Потокове виробництво

     Поряд з перевагами спеціалізація як суспільна  форма організації виробництва  має й певні недоліки. Один з них - монотонність праці. Уникнути цього можна завдяки автоматизації виробництва, упровадженню промислових роботів. Надлишки спеціалізованої продукції створюють проблему їх реалізації. Як бачимо, переваг більше, а тому цю форму організації праці використовують з метою підвищення продуктивності праці. 
Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо:  
 

     3. Конверсія виробництва 
 

     Конверсія як форма організації виробництва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки. За сучасних умов в Україні йдеться передовсім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу у зв’язку з різким скороченням народногосподарської потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комплексу має здійснюватись за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох узагальнених пріоритетів: перший — устаткування для виробництва продуктів харчування; другий — медична та інша техніка для охорони здоров’я людини; третій — товари широкого споживання. При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.

     Передумовою конверсії військового виробництва  є істотна зміна пропорцій  розподілу фінансування, матеріальних і людських ресурсів між військовою та цивільною сферами. Наприклад, у США у виробництві військової продукції беруть участь 20 тис. великих підприємств і компаній як підрядники і понад 150 тис. як субпідрядники. Переважну частину замовлень Пентагону виконують 100 наймогутніших корпорацій. В Англії, Франції, ФРН від 40 до 70% вартості всіх державних замовлень отримують від 10 до 15 гігантських монополій. Лише щорічні прямі військові витрати у США були 280 млрд. дол., а за останні роки сягнули понад 450 млрд. дол. в рік. Тому перерозподіл цих ресурсів на користь цивільних галузей — важлива попередня умова конверсії військового виробництва.

     Конверсія зумовлює складні соціологічні проблеми, що безпосередньо стосуються економічних, соціальних, політичних, юридичних, психологічних  та інших сфер системи суспільних відносин. В економічному плані конверсія на перших етапах вимагає певних витрат на переоснащення специфічної військової техніки з метою виробництва товарів і послуг цивільного призначення. Крім того, вона певною мірою зачіпає різні форми власності, вимагає специфічних структурних зрушень у межах кожної з них. У соціальному аспекті конверсія стосується осіб, зайнятих військовим виробництвом, та членів їхніх сімей. Оскільки заробітна плата працівників військових галузей у США в середньому на 40% вища, ніж у цивільній сфері, крім побоювання втратити роботу внаслідок конверсії, вони не хочуть зниження свого життєвого рівня. Соціальний аспект конверсії пов'язаний також з можливістю опору з боку ВПК. Політичний аспект конверсії зумовлений тим, що її розв'язання є насамперед політичною проблемою, яка пов'язана з якісною зміною зовнішньої політики держави. Отже, для здійснення конверсії потрібна допомога уряду.

     Проте не існує нездоланних соціально-економічнх причин для проведення значної конверсії. З економічного погляду це зумовлено тим, що припинення гонки озброєнь сприятиме розширенню зайнятості, подоланню гострих диспропорцій у господарстві, послабить дефіцити державного бюджету, інфляційні тенденції, стимулюватиме використання науки у виробництві тощо. У ширшому плані конверсія сприятиме подоланню всіх негативних тенденцій, спричинених мілітаризацією економіки. Адже величезна вартість військової продукції перебуває в антагоністичній суперечності з її корисністю, яка може бути значною мірою подолана у процесі конверсії. Не вимагатиме особливих витрат перекваліфікація робітників та інженерно-технічних працівників, зайнятих у військовому виробництві. Часткову втрату ними заробітної плати можна компенсувати соціальними державними виплатами, джерелом яких стане економія, отримана за рахунок конверсії.

     Конверсія військового виробництва сприятиме  поширенню процесу диверсифікації, залученню військових концернів  до виробництва товарів і послуг цивільного призначення. Проблематичним є втілення конверсії військового виробництва в Україні, яка успадкувала понад 30% виробничих потужностей ВПК колишнього СРСР, хоча ВПК України самостійно виготовляв лише до 4% сукупного асортименту зброї радянського виробництва через надмірну інтегрованість у загальносоюзний ВПК. Отже, на її території було розташовано багато військових підприємств із незавершеним технологічним циклом. Це й стало однією з вагомих причин глибокої кризи ВПК України. Так, якщо питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила в 1990 р. 22,7%, то в 1996 р. — лише 3,4%. Ще одною важливою проблемою є відсутність науково обґрунтованої військово-технічної політики держави, узгодженої зі стратегією економічних перетворень. Свідчення цього — обвальний, руйнівний і недостатньо керований конверсійний процес. Наприклад, у деяких розвинутих країнах (США, Німеччина) щорічні темпи конверсії становили 3—5%, а в Україні — понад 50%. Це спричиняє відплив кваліфікованих кадрів у комерційні структури, за кордон, простоювання і поступове руйнування (фізичне й моральне) передової техніки і технології, призупинення НДДКР. Ситуація ускладнюється тим, що в Україні в середині 90-х років XX ст. 80% ракетної артилерії, 50% обладнання військово-повітряних сил, протитанкового озброєння були застарілі, а фінансування Збройних сил таке незначне, що його ледве вистачало на утримання особового складу і частково на оплату комунальних послуг. 

