Прямі іноземні інвестиції в економіці України

Резюме: схильність оперативних результатів діяльності компанії до впливу позитивних і негативних чинників:

Таким чином, іноземні прямі інвестиції є досить відчутними до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні).

Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо).

У зв’язку з  цим можна виділити напрямки стимулювання іноземних інвестицій. Заходами макроекономічного  стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи.

 

1.3.Стратегії управління  прямими іноземними

інвестиціями

 

Переваги системи стратегічного  управління, що визначили її широке поширення за кордоном, полягають у тому, що вона дозволяє сформулювати глобальні цілі розвитку фірм, сформувати позицію менеджерів вищої і середньої ланки, оперативно адаптуватися до змін ринкового середовища і тим самим підвищити конкурентноздатність організації.

Інвестиційна стратегія  залежить від місії інвестора  і визначає не тільки досягнення довгострокових цілей, але і тактику вкладення  засобів: у які проекти, коли і  через які проміжки часу варто  інвестувати. Крім загальної стратегії  інвестування іноді формуються окремі субстратегії. Вони носять, як правило, короткостроковий характер і розробляються як реалізація основної стратегії для конкретного виду інвестицій. [46]

В залежності від цілей  інвестування, типу управління, характеру  економічної ситуації і множини інших чинників можна виявити різноманітні стратегії.

Для стратегічного інвестора, основна місія якого полягає  в розширенні сфери свого впливу й участі в управлінні підприємством, можна виділити стратегії ефективного  власника і спекулятивного злиття (або поглинання).

 Стратегія ефективного власника. У випадку використання цієї стратегії місія інвестора полягає не тільки в одержанні доступу до визначених видів продукції і забезпеченні контролю за фінансовими потоками, але й у підвищенні науково-технічного і виробничо-збутового потенціалу, фінансовому оздоровленні підприємства-емітента.

Основний прибуток, одержуваний інвестором, носить довгостроковий характер і утворюється в результаті господарської діяльності підприємства. Відповідно для здійснення цієї стратегії необхідні значні ресурси не тільки на придбання контрольного пакета, але і для розвитку емітента. На більш пізніх етапах ефективний власник може здійснювати "розкручування" акцій підконтрольного підприємства, у тому числі і на міжнародних ринках.

Нарешті, після  того, як підприємство стало високорентабельним, а його акції значно виросли в  ціні, інвестор, що використовує цю стратегію, може одержати прибуток за рахунок  продажу свого пакета. За кордоном таку стратегію використовують венчурні фонди, що фінансують розвиток інноваційного бізнесу.

У якості передумов використання даної стратегії необхідно відзначити не тільки наявність значних фінансових ресурсів, але і досвід, зв'язки, а  також знання технології виробництва, ринків збуту й інших особливостей контрольованого підприємства.

Стратегія спекулятивного злиття або поглинання. Основна місія цієї стратегії полягає в придбанні контрольного пакета акцій для забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг), фінансових ресурсів або з метою одержання в розпорядження вигідних об'єктів нерухомості, інших майнових і немайнових прав.

Застосування цієї стратегії  стосовно великих підприємств дозволяє переключити значні фінансові потоки на свої дочірні посередницькі фірми, офшори, банки. Інвестори, що використовують цю стратегію, можуть одержати прибуток при реалізації пакета акцій кінцевому інвестору або за рахунок управління грошовими потоками підприємства. Мета застосування даної стратегії стосовно дрібних підприємств може полягати в придбанні вигідних площ у престижних районах для використання їх під офіси, склади, для зведення нових будинків.

В залежності від направленості  виділяють стратегії вертикальної інтеграції та диверсифікації.

Вертикальна інтеграція означає, що стадії виробництва і розподілу охоплені однією ієрархічною системою корпорації. Вертикальна інтеграція призначена для заміни ринкового механізму внутрішніми операціями. Таким чином, вертикальна інтеграція може бути подана як система, у якій компанія, що займається основним виробництвом, контролює фірму, виробництво якої доповнює ключове. За напрямком виділяють:

• вертикальну інтеграцію "вниз" (backward integration), коли фірма, зайнята основним виробництвом, одержує контроль над виготовленням сировини і напівфабрикатів;
• вертикальну інтеграцію "вгору" (forward integration), коли фірма набуває контролю над наступними технологічними стадіями, включаючи також розподіл.

