Походження грошей. Роль держави у творенні грошей

В цiй ситуацiї Францiя сформувала подвiйний валютний ринок, для того щоб дозволити плавати вартостi “фiнансового франка”, стабiлiзуючи при цьому “комерцiйний франк”. Iншi великi європейськi країни та Японiя також дозволили своїй валютi плавати. Таким чином, було пiдiрвано основи свiтової мiжнародної економiчної та валютної органiзацiї, визначенi пiсля другої свiтової вiйни.

Проте промислово розвинутi країни приклали багато зусиль щоб вийти з цiєї критичної ситуацiї як найшвидше. Це їм вдалося 18 грудня 1971 року по Смiтсонськiй угодi, яка передбачала:

1. Сполученi Штати повиннi пiдвищити офiцiйну цiну золота до 38 доларiв за унцiю (проте США не вiдновили при цьому обмiн золота).

2. Ревальвувати, в середньому на 12%, валюти iнших країн по вiдношенню до золота.

3. Розширити межi коливань курсiв (замiсть 1% встановлювалась величина в 2.25%) з можливим вiдхиленням в обидвi сторони( сумарна величина вiдхилення склала 4.5%).

Якщо не брати до уваги заходи по демонетизацiї золота (включаючи наданi МВФ права продажу наявного запасу золота за свiтовими цiнами), найважливiшим результатом цiєї конференцiї було надання країнам права приймати самостiйно рiшення вiдносно системи регулювання валютного курсу. Прийняте рiшення стало компромiсом мiж позицiєю Францiї, яка наполягала на системi “регульованого прив’язування”, та США – “нiчим не обмежене плавання”.

Смiтсонiвська угода з грудня 1971 року розпочала роботу над реформою мiжнародної валютної системи. Основне завдання полягало в тому, щоб ця реформа не стала вирiшення проблем лише розвинутих країн (як це iсторично сталося з Бреттон-Вудською системою i в силу практичних причин з угодою 1971 року укладеної в серединi Групи десяти), тому його вирiшення було доручено в 1972 роцi Спецiальному комiтету управляючих МВФ та Групi двадцяти.

Групою двадцяти було представлено план з двох частин. В першiй частинi - “Реформована система”, були передбачені основнi положення загальної реформи мiжнародної валютної системи з розширенням ролi МВФ, стабiльними та впорядкованими валютними курсами, симетрiєю зобов’язань країн з позитивним та негативним сальдо, конвертованостi валют, СДР - основного резервного засобу.

В другiй частинi, виключно практичнiй, передбачалися наступнi заходи: змiцнення значення МВФ; орiєнтацiя та управлiння валютними курсами в перiод плавання; створення при МВФ механiзму протистояння нафтовим кризам; заходи на користь країн, що розвиваються; вивчення проблеми золота та нове визначення СДР; створення Тимчасового комiтету Ради управляючих МВФ; пiдготовка поправок до статуту МВФ.

Отже, переговори проводилися мiж промислово розвинутими країнами пiд час зустрiчей на вищому рiвнi глав держав урядiв, а в мiжнародному - в межах Тимчасового комiтету МВФ, який з жовтня 1974 року змiнив Групу двадцяти. Правила для цього “перехiдного перiоду” були визначенi пiд час зустрiчi Тимчасового комiтету в Ямайцi 7-8 сiчня 1976 року i зафiксованi в поправках до Статуту МВФ, який вступив вдiю 27 грудня 1945 року i виправлявся два рази: 31 травня 1968 року - створення СДР; 30 квiтня 1976 року - друга поправка, передбачена Ямайською угодою, вступила в дiю 1 квiтня 1978 року. Вона закрiпила вiдмову вiд фiксованих паритетiв, якi були одним з основних положень Бреттон-Вудса. З цих пiр правилом в галузi валютних курсiв стала свобода. тим не менше цей принцип примусив промислово розвинутi країни прийти до створення контролю за плаванням своїх валют. Крiм того, Статут МВФ передбачає можливiсть повернення до стабiльних та впорядкованих паритетiв.