      4. Кооперування

      Кооперування є формою виробничих зв’язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно зв’язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю і стійкістю зв’язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

      За  формами спеціалізації у промисловості  розрізняють три форми кооперування:  
1. подетальну (кілька спеціалізованих підприємств постачають головному заводу вузли та деталі для подальшого збирання та випуску готової продукції); 
2. предметну (спеціалізовані підприємства постачають певні вироби головним заводам, що збирають та випускають готову продукцію); 
3. технологічну (спеціалізовані підприємства постачають головним заводам напівфабрикати власного виготовлення).  
      Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве. 

      Окрім цих об’єктних видів кооперування, у практиці господарювання існує ще один специфічний різновид виробничих зв’язків, побудований на використанні тимчасово вільних (недовантажених) виробничих потужностей підприємств; він, однак не зумовлюється спеціалізацією виробництва і тому часто має випадковий характер. Економічне значення цього виду виробничого кооперування полягає в тім, що воно служить важливим чинником поліпшення використання потужностей і персоналу на одних підприємствах і ліквідації вузьких місць на інших. Досвід розвинених країн свідчить, що подальший розвиток економіки значною мірою буде залежати від кооперування великих та малих підприємств. Причому великі підприємства не повинні пригнічувати малий бізнес, а навпаки, доповнювати його, а точніше, великі й малі підприємства повинні взаємодоповнювати одне одного.

     Рис. 1. Основні сфери та форми інтеграції великих і малих підприємств 

     Сутність  субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими підприємствами за контрактами малим фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих. Субпідряд — це довгострокові відносини у сфері постачання між головною компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виготовляється відносно невеликими обсягами або вузької номенклатури. Як показує аналіз, протягом останніх десятиліть відносини між великими фірмами й постачальниками компонентів суттєво змінилися. Раніше великі підприємства домінували в субпостачанні над фірмами-одержувачами — останнім відводилася роль сателітів. Наразі постачальники не тільки продають товари й послуги, а й надають споживачам інформацію і, у свою чергу, використовують інформаційну базу даних споживачів, маючи партнерські стосунки з їх клієнтами. Постачальники об'єднуються в асоціації, з якими великим фірмам-споживачам тепер уже необхідно рахуватися.

     Франчайзинг — це відносини, пов'язані з доставкою  продукції та послуг споживачеві  на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів великого й малого підприємств. Франчайзингові відносини  вибудовуються на основі угоди, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції (послуги), захищеної товарним знаком, надає ексклюзивні права малим підприємствам (роздрібненим торгівцям) на розповсюдження своєї продукції на певній території в обмін на отримання від них платежів за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

     Розвиток  франчайзингу в Україні сприятиме  вирішенню багатьох соціально-економічних  проблем. Перш за все — це створення  нових робочих місць і залучення  до бізнесу різноманітного кола осіб, які не наважувалися зайнятися ним самостійно, без відповідної підготовки й навчання. Але нині розвитку франчайзингу в Україні заважає ряд обставин: недостатня спеціальна нормативно-правова база і відсутність необхідного інформаційного забезпечення; необізнаність підприємців із можливостями та особливостями такого способу ведення бізнесу; брак знань, необхідних для його здійснення; відсутність відповідних консультаційних структур; загальні проблеми фінансово-кредитного характеру.

     Лізинг  — це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів. Лізинг полягає у наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк майна, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг можна розглядати як один із методів оновлення основних фондів малих підприємств. У розвинених країнах на лізинг припадає близько 30% щорічного обсягу прямих інвестицій. На жаль, в Україні лізинг ще не набув значного поширення. Щоб перенести центр ваги фінансових операцій зі сфери обігу до реального сектора економіки, необхідно активно стимулювати участь у розповсюдженні лізингу надійних комерційних банків і страхових компаній. Грошові кошти, які вони не ризикують вкладати безпосередньо в промисловість, повинні залучатися у виробництво через лізингові компанії.

