Автор: Пользователь скрыл имя, 06 Сентября 2012 в 20:26, курсовая работа
Гроші відіграють важливу роль у його економічному і соціальному розвитку суспільства. Вони завжди привертали до себе пильну увагу науковців. Систематичні дослідження грошей і формування їх наукових теорій почалися з розвитком капіталізму. Вивчення грошей значною мірою визначило формування економічної теорії як науки. Класична політекономія Заходу, по суті, виросла з дослідження фундаментальних проблем грошей, що були поставлені у працях А. Сміта і Д. Рікардо. Наукові розробки цих учених стали також джерелом теорії грошей К. Маркса, яка займає важливе місце в марксистській економічній науці.
Що ж до спостереження за зміною цін, то цією досить складною роботою на місцях постійно зайняті кілька сотень статистиків у 550 містах, включно з районними центрами. Ціни щомісяця реєструються в магазинах, на міських ринках і в усіх інших місцях, включно з «неорганізованими ринками» (у великих містах — у 10—15 місцях продажу, у невеличких — у 5—10). У такий спосіб визначаються середні зміни цін стосовно аналогічних за попередній місяць.
Безумовно, ІСЦ, який розраховують у будь-якій країні, не може охоплювати абсолютно всіх споживчих товарів та послуг. Беруть, як правило, кілька сотень найзначиміших. Приміром, в Австрії — 582, Франції — 295, ФРН — 735, Великобританії — 394, США — 359, а в Польщі — навіть 1400. До листопада 2001 року наш ІСЦ охоплював 425 позицій, у тому числі 108 продовольчих, 237 непродовольчих товарів і 80 видів платних послуг.
Відчувалася невиправдана деталізація, виділення дуже незначних позицій з непродовольчих товарів, особливо по одягу та взуттю, питома вага на придбання яких на практиці дуже й дуже незначна. Так, 101 із 237 непродовольчих товарів займав у споживчих витратах 0,010% і менше. З огляду на це, а також на рекомендації експертів МВФ, наприкінці минулого року перелік товарів і послуг індексу було переглянуто й скорочено до 270.
Тепер наш ІСЦ включає 102 продовольчих, 120 непродовольчих товарів і 48 видів платних послуг. І скорочення можна вважати в цілому обгрунтованим. Воно дозволило знизити витрати по цьому досить дорогому статистичному спостереженню, не погіршуючи якості розрахунків індексу.
Основою для визначення ваги окремих товарів і послуг у ІСЦ є дані вибіркових обстежень домогосподарств. В Україні з 1999 року вони базуються на міжнародній методології й практиці країн Євросоюзу. Що стосується нашої теми, важливо підкреслити: обстежується не тільки міське, а й сільське населення, надаючи дуже деталізовану структуру грошових споживчих витрат і, таким чином, надійно забезпечуючи другий блок розрахунків ІСЦ.
За період другого пришестя ІСЦ найвищі темпи його зростання були у вже трохи призабутому 1993-му (до грудня попереднього, 1992-го, — 10256,0%, тобто зріс за рік у 102,6 разу). У щомісячному обчисленні найважчим був січень 1993-го — ціни за той місяць зросли в 3,852 разу. За весь 1992 рік — у 21,00 разу, 1994-го — у 5,01. До 1997 року галопуючу інфляцію вдалося приборкати, і останніми роками найбільше зростання цін відзначалося 2000-го — на 25,8%.
У цілому за весь період обліку — із грудня 1990 року по жовтень 2002 — наш ІСЦ зріс у 339,0 тис. разів (див. рис. 3.1.). Ціни на продовольчий компонент індексу зросли в 301,0 тис. разів, на непродовольчі зростали вдвічі нижчими темпами — збільшення в 159,3 тис. разів. Зате на платні послуги вони підвищилися у понад два з половиною мільйони разів (2566,5 тис. разів).
Проглядаються три елементи можливого завищення ІСЦ. Вони мають переважно методологічний характер і більш відчутно виявляються при відносно високій інфляції, а при показниках менше 5—7% за рік не надто очевидні. Тому цю проблему розглядають стосовно 2000 року, протягом якого наш ІСЦ зріс на 25,8%.
Перший елемент пов’язаний із тим, що індекс охоплює тільки міське населення і не охоплює сільського, тобто майже третину країни. За аналогією з недавніми парламентськими виборами, це приблизно те ж саме, що неучасть у них сільських жителів.
Про цю ваду індексу практично ніде не згадують, навіть у поясненнях у статзбірниках «Індекси споживчих цін». І для більшості фахівців це повна несподіванка. Швидше за все, вона пройшла непоміченою і при розгляді та затвердженні методики обчислення цього індексу.