Нова мiжнародна валютна система стала результатом компромiсу мiж двома досить рiзними позицiями. В країн, що розвиваються та промислово розвинутих країн було досить рiзне розумiння того, яким повинен був бути мiжнародний порядок. Новi правила, зафiксованi в 1976 роцi були чисто прагматичними. Деякi пункти намагалися швидше легалiзувати певну практику, таку, як наприклад плавання, нiж вiдповiдати глобальному розумiнню мiжнародного порядку.

Таким чином, мiжнародна валютна реформа буде складною, але вiд цього вона не стає менш необхiдною. Приклад Європейської валютної системи показує: якщо є реальне полiтичне бажання, то можна вiдновити валютний порядок, якими б не були при цьому труднощi та вiдмiнностi iнтересiв. Однак це можливо лише при умовi реальної координацiї економiчної полiтики.

Римський договiр, за яким було створено європейський економiчний союз (ЄЕС), не передбачав утворення валютної Європи. В ньому мiстилися лиш досить не чiткi положення про координацiю внутрiшньої та зовнiшньої грошової полiтики та про створення для цього консультативного органу - Валютного комiтету. Починаючи з 1964 року була започаткована процедура консультацiй на випадок змiни валютних курсiв i було створено Комiтет управляючих центральних банкiв.

Лише в кiнцi 60-х рокiв, в зв’язку з валютною кризою 1968 року, було розпочато будiвництво валютної Європи i конференцiя глав держав та урядiв в Гаазi, у груднi 1969 року, визначила цiль - поетапне створення економiчного та валютного союзу. Цей план, запроваджений в дiю на початку 70-х рокiв, в кiнцевому результатi отримав поразку iз-за розпаду Бреттон-Вудської системи та першої нафтової кризи. Але заснована в 1979 роцi європейська валютна система (рiшення про створення європейської валютної системи було прийнято 5грудня 1978 року, а почала вона дiяти 13 березня 1979 року) встояла перед другою нафтовою та економiчною кризою початку 80-х рокiв. Перед нею було поставлено 4 цiлi:

▪ встановити валютну стабiльнiсть в серединi Союзу;

▪ стати основним елементом стратегiї росту в умовах стабiльностi;

▪ спростити конвергенцiю процесiв економiчного розвитку i надати новий імпульс європейському процесу;

▪ мати стабiлiзуючий вплив на мiжнароднi економiчнi та валютнi вiдносини.

Iнiцiатори європейської валютної системи сподiвались, що вона привнесе позитивний внесок в боротьбу з iнфляцiєю та безробiттям. Окрiм пiдвищення валютної стабiльностi в Європi, на європейську валютну систему була покладена стабiлiзацiя i мiжнародної економiки.

Європейська валютна система встановила базу визначення вартостi, призначену стати грошима - ЕКЮ, i систему стабiльних, впорядкованих курсiв мiж країнами ЄВС. Вона передбачає надання резервiв в загальне розпорядження та вводить в дiю цiлий арсенал кредитних механiзмiв в серединi Союзу.

ЕКЮ стала центральним елементом європейської валютної системи. Визначена як корзина валют, вона поступово розширила своє офiцiйне значення. ЕКЮ мала багато характеристик справжньої мiжнародної валюти, але не була валютою в повному розумiннi цього слова, а всього лиш вираженням резервних активiв (золото, долар) пiд забезпечення яких воно випущене.

Всерединi європейської валютної системи була визначена решiтка фiксованих паритетiв з обмеженими межами коливання. Iндикатор вiдхилення повинен спонукати до заходiв по врегулюванню ще до того, як з’явиться ситуацiя здатна порушити паритети. Iнтервенцiї в серединi меж коливань важливi для забезпечення стабiльностi ринку, проте змiни паритетiв допустимi, i бiльш того широко практикувались.

В рамках угоди про європейську валютну систему, кожна країна Європейського Союзу фiксувала центральний курс своєї валюти в ЕКЮ. Встановлювалася решiтка двостороннiх центральних курсiв європейських валют один до одного. Межi коливань становлять 2.5% з однiєї та iншої сторони вiд центральних курсiв. Однак розширенi межi коливань в 6% були передбаченi в якостi перехiдних для лiри та песети. Великобританiя не пiдпорядковувалася цим правилам (фунт стерлiнгiв вiльно плавав по вiдношенню до валют європейської валютної системи). З причинних проблем структурного характеру в португальськiй та грецькiй економiцi це ж саме стосується драхми та ескудо.

Двостороннi курси валют повиннi знаходитись в межах границi коливань. I для забезпечення цього центральнi банки проводять iнтервенцiї купуючи чи продаючи свої валюти на валютних ринках. Ця система досить проста та симетрична: коли двi валюти протистоять одна однiй, тобто їх валютнi курси ризикують вийти за межi коливань, два зацiкавленi центральнi банки зобов'язані втрутитися. Вони продають найбiльш сильну та купують найбiльш слабку валюту. Iнтервенцiї можуть проводитись як у валютах Союзу, так i в доларах США. Однак на практицi цi iнтервенцiї важчi для країни, валюта якої слабша, оскiльки це призводить до скорочення її валютних резервiв.

Для країни iз сильною валютою ввiз валюти в результатi iнтервенцiй спричиняє лише емiсiю додаткових внутрiшнiх засобiв лiквiдностi. Це може бути недоречним, але це можна компенсувати грошово-кредитною полiтикою. Для того щоб краще розподiлити видатки по врегулюванню валютних курсiв, було передбачено iндикатор вiдхилення. Вiн визначається по вiдношенню до максимальної рiзницi вiдхилень, яка вiдповiдає стану валюти, що гiпотетично досягнула своїх граничних курсiв по вiдношенню до всiєї сукупностi iнших валют ЄВС. По рiзних валютах рiзниця вiдхилень неоднакова. Перехiд цiєї межi примушує країну вжити заходiв щоб зупинити подальшi вiдхилення. Вона може проводити диверсифiкацiйнi iнтервенцiї на валютних ринках, переорiєнтувати свою внутрiшню грошово-кредитну полiтику чи змiнити свою економiчну полiтику.

В рамках європейської валютної системи були створенi кредитнi механiзми для змiцнення економiчного та валютного союзу. Помiтно змiцнiли рiзноманiтнi види перехресних кредитiв, якi надають один одному центральнi банки чи країни-члени з початку 70-х рокiв.

Середньострокове кредитування було органiзовано в 1971 роцi. Воно може надаватися державами ЄВС на строк вiд двох до п’яти рокiв європейським країнам, що мають труднощi з платiжним балансом. Для забезпечення конвергенцiї економiки були також передбаченi трансфери ресурсiв на користь найменш багатих країн-членiв. Поряд з наданням премiй та субсидiй iснують механiзми позик Європейського iнвестицiйного банку та Європейського Союзу.

Перший етап створення Єдиної валютної системи в Європi розпочався 1липня 1990 року. Ключовим елементом першої стадiї стали: повна лiбералізацiя руху капiталу i бiльш тiсної кооперацiї мiж державами в рiзних галузях економiки, зокрема в сферi фiскальної та монетарної полiтики. Протягом цього перiоду проходить переоцiнка розмiру “валютної змiї” для валют деяких країн, що виявили бажання брати участь в ЄВС. Слiд нагадати, що з 1 сiчня 1993 року (у вiдповiдностi з Маахстриською угодою 1991 року) Європейське економiчне спiвтовариство трансформовано в Європейський Союз, що мало свiй вплив i на процес бiльш тiсної iнтеграцiї в межах європейської валютної системи.

Другий етап почав впроваджуватись в життя 1 сiчня 1994 року. (Його можна вважати попередньою фазою створення повноцiнного валютного союзу.) Одним з його найбiльш важливих заходiв є створення європейського валютного iнституту, прообразу майбутнього Європейського центрального банку (ЄЦБ). Таким чином всi держави-члени Європейського союзу (за винятком Великобританiї та Грецiї) задовольнили вимоги ЄС про надання достатньої кiлькостi повноважень центральним банкам своїх країн для проведення незалежної та повноцiнної грошово-кредитної полiтики.

Третiй етап створення ЄВС розпочався 31 грудня 1998року- остаточно зафiксованi курси нацiональних валют держав-членiв ЄС до єдиної валюти.

