Походження грошей. Роль держави у творенні грошей

Як посередники на грошовому ринку, банки функціонують переважно за рахунок чужих капіталів - акціонерного капіталу, залучених коштів вкладників та позичок інших банків. Тому вони перебувають під постійним контролем і тиском з боку великої кількості клієнтів та акціонерів, дії яких визначаються не тільки економічними розрахунками, а й чутками, очікуваннями, припущеннями. Тому над банками постійно висить загроза паніки, яка може викликати обвальне вилучення депозитів та банкрутство, якщо цей процес своєчасно не зупинити. Крім того, під тиском своїх кредиторів і власників банки змушені вкладати капітали у високодохідні, але низьколіквідні активи, ризикуючи втратити довіру вкладників і викликати паніку.

Забезпечити високу довіру до банків - завдання усієї банківської системи.

Банки - не тільки посередники на ринку, а й підприємства, які можуть "виробляти гроші", надаючи позички своїм клієнтам. Це, мабуть, найбільш високорентабельний вид виробництва, і над банками постійно витає велика "спокуса" "виробити" і запропонувати грошей більше, ніж у них для цього є підстав і ніж це потрібно для ринку. Це положення правильне щодо комерційних і центральних банків. Проте така поведінка останніх визначається не гонитвою за прибутком, а економічною чи політичною ситуацією, яка склалася в країні.

Як посередники грошового ринку, банки повинні брати на себе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів.

  Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється двояко:

3. у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

4. у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

  На цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

▪ страхування банківських ризиків, передусім кредитних;

▪ страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;

▪ створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;

▪ створення механізму обов'язкового резервування банківських депозитів;

▪ централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов'язані з найбільшими ризиками;

▪ створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;

▪ створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;

▪ узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів) .

У цих заходах виявляється організаційно-правове забезпечення стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із них може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище - банківську систему.

  До специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи і виділяють її з ряду інших, можна віднести:

▪ дворівневу побудову;

▪ поглиблене, централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в. цілому;

▪ централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;

▪ наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;

▪ гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

Дворівнева побудова - ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій - і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових.

При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об'єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які виконують весь комплекс базових операцій і створені на акціонерній основі. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому ці банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк

Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов'язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансових посередників. У багатьох країнах центральному банку надано право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру.

Централізоване регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

Проблема ризиків - одна з найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків - це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів - юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками - це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи.

Усі банки зобов'язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у банків надмірних резервів, які загрожують надмірним зростанням пропозиції грошей і порушенням кон'юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов'язкових резервів і, звузивши цим можливості банків надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що призводить до збільшення пропозиції грошей.

В банківській системі інфраструктура є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів виконання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахунків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгосподарські розрахунки здійснювати в режимі реального часу.

Гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів - ще одна відмітна риса банківської системи.

Формування банківської системи України розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, центру . Сама союзна банківська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений Законом "Про банки і банківську діяльність", ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:

▪ дворівнева побудова;

▪ чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;

▪ функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;

▪ ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація банківської діяльності;

▪ організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк;

▪ незалежність центрального банку від державних органів виконавчої влади;

▪ формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін.

На сформованій цим Законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку.

9.4. 9.4. Особливості побудови і розвитку банківської системи Україні

Банківська система держави являє собою єдину систему, підпорядковану одній головній меті — забезпечувати ефективний обіг фінансових ресурсів у державі. Від того, наскільки раціонально організована банківська система, наскільки вона відповідає економічній політиці держави, етапу розвитку економіки, залежить ефективність руху фінансових ресурсів і, в свою чергу, розвиток економіки.

Відповідно до досліджень теоретиків економічної науки, економічний розвиток суспільства зумовлений його історичним розвитком. На стан народного господарства впливають не лише економічні, а й природно-географічні, національно-історичні та інші передумови. Отже, структура банківської системи як частина економічної системи є результатом історичного розвитку. Однак банківська система не перебуває в статичному стані — вона постійно розвивається, як і економічні відносини у суспільстві.

  В Україні банківські інститути не відзначаються таким різноманіттям, як у країнах Західної Європи, де можна виділити такі основні показники диверсифікованості банківської справи:

•     різні форми власності — державна, приватна, змішана;

•     різні масштаби діяльності — від міжнародного до локального (місцевого):

•     розмаїтість видів кредитних установ за переліком виконуваних функцій — універсальні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові установи (інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки, страхові й фінансові компанії, пенсійні фонди);

•     різні розміри капіталу — від банків-гігантів до дрібних банків.

Банківська система України була утворена з уніфікованої системи, а законодавчою базою передбачався лише загальний принцип побудови банківської системи і зовсім було відсутнє визначення структури другого рівня. До початку 2001 року була відсутня як формальна, так і фактична спеціалізація банків, територіальна спеціалізація.

Банківські системи деяких іноземних країн характеризуються високою спеціалізацією окремих інститутів, як, наприклад, в Англії, де існує законодавче обмеження у виконанні операцій депозитними, торговельними банками, іншими кредитними установами. Однак українські банки важко поділити на групи за спеціалізацією, оскільки більшість із них має ліцензії на виконання практично усіх видів операцій. У цьому плані банківську систему України можна порівняти з універсальною німецькою банківською системою. Створення останньої зумовлене тим, що Німеччина за часів її промислового розвитку не мала у своєму розпорядженні достатнього капіталу, а також необхідної організації торгівлі цінними паперами і тому не могла здійснювати фінансування великих підприємств, не використовуючи банківські кредити у великих дбся-гах3. Воднораз паралельно з універсально діючими банками у Німеччині функціонують також спеціалізовані банки та інші кредитні установи.

Досвід організації банківської системи Німеччини цікавий для України через подібність проблем економічного розвитку: потреба в значних капіталовкладеннях, незадовільна організація ринку цінних паперів. У розвитку фондового ринку Німеччина відстає від інших розвинутих країн, тому що фондовий ринок історично ніколи не відрізнявся значними обсягами (на відміну від США, Англії, Японії). Основний обсяг фінансових потоків Німеччини (як і України) проходить через банківську систему.

Чинний Закон України передбачає також розподіл банків на групи за мінімальним розміром статутного капіталу на момент реєстрації: 1) місцеві кооперативні банки 2) комерційні банки, що здійснюють свою діяльність на території однієї області, 3) банки, які здійснюють свою діяльність на території всієї України.

Існує об'єктивна причина відставання банківської системи України від банківських систем високо розвинутих країн — часовий проміжок. Це фактор істотний, але не вирішальний і може частково компенсуватися за рахунок структурних змін у банківській системі України — купівлі новими комерційними банками частин старих системних банків України, злиття дрібних банків.

За роллю, яку виконують деякі комерційні банки, банківську систему України можна представити за допомогою рисунка:

▪ Старі системні банки. Це колишні спеціалізовані держбанки СРСР, більшість з яких отримала статус комерційних банків України після проголошення незалежності України й набуття чинності Законом "Про банки і банківську діяльність" від 1991 року. До них належать Ощадбанк і системи ощадкас, Укрексімбанк, Промінвестбанк, Укрсоцбанк, до ліквідації належав і АПБ "Україна". Системними їх називають тому, що вони створені на теренах Держбанку, Житлосоцбанку, Промбудбанку, Зовнішторгбанку, мають розгалужену мережу філій, дирекцій та відділень по всій території України.