Основна причина такого обмеження, за словами розробників методики, у тому, що в сільській місцевості не ведеться спостереження (реєстрація) змін цін. Це справді так. Однак і в інших країнах, де ІСЦ охоплює все населення, у тому числі й сільське, зміни цін у сільській місцевості також не реєструються. Методичне керівництво МОП підкреслює, що «реєстрація цін у сільській місцевості коштує дорожче, а зміни цін (хоча і не обов’язково рівня цін) у селах аналогічні змінам у містах».
Другий необхідний для розрахунків компонент ІСЦ в селі — структура витрат сільського населення (тобто вага для села) — забезпечується щонайдокладнішими даними вибіркових обстежень домогосподарств. Національна статистика всіх (крім Греції) країн ЄС, куди ми так прагнемо, включає в національні ІСЦ і сільське населення, обмежившись спостереженням за цінами переважно в регіональних центрах і проводячи ці спостереження, які дорого коштують, в набагато менших масштабах, ніж в Україні. Не дозволяє включати сільських жителів у розрахунках ІСЦ в окремих країнах лише відсутність даних про структуру витрат на селі.
Крім того, за даними статистики торгівлі та послуг, на сільську місцевість останніми роками припадає тільки 10—12% роздрібного товарообігу й 11% обсягу платних послуг. Тобто сільське населення України купує більшу частину товарів та послуг у містах.
Розрахунки, проведені за 2000 рік, показують, що по продовольчому компоненту ІСЦ (64,6% ваги всього індексу), при включенні в нього сільського населення, він був би на 1,3—1,4 пункту нижчим, ніж по міському, й становив би приблизно 127,0—127,1% замість 128,4%. А по всьому індексу завищення може становити 0,8—0,9 пункту, і він мав би дорівнювати 124,9—125,0, а не 125,8%.
Нижчий ІСЦ випливає з відмінностей у структурі споживання в містах і селах. Тому треба розуміти, що в інші роки включення в розрахунки сільського населення може вести й до певного підвищення загального ІСЦ. Однак тут важливий принцип — маючи обидва необхідних блоки даних, методологічно необгрунтовано виключати з розрахунків ІСЦ жителів села.
Другий елемент ймовірного завищення масштабніший. Він пов’язаний із методикою визначення житлово-комунального компонента ІСЦ і вестиме до його системного завищення й надалі. Якщо загальний індекс, за даними Держкомстату за 1992—2000 рр., зріс на грудень 1991-го у 84 тис. разів, то індекс житлово-комунальних послуг — у 1377 тис. разів, тобто в 16,4 разу більше.
За діючою методикою розрахунків, цей компонент ІСЦ визначають, не віднімаючи розмірів субсидій і пільг, одержуваних значною частиною населення. У чистому вигляді люди ні пільг, ні субсидій не отримують на руки, і, за методикою міжнародної системи національних рахунків, вони мають належати не до кінцевих споживчих витрат домогосподарств, а до кінцевих витрат урядових органів, які передаються у вигляді безготівкових трансфертів населенню. Тому цифри майже півторамільйонного зростання тарифів на житлово-комунальні послуги відбивають зміну тарифів виробників, а не фактичну оплату цих послуг населенням із власної кишені. Реально оплата набагато нижча й зростає не надто бурхливо.
2000 року (грудень до грудня 1999-го) житлово-комунальний компонент ІСЦ дав зростання на 39,2%. Тим часом фактичні (без урахування розміру субсидій і пільг) витрати населення на оплату житлово-комунальних послуг становили в грудні 1999 року 724,6 млн. грн., а в грудні 2000-го — 850,3 млн. грн., тобто зросли на 17,3%, а не на 39,2%. Отже, якщо виключити вплив субсидій і пільг по житлово-комунальному господарству, ІСЦ становив би не 125,8, а приблизно 123,4%. Слід визнати, що є певні труднощі включення житлово-комунальних витрат на чистій (без пільг і субсидій) базі, та їх не можна вважати нерозв’язними.
Третій елемент завищення ІСЦ також досить істотний, але визначити його досить складно. Це завищення відбувається тому, що при вибірковому обстеженні домогосподарств, проведеному за добровільною згодою респондентів, у ньому відмовляються брати участь переважно найзаможніші сім’ї. Відмови викликані двома причинами. Перша й основна — зрозуміле небажання «світитися», докладно описуючи всі свої доходи та витрати, навіть за умови, що ці дані є суворо конфіденційними й не призначаються для податкових та інших органів. Друга — участь в обстеженні потребує ведення щоденників доходів та витрат, що забирає чимало часу і, з погляду заможних респондентів, не компенсується оплатою в одну десяту мінімальної зарплати.
В обстеженні, що проводилося 2002 року, з 12,5 тис. спочатку відібраних в Україні домогосподарств погодилися брати участь 10,4 тис., або 83%. У відносно небагатих Волинській, Івано-Франківській, Закарпатській областях рівень «згоди» становить 95—98, а ось у Києві — лише 60%.
Логіка підказує, що домогосподарства з вищими доходами мають можливість витрачати на непродовольчі товари, послуги (крім житлово-комунальних) більшу частину свого споживчого бюджету, й уже ж не 65,0% на харчування в 10% найзабезпеченіших сімей, як це випливає з результатів обстеження. А ІСЦ по непродовольчих товарах був істотно нижчим, ніж по продовольчих (2000 року — тільки 108,9, порівняно з 128,4% по продовольству). У силу цього у вазі ІСЦ, що базується на даних вибіркового обстеження, відчутно занижена справжня вага товарів і послуг із нижчими темпами збільшення індексу по них.
Стосовно ІСЦ 2000 року (зростання на 25,8%), по двох перших складових набігає ймовірне завищення в 3,2—3,3 пункту, та й більш складний для підрахунків третій елемент потягне мінімум на 1,0—1,5%, що в сумі становить 4—5 пунктів із 25,8% зростання. Отже, насправді індекси цін в Україні, швидше, нижчі, ніж свідчить статистична звітність.
Здається, немає потреби доводити, навіщо країні потрібен надійний і точний ІСЦ. Насамперед, для Національного банку України — це найважливіший чинник, що формує курс гривні. Для Мінекономіки — один зі «стовпів», на яких базуються макроекономічні параметри. Було б виправдано, якби ці відомства посилили увагу до проблеми і знайшли можливість провести наукові та практичні роботи з удосконалення методики та розрахунків. Що ж до пропозицій, то Україні слід було б відновити розрахунки поелементного визначення структури цін на найважливіші продовольчі товари та послуги, які проводилися за радянських часів і були досить поширені у США та інших країнах. Особливо потрібні сучасні розрахунки з товарів та послуг природних монополій. Низка дійових заходів з удосконалення цін міститься в розпорядженні Президента України «Про вдосконалення спостережень за цінами і тарифами» і в прийнятій для його розвитку постанові Кабміну. Комплекс заходів, потрібних для якіснішого моніторингу цін, безперечно визначає умови для встановлення курсу національної валюти Національним банком України і є важливим чинником регулювання готівкового грошового обігу.
[1] Економічна доповідь Президента України, 1994 рік, стр. 53.
5.7. 5.7. Сутність та види грошових реформ
Грошові реформи являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.
За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні або повні грошові реформи та реформи часткового типу.
Структурні (повні) грошові реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперовогрошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській і валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями нових грошей, що запроваджуються в обіг, і повинні забезпечити передумови для їх успішного функціонування.
Такий же характер мають грошові реформи, що проводяться при створенні нових держав, які виникають при розпаді колоніальних імперій чи надвеликих держав, як, наприклад, СРСР.
Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового обороту і зводяться до зміни окремих елементів грошової системи. Сама база грошової системи та структура економіки і грошово-кредитних відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей тощо. Найбільш показовими реформами цього типу були грошові реформи 1947 та 1961 pp. у СРСР.
Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина грошової одиниці) не змінюється; деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін). Деномінаційні реформи проводять шляхом обміну старих купюр на нові та перерахування всіх грошових показників, за певним співвідношенням, внаслідок чого маса грошей в обігу відповідно зменшується, а грошова одиниця збільшується.
За характером обміну старих грошей на нові виділяють неконфіскаційні і конфіскаційні грошові реформи. За неконфіскаційних реформ за єдиним співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і цін для всіх економічних суб'єктів однаково, тобто незалежно від поданих до обміну запасів старих грошей чи інших критеріїв (готівкові запаси, безготівкові запаси тощо). Так була проведена грошова реформа в Україні у вересні 1996 р.
За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей (чим вона більша, тим менше співвідношення обміну, чи встановлюється ліміт на обмін банкнот); від форми зберігання запасу старих грошей (вклади в банки можуть обмінюватися
По меншому коефіцієнту, ніж готівка, чи взагалі співвідношення 1:1); від форми власності власника грошей (для державних власників грошей обмін може здійснюватися за більш пільговою пропорцією, ніж для приватних). До цього типу реформ належить і так звана нуліфікація, коли старі грошові знаки оголошуються не дійсними і вилучаються з обороту, а замість них випускаються нові гроші. Так, по суті, були проведені грошові реформи в Німеччині в 1924 та 1948 pp.
За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одномоментні грошові реформи та реформи паралельного типу.
За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за короткий строк (7-15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти старі гроші на нові. Якщо реформа є конфіскаційною, то строк обміну повинен бути якнайкоротшим, щоб власники великих запасів грошей не встигли "сховати" їх від конфіскації. Одномоментно проводилася грошова реформа в Україні в 1996 р. Але вона була неконфіскаційною, і тому обмін проводився протягом 15 днів.
Информация о работе Походження грошей. Роль держави у творенні грошей