За охопленням розрізняють:

• повну вертикальну інтеграцію (існує між двома стадіями виробництва А і В, коли все виробництво стадії А передається на стадію В);
• часткову вертикальну інтеграцію (існує, коли стадії А і В не повною мірою перекриваються всередині однієї корпорації).

Реалізація  цілей вертикальної інтеграції, забезпечення більшого контролю над зовнішнім  оточенням можуть принести фірмі цілий ряд важливих стратегічних переваг. [22]

Рішення щодо застосування стратегій диверсифікації, тобто розширення напрямків діяльності фірми, включають розгляд двох груп питань:

1.Чи дає новий  напрямок (галузь) кращі можливості одержання прибутку в порівнянні з можливостями, наявними в галузі, де вже функціонує фірма?

2. Чи може фірма  створити конкурентну перевагу  над вже функціонуючими в галузі  фірмами?

 

Під зв'язаною диверсифікацією розуміється диверсифікація, у якої об'єднуючі напрямки діяльності мають стратегічні подібності. Ці стратегічні подібності в багатьох випадках дають можливість повного або часткового використання загальної виробничих технології, каналів розподілу, науково-дослідної бази, торгової марки, реклами, системи постачання, управлінського "ноу-хау", тобто практично всіх операційних ланок фірми.

Основним мотивом  зв'язаної диверсифікації є забезпечення синергізму й економії на масштабі (economy of scope) за рахунок перерахованих  вище стратегічних подібностей між об'єднуваними напрямками діяльності, а також перетинів у цільових сегментах покупців.

Виділяють наступні варіанти зв'язаної диверсифікації:

• розширення за допомогою  придбань існуючих або будівництва  нових підприємств по виробництву  продуктів, маркетинг яких дає можливості використання наявного збутового персоналу, об'єднання рекламних зусиль і діяльності   по   розподілу;

• використання тісно  пов'язаних технологічних;

• збільшення завантаження виробничих потужностей;

• підвищення рівня утилізації наявних природних ресурсів і запасів сировинних матеріалів;

• наявність потенціалу підвищення операційної ефективності придбаної фірми;

• використання торгової марки і репутації організації;

• придбання нових  фірм, що дозволяють підсилити конкурентноздатність даної фірми на основних напрямках діяльності.

Синергія, що була головним мотивом зв'язаної диверсифікації, утвориться за рахунок технологічних  і ринкових подібностей об'єднуваних  напрямків діяльності. Являючи собою  важливі передумови успіху такої  диверсифікації, технологічні і ринкові подібності відносяться, насамперед, до операційної однорідності галузей (тобто до таких сфер, як розробка продукту, виробництво і маркетинг).

Однорідність між напрямками діяльності (галузями) може також існувати на стратегічному рівні. Саме на врахуванні стратегічної однорідності, на додаток до однорідності операційної, варто акцентувати увагу, плануючи зв'язану диверсифікацію. При визначенні відповідності нового напрямку існуючому у фірми бізнес-портфелю найбільш важливими чинниками, швидше за все, будуть спроможність менеджерів  застосовувати  стратегії,   процедури   розподілу ресурсів, системи контролю, схожі з використовуваними в даний час.

На додаток  до розгляду питань галузевої однорідності М. Портер у своїй роботі "Конкурентна перевага" розвиває концепцію стратегічної відповідності, виділивши три основні категорії:

1) ринкові відповідності;

2) операційні відповідності;

3) управлінські відповідності.

Ще одним  потенційним ризиком зв'язаної диверсифікації є те, що фірми, які її здійснюють, можуть стати об'єктами санкцій з боку інститутів антимонопольного регулювання.

На відміну від зв'язаної диверсифікації, стратегія незв'язаної (конгломеративної) диверсифікації не припускає забезпечення синергічних ефектів. Основні задачі в даному випадку пов'язані з підвищенням фінансової результативності корпорації.