     Венчурне  фінансування — це інвестиції, які  здійснюють венчурні фонди з метою  створення й розвитку малих підприємств, діяльність яких пов'язана зі сферою НДР (інколи ці структури називають  «малими інноваційними підприємствами». Венчурні фонди можуть утворюватися в різних організаційних формах: спеціалізовані незалежні фірми венчурного капіталу, інвестиційні компанії малого бізнесу тощо. Взаємодія великих підприємств із малими інноваційними фірмами буде ефективно сприяти оновленню виробництва в усіх галузях народного господарства.

     Аналіз  інноваційної діяльності в Україні  показує, що вона не забезпечує сталого  зростання економіки: у 2002 році інноваційну  діяльність здійснювало лише кожне  десяте підприємство, тоді як у розвинених країнах частка інноваційно активних підприємств сягає 70%. На відміну від розвинених країн, де 85-90% приросту ВВП припадає на виробництво наукомісткої продукції, в Україні частка інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва становить лише близько 7%. Незважаючи на те, що більшість науковців схиляються до думки, що саме інтегровані корпоративні структури є «локомотивами» інноваційного розвитку, це не знайшло свого відображення в інноваційній політиці держави. Створення на основі інтеграції великих і малих підприємств, науково-технічних центрів, технополісів і технопарків мас стати в перспективі стрижнем інноваційного процесу в Україні. У 80-ті роки XXстоліття на Заході набула розвитку нова форма економічних взаємовідносин — інтрапренерство. Інтрапренерство — це відносини, які виникають на підставі створення на «старих» великих підприємствах малих підприємницьких структур (інколи їх називають малими творчими підприємницькими центрами) з метою подолання консерватизму великих компаній і вирішення інноваційних довгострокових завдань. Ідея інтрапренерства має переваги над індивідуальним підприємництвом: наявність у великих компаній потужної технологічної дослідницької і лабораторної бази; можливість отримання кваліфікованої допомоги з боку маркетингових підрозділів компанії; потужна фінансова підтримка вищого керівництва; підтримка кращих умів, сконцентрованих у великих компаніях; можливість використання інформаційних ресурсів і комп'ютерних систем компанії. Наразі інтрапренерство перетворилося на загальновизнаний чинник інтеграції великого й малого підприємництва.

     Останнім  часом новою формою інтеграції великого й малого бізнесу в агропромисловому комплексі стало створення пайових  товариств, які, власне кажучи, є формою виробничої кооперації. Не бажаючи втрачати частину прибутку, який могли б отримувати підприємства харчової промисловості, оптові постачальники — великі фермери — об'єднавшись із дрібними фермерськими господарствами, створюють на пайовій основі молокопереробні, виноробні, консервні заводи, компанії для закупівлі машин і добрив. Завдяки цьому кооперативні компанії підтримують конкуренцію в країні, стабілізують ціни, збільшують зайнятість і податкову базу, у т.ч. і місцевих бюджетів, сприяють розвитку місцевої економіки й народного господарства в цілому. Така форма інтеграції підприємства розповсюджена в Західній Європі (у скандинавських країнах більш як 9% усіх фірм охоплено різними формами кооперації), США, Канаді, Австралії. Але підприємств зазначеного типу, власне кажучи, нині в Україні немає. Після розпаду системи радянської споживчої кооперації, яка мала дуже мало спільного з ринковою кооперацією, існуючі сьогодні кооперативи відіграють незначну роль в економіці й нерідко за структурою власності та управління не відповідають своїй назві. Створення й розвиток кооперативного підприємництва в Україні, як показує аналіз ситуації в західних країнах, сприятиме фінансовій стабільності, орієнтації постачальників на місцевий ринок. І те, й інше гарантовано, оскільки і постачальники, і покупці є співвласниками цих підприємств.У розвитку сучасних форм інтеграції малого й великого бізнесу особлива роль належить фінансово-промисловим групам (ФПГ). У розвинених країнах великі виробничі компанії органічно переплітаються з фінансовими установами (комерційними банками, страховими й інвестиційними інституціями) та транспортними торговими інформаційними й іншими малими підприємницькими структурами. Ці переплетіння й утворюють ФПГ, які мають величезні виробничі і фінансові можливості. Як свідчить досвід розвинених країн, ФПГ суттєво підвищують стійкість національної економіки і дають змогу вирішити проблему інвестицій. Особливо це важливо для регіонів, де переважають інвестиційні галузі (хімічна, металургійна промисловість), а також конверсійні виробництва, куди можна віднести і Черкаську область. На жаль, в Україні офіційно зареєстровано лише одну ФПГ. Але, незважаючи на це, за ФПГ — майбутнє. Оскільки, крім наведених вище аргументів, ФПГ — це важіль реалізації структурних зрушень в Україні: через ці великі інтегровані структури державі легше здійснювати раціональне маневрування в промисловому секторі, включаючи визначення й підтримку пріоритетних галузей виробництва.