Потокове виробництво

      Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..2

1. Концентрація  та деконцентрація виробництва……………………………3-8

2. Спеціалізація  виробництва……………………………………………..…..9-10

3. Конверсія виробництва…………………………………………………....10-13

4. Кооперування……………………………………………………………...13-20

5. Комбінування………………………………………………..……………..20-21

6. Диверсифікація……………………………………………………………….21

Висновок……………………………………………………………………….…22

Список літератури……………………………………………………………….23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

      Виробничий  процес – це сукупність взаємопов'язаних дій людей, засобів праці та природи, що потрібні для виготовлення продукції. Сукупність засобів праці становить техніко-технологічну базу (ТТБ) виробничої сфери підприємства. Ця база виробництва має технічну та технологічну складові. На різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. В усьому світі спостерігається стала тенденція підприємств різних форм організації виробництва до об'єднання. До форм суспільної організації виробництва належать концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування. Іноді також виділяють конверсію і диверсифікацію виробництва.

      В роботі розглянуто кожну з форм організації  суспільного виробництва, а також  особливості їхнього прояву в  Україні .  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Концентрація та деконцентрація виробництва

     Концентрація  виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих підприємствах.

      У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації: агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування; технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства; заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об’єднань); що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

      Заведено  розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи іншої галузі народного господарства, другий — часткою великих підприємств за певним показником. Для визначення відносного рівня концентрації виробництва всі підприємства групують за їхніми розмірами. Групувальною ознакою може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції. Однак треба усвідомлювати, що чисельність персоналу (особливо за умови високомеханізованого й автоматизованого виробництва) не спроможна дати вірогідну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередковано характеризує розмір підприємства. Інакше кажучи, тільки обсяг чистої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва. У монопродуктових галузях розмір підприємств доцільно визначати за обсягом продукції в натуральному виразі, а в галузях з однорідним устаткуванням, але широким асортиментом продукції, — за кількістю встановленого устаткування (наприклад, у текстильній промисловості — за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад цукровій промисловості) розмір підприємств обчислюють за показником середньодобової переробки сировини.

      Підвищення  рівня концентрації виробництва  має забезпечувати зростання  його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств  поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні їхні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність. Це зумовлюється тим, що вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їхнього спільного використання.

      Велике  підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього регіону, де воно розташоване. За приклад може правити спорудження у Росії, у Східному Сибірі, великих ГЕС (Красноярської, Саяно-Шушенської, Усть-Ілімської) або каскаду ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою греблею Гренд Кулі), які стали ядрами формування територіально-виробничих комплексів.  Для визначення рівня концентрації використовують такі показники:  
1. Галузевий рівень концентрації Q РК гал = Qвел.гал *100 %Qзал.гал - де Q вел.гал, Q заг.гал -- обсяг виробленої за певний період продукції відповідно великими підприємствами і галуззю загалом, грн.  
2. Рівень загальногосподарської концентрації Qзг  
Qзг= РКзг *100 %,  
Qзаг.г.к - де Qзг, Qзаг.г.к - обсяг продукції, виробленої за певний період великими підприємствами в межах господарського комплексу України. 
Оптимальний розмір підприємства при концентрації його виробництва можна визначити кількома підходами. Зокрема, застосовують підхід, пов'язаний з мінімізацією зведених витрат Зі на випуск одиниці продукції, тобто Зі = Sі + Ті + ЕнКі > mіn, де Sі -- собівартість одиниці продукції; Ті -- питомі транспортні витрати; Ен -- нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень; Кі -- питомі капіталовкладення на одиницю випущеної продукції. 
До переваг концентрації як суспільної форми організації виробництва належать такі:

- ці  підприємства є основними провідниками  НТП, адже мають можливості здійснювати весь цикл “наука – виробництво”, тобто фінансувати та виконувати великомасштабні науково-дослідні, пошукові, прикладні роботи зі створення і поширення нової техніки;  
- на цих підприємствах легше впроваджувати найсучасніше потужне устаткування; 
- на цих підприємствах створюються кращі можливості для застосування найдосконаліших форм організації праці на виробництві;  
- економніше використовуються матеріали і паливо;  
- зі збільшенням обсягу виробництва знижуються постійні витрати на нього, що призводить до зниження собівартості виробництва продукції;  
- досягається значний ефект від застосування ЕОМ.  
До недоліків концентрації як суспільної форми організації виробництва належать: 
- збільшення транспортних витрат на перевезення сировини, матеріалів та комплектуючих виробів до підприємства і відправлення готової продукції споживачам через збільшення радіуса перевезення;  
- збільшення потреби в інвестиціях на спорудження великих концентрованих виробництв і подовження терміну їх будівництва;  
- ускладнення процесу управління зі збільшенням масштабу підприємства;  
- підвищення навантаження на природне середовище;  
- порушення принципу рівномірного розміщення промислового виробництва та комплексного розвитку окремих регіонів країни.  
Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні їхні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність. Це зумовлюється тим, що вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їхнього спільного використання. Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює дальше зростання ефективності виробництва. 