Аналізуючи  наслідки конгломеративної диверсифікації, не слід також ігнорувати і ту обставину, що дана стратегія може значно послабити  увагу фірми до основного бізнесу, а це, відповідно, негативно вплине на його конкурентноздатність.

В зв'язку з обмеженістю  міжнародного досвіду і ресурсного потенціалу використання глобальних стратегій  промисловими підприємствами України  може бути розглянуте лише у віддаленій перспективі. Міжнародна спеціалізація, на якій базуються такі стратегії, може приймати наступні форми:

1) технологічна спеціалізація;

2) продуктова спеціалізація;

3) спеціалізація по стадіях життєвого циклу;

5) спеціалізація по  ринкових сегментах.[35, 22]

Ті українські підприємства, що у своїй міжнародній діяльності орієнтуються на локальні стратегії високої ринкової частки, повинні прагнути максимізувати переваги високих обсягів збуту і невеликих витрат щодо інших конкурентів, які функціонують на ринку даної країни. Очевидно, що такі підприємства вразливі перед конкурентами, які використовують значну економію на масштабах виробництва за глобальною стратегією.

Висока результативність локальної стратегії концентрації може досягатися в тих сферах бізнесу, де об'єми попиту значною мірою обумовлені специфікою потреб і переваг місцевих покупців, а розміри цільових ринків нижчі за межу принадності для великих міжнародних конкурентів.

Найважливішими  елементами планування і управління є пошук і використання синергічних  ефектів, що виникають в результаті масштабності операцій. Такі легко перевідні через національні кордони активи, як виробнича технологія, "ноу-хау", управлінський досвід, торгова марка або фірмовий імідж, можуть активно використовуватися глобально.

У випадку доцільності здійснення транснаціоналізаційних процедур можна використовувати багатонаціональну стратегію концентрації, що при визначених конкурентних і внутрішньоорганізаційних умовах замінюється глобальною стратегією. Іноді глобальна стратегія може використовуватися з самого початку придбання фірмою транснаціонального статусу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ЗАЛУЧЕННІ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ УКРАЇНИ

 

2.1.Зарубіжне  інвестування: значення для України

 

За надійністю інвестування за різними оцінками Україна займає 143 місце серед 170 країн світу. Тому в першу чергу постає питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів.[44]

Сьогодні важливим напрямком  впливу приватизаційних процесів на інвестування є більша можливість залучення прямих іноземних інвестицій. Відомо, що переважна більшість іноземних інвесторів звикла працювати в цивілізованому ринковому середовищі і при виборі об'єкта інвестування віддає перевагу приватизованому сектору економіки.

В Україну надзвичайно  повільно надходять прямі іноземні інвестиції, їх сучасний обсяг аж ніяк не відповідає ні потребам вітчизняної  економіки, ні потенціалу іноземних  інвесторів. Звичайно, економіка України  може виходити з кризового стану  і структурно перебудовуватись за рахунок власних резервів, але за оцінкою деяких спеціалістів термін такого виходу може становити близько двадцяти років. Було б нерозважливо не враховувати багатий світовий досвід і не використовувати прямі іноземні інвестиції для підтримки життєво важливих господарських структур.[47]

Основна причина такого становища полягає в тому, що будь-якого  потенційного інвестора, насамперед, хвилює збереження його вкладень. Іншими словами, гарантії з боку держави – імпортера капіталів на випадок "політичної плутанини". Для потенційного інвестора також необхідна впевненість у незворотності ринкових перетворень. В Україні такої гарантії не можуть дати владні структури, навпаки, серед них існують значні сили, що воліли б і далі здійснювати перекачку вітчизняного капіталу за кордон.[36]

В ринкових умовах держава  повинна перейти від єдиного  джерела інвестицій і основного  їх виконавця до ролі суб'єкта, який забезпечує загальний сприятливий  інвестиційний клімат, що координує  інвестиційну діяльність і гарантує збереження об'єктів інвестування.