По-перше, єдина валюта означає єдиний фiнансовий ринок, новi можливостi для iнвестицiй по всiй Європi, новi фiнансовi iнструменти в євровалютi.

“Євро” швидко стало важливим засобом мiжнародних розрахункiв, а довiра до неї зростає по мiрi її використання та збiльшення масштабiв її розповсюдження. Цi процеси взаємопов’язанi, тому й висока репутацiя такої валюти, як долар США не може бути пiдiрвана водночас. Слiд вiдзначити й такi фактори, як оцiнка вартостi валюти, її конкурентоспроможнiсть на свiтових ринках та циклiчнiсть свiтового економiчного розвитку. Сильнi позицiї європейських валют по вiдношенню до долара США були i є важливим фактором стримання економiчного росту в країнах Європи. На думку багатьох аналiтикiв, чи не найголовнiшою рушiйною силою процесу введення “євро” є намагання полiтикiв європейських країн досягнути встановлення бiльш вигiдних для них обмiнних курсiв валют, щоб забезпечити таким чином реструктуризацiю економiки своїх країн.

Таким чином, сьогодні міжнародна валютна система розвивається двома взаємопов'язаними і водночас суперечливими шляхами. З одного боку посилюється значення міжнародних валютно-фінансових структур (МВФ, Світовий банк), що відповідає потребам глобалізації економічного розвитку. З іншого, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування різних валютних блоків.

6.5. 6.5. Міжнародний ринок грошей і капіталів

Важливе місце в системі світогосподарських зв'язків належить міжнародному кредиту. Він є формою позичкового капіталу. Коли капітал передається у тимчасове користування на основі поворотності, строковості і платності. Учасниками міжнародних кредитних відносин є банки, підприємства, уряди, міжнародні і регіональні організації.

Виникнення та розвиток міжнародного чи євроринку безперечно є важливим явищем міжнародного фінансового життя за останні 40 років. Євроринок існує з кінця 50-х років як ринок євродоларів США (правда, доларові депозити за межами США існували ще в кінці XIX ст., але операції та кількість учасників у них були незначними).

Євроринки - це ринки, на яких здiйснюються кредитнi та депозитнi операцiї, вираженi у валютах, вiдмiнних вiд валют країни, в якiй знаходяться банки, що їх проводять. З цiєї причини цi операцiї уникають валютного регулювання та податкового законодавства даної країни. Причиною виникнення цих ринкiв були не урядовi рiшення, а потреби фiрм, iнвесторiв i навiть деяких країн, до яких банки зумiли пристосуватись. Таким чином, розвиток євроринкiв був спричинений лише життям. З’явившись в кiнцi 50-х рокiв (в перiод гострої нестачi доларiв) вони швидко розвивались в 60-х роках, коли погiршення платiжного балансу США призвело до неймовiрного припливу американської валюти. Рециклювання нафтових капiталiв надало для них нового поштовху в 70-х роках, а глобалiзацiя фiнансової дiяльностi та бурхливий рiст інновацій пiдтримували їх розвиток у 80-х.

Виникнення ринку євродолара в кiнцi 50-х рокiв було викликане низкою факторiв: пропозицiєю розмiщення доларiв поза межами Сполучених Штатiв; попитом на долари у Європi; американською регламентацiєю, що ускладнювала проведення операцiй в США, в порiвняннi з операцiями вiльного ринку; намагання банкiв знайти засоби фiнансування мiжнародних операцiй.

В Європi 50-тi роки були вiдмiченi “доларовим дефiцитом”. Європейська економiка закiнчила свою вiдбудову i почала швидко розвиватись. Часто нацiональних заощаджень було недостатньо для покриття потреб у iнвестицiях та фiнансуваннi дефiциту державних бюджетiв i Європа вимушена була шукати джерела фiнансування на змiну плану Маршала.

З часу Великої депресiї мiжвоєнного перiоду грошовi ринки регулювалися в усiх промислово розвинутих країнах, - Сполученi Штати також не були винятком. “Правило Q” Федерального резервного акту 1937 року, передбачало обмеження процентних ставок по депозитах американським банкам. Таким чином, американське регулювання заохочувало формування делокалiзованого ринку долара.