        В Україні концентрація, а також комбінування характерні для чорної металургії характерні.В Україні понад 90% виготовленого чавуну, сталі і прокату належить комбінатам повного циклу з річною виплавкою понад 1 млн. т. Крім основного виробництва, до складу металургійного комбінату входять коксохімічний завод, агломераційна фабрика, електростанція, азотно-туковий завод, завод будівельних матеріалів тощо. 

     За  рівнем концентрації виробництва в  основних галузях промисловості  Україна посідала перше місце в Російській імперії. Найвищою концентрація промислового виробництва була у великих промислових центрах Східної і Південної України, зокрема у Катеринославі, Луганську, Харкові, Миколаєві та Одесі. Крім того, високий рівень концентрації спостерігався у вугільній промисловості Донбасу. Наявність в Україні невеликої кількості крупних підприємств у деяких галузях важкої промисловості створювала сприятливі умови для виникнення тут монополістичних об’єднань. При цьому останні мали не регіональне, а загальноімперське значення. Так, у 1902 р. було створено найбільший металургійний синдикат «Продамет», до складу якого увійшло 12 підприємств. На початку 1908 р. цей синдикат зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва сталі та заліза України.

     У 1904 р. в Україні було організовано один із найбільших синдикатів Російської імперії – «Продвугілля». До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, на підприємства яких припадало майже 75% всього видобутку кам’яного вугілля в Донбасі.

     У харчовій промисловості України найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований ще у 1887 році. На початку своєї діяльності синдикат об’єднував 78% всіх цукрових заводів України, а в 1892 р. – вже 91%. Основна діяльність синдикату була спрямована на регулювання цін на цукор, а також на забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку країни і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього у Російській імперії.

     Швидкими  темпами процес монополізації промисловості  в Україні розвивався в перші  десятиліття ХХ ст. Напередодні Першої світової війни діяльність монополістичних  об’єднань торкнулася майже всіх важливих галузей промисловості. У 1900 р. п’ять великих металургійних заводів виплавляли 49% всього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25% його загальноімперського виробництва. У 1913 р. на ті самі підприєм-ства припадало вже 55% чавуну, виплавленого в Україні, і 37% його виробництва в Російській імперії в цілому. Слід зазначити, що наприкінці ХІХ ст.– на початку ХХ ст. процеси концентрації промислового виробництва та капіталу відбувалися і на західноукраїнських землях, які на той час входили до складу Австро-Угорщини. Протягом 1905-1906 рр. тут виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти. Найбільшими з них були «Галицько-карпатське товариство» (його капітал становив 16 млн. крон), компанія «Східниця» (10 млн. крон) та компанія «Галичина» (6 млн. крон).

     У першому десятилітті ХХ ст. у нафтовій промисловості Західної України спостерігалося прискорення процесу концентрації підприємств, кількість яких у 1907 р. становила 344, а в 1910 р. скоротилась до 254. Яскравим прикладом концентрації виробництва може бути той факт, що найбільші 15 підприємств Галичини виробляли 75% нафти, яка видобувалася в цьому регіоні.

     Наприкінці  ХІХ ст. монополістичні об’єднання з’явилися і в Закарпатті. Зокрема, у 1882 р. в деревообробній промисловості  було створено синдикат «Мундус». У 1910 р. його акціонерний капітал становив 3 млн. крон, а в 1916 р. – 7,3 млн. крон.

      Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює дальше зростання ефективності виробництва. Створення і функціонування надміру  великих підприємств є часто недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світовому й національному ринках. Тому в період переходу до ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватись завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передовсім у науково-виробничій сфері діяльності. Наприклад, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) організації, які на одиницю витрат створюють новинок і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і середніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них — навіть менше 50 осіб). Їх частка в загальній кількості робочих місць становить понад 45%. 
 

2. Спеціалізація виробництва

      Спеціалізація виробництва - це процес зосередження випуску певних видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання окремих технологічних операцій на підприємствах, в об'єднаннях або галузях. В основі спеціалізації лежить поділ праці. Адже суть будь-якого поділу праці полягає в спеціалізації виробника на випуск будь-якої продукції в обсягах, що перевищують його власну потребу, при одночасній відмові від виробництва іншої (також необхідної даному виробнику) продукції. Економічний сенс зазначеного процесу полягає в тому, що сумарні витрати всіх виробників на даний обсяг всіх видів продукції знижуються в порівнянні з варіантом «універсального» виробництва окремого виробника.

      Ця, добре розвинута  в усіх галузях  економіки, суспільна  форма організації  виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. Заведено виокремлювати кілька її об’єктних видів.

      До  предметно спеціалізованих відносять підприємства, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо); подетально спеціалізованих — підприємства з виготовлення окремих деталей (редукторів, гумотехнічних виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції (двигуни, електроустаткування, будівельні конструкції); технологічно (стадійно) спеціалізованих — самостійні виробництва з виконання окремих стадій технологічного процесу (ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні, прядильні та чаєрозважувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо); функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, підприємства із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.

      Спеціалізація підприємств є важливою передумовою  неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації і автоматизації взаємозв’язаних виробничих ланок. Усе це сприяє ліпшому використанню всіх елементів процесу виробництва, про що свідчать такі приклади: кожний відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4—0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3—5 разів вища, ніж на великих предметно спеціалізованих заводах і фабриках; питомі витрати металу на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5—3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне устаткування.