної власності – наддержавна (або наднаціональна) власність. 

   1.3. Принципи формоутворення власності 

      Що  ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

      Кожна функціональна форма власності  має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві [16, c.11] .

      Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

      В умовах товарного виробництва і  ринкових відносин лише конкуренція  здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

      Водночас  положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення [18, c.33].

      Як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді. Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури – нові й старі, ті, що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

      Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

      Саме  так відбувався процес становлення  приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

      І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

      Інакше  розвивались економічні процеси  у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад.  

  2. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

  2.1. Форми власності в Україні на сучасному етапі 

   Два основних типи власності – це приватна і суспільна.

   Приватна  власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній особі [24, c. 289].

   Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

   Приватна  власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже і суспільного  багатства, надає економічну свободу  вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову  відповідальність тощо.

   Індивідуально-трудова  власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності. Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника.

   Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

   Корпоративна  власність – це капітал, утворений  завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

   Суспільна власність означає суспільне  привласнення засобів виробництва  і його результатів. Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

   Державна  власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи держаної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну.

   Загальнодержавна  власність – це спільна власність  усіх громадян країни, яка не поділяється  на частки і не персоніфікується між  окремими учасниками економічного процесу.

   Муніципальна  власність – це власність яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів.

   Корпоративна  власність – це об'єднана власність  членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності.

   Власність трудового колективу – це спільна  власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства, яка використовується відповідно до чинного законодавства.