До  того ж ринкова економіка також використовує важелі державного управління і регулювання. У країнах ринкової економіки застосовується і планування, але не директивне, а індикативне, програмування і прогнозування розвитку економіки. Франція у повоєнний період застосовувала метод планування, дуже схожий на планування у колишньому СРСР. А потім змушена була перейти до індикативного планування. Зі вступом до системи європейської економіки вона перейшла до стратегічного планування, яке покликане обґрунтувати шляхи розвитку країни, пріоритет технологій. Отже, ринкові властиве не жорстке директивне, а більш гнучке індикативне, стратегічне планування, не визначення кілограмів чи тонн виробництва тієї чи іншої продукції, а обґрунтування шляхів розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Безперечно, це більш високий і дійовий тип державного управління і регулювання.

     Або взяти «контроль за цінами і зарплатою». Дійсно у колишньому Союзі РСР  цей контроль був, але він був  жорсткий і адміністративний: низькі ціни — низька зарплата. В розвинених країнах встановлені мінімальні погодинні ставки оплати. У США, наприклад, вона становить 5 дол. 
Надмірне одержавлення економіки, відчуження людини від засобів виробництва і результатів праці визначили недостатню ефективність централізовано-планової економіки, її відставання від розвинених країн. Незважаючи на те, що неодноразово проголошувалися гасла «догнати і перегнати», розрив у рівнях економіки колишнього Союзу РСР і розвинених країн залишався великим.

     За  рівнем виробництва ВВП на душу населення колишній СРСР більш ніж у 10 разів відставав від розвинених країн. А Україна ще більше. Незважаючи на гучні заяви про великі успіхи у розвитку економіки, вони відставали навіть від латиноамериканських країн.

     Єдина загальнодержавна власність, централізоване директивне планування, недосконала структура і високий монополізм — усе це призвело до глибокої кризи радянської економіки, яка проявилась ще у 80-х роках, коли зростання виробництва припинилось. А внаслідок непродуманої антиалкогольної кампанії колишній Союз РСР втратив 60 млрд. крб., утворився дефіцит державного бюджету. Глибокий «застій», як м'яко називали кризу, поставив колишній СРСР у важке становище. Єдиним порятунком був експорт нафти і газу, а також озброєнь, іншої сировини, що давало вільноконвертовану валюту. Проте в умовах кризи вона використовувалася для закупівлі не технологій, а товарів широкого вжитку. Цілком зрозуміло, що «проїдання» багатств не могло тривати нескінченно.

     І нарешті, проголошувалося, що на відміну  від капіталістичного суспільства у соціалістичному виробництво підпорядковується народному споживанню. Сьогодні всім зрозуміло, що це догми, які не мають нічого спільного з реальністю. Так, дуже важливим показником життєвого рівня населення країни є частка фонду заробітної плати і особистого споживання у національному доході. Статистичне дослідження за більш як 120-річний період у промисловості розвинених країн свідчить, що цей показник становить 60—80 відсотків. У Росії в 1908 р. він дорівнював 54,8 відсотка; у колишньому СРСР у 1928 р. — 58,1 і у 1988 р. — 40,1 відсотка. Цей показник був у 1,5—2 рази нижчий, ніж у розвинених країнах і, що особливо прикро, майже у 1,5 раза нижчий від рівня, який був до революції й напередодні індустріалізації та колективізації. Таке заниження частки оплати праці у знову створеному продукті свідчить про величезну експлуатацію праці і низький рівень життя людей. Розраховане за методикою порівнянь, розробленою американськими вченими із застосуванням так званих міжнародних доларів, у 1985 р. особисте споживання на душу населення у США дорівнювало 8542 дол. на рік, у Швейцарії — 6998, Франції — 6509, ФРН — 5819, Японії — 4909, а в колишньому СРСР — 2189 дол., тобто 25,8 відсотка від рівня США. До речі, за цим показником колишній Союз РСР посідав 77 місце серед країн світу. Як переконливо свідчать цифри, життєвий рівень у колишньому СРСР значно поступався розвиненим країнам. Сьогодні ситуація ще більше погіршилася. 
Отже, не можна не враховувати закономірності суспільного прогресу і «зациклюватись» на «ізмах». Формаційний підхід, який відіграв і зараз може відігравати певну роль, не можна абсолютизувати. Як уже зазначалося, перехід до постіндустріального суспільства багато значив у розвитку суспільства. Замість однозначності форм власності утверджується багатоманітність цих форм, зростає роль загальнолюдських цінностей. Розвинені країни все більше «відходять» від класичного капіталізму, поступово, але неухильно формується нове суспільство. У зв'язку з цим традиційна альтернатива «капіталізм чи соціалізм» не може виражати стратегії реформування української економіки. Лише рух уперед шляхом суспільно-економічного прогресу може вивести Україну на нові сходини економіки і життя народу. І з цього погляду є дві принципово важливі моделі перехідного періоду.

     Перша модель — це шлях класичного капіталізму, який повільно і хворобливо еволюціонує до його розвинених форм. При цьому неминуче перетворення основної маси людей на найманих робітників, високий ступінь експлуатації їх з використанням елементів позаекономічного примусу до праці, повільний розвиток соціального партнерства і гуманізації праці, що характерно для розвинених країн. Проте ступінь розвитку цих форм залежатиме від організації і здатності найманих працівників до боротьби за економічні й політичні права. Цілком очевидно, що це знову ж таки рух не вперед, не в бік соціально-економічного прогресу, а назад. 1 якщо ця модель усе ж характеризується, то лише для того, щоб запобігти розвитку за цим шляхом. 
Друга модель — це шлях соціально-економічного прогресу, яким розвинені країни переходять до постіндустріального суспільства. Це модель руху до соціалізованої економіки, що характеризується широким застосуванням форм власності, що перетворюють працівника на співвласника, який бере участь у розпорядженні засобами виробництва і результатами праці (колективна і кооперативна власність, народні підприємства у межах державної власності та власності громадських організацій) і привласненні їх. Для цієї моделі характерне широке використання і розвиток відносин самоврядування, піднесення ролі виробника, реалізація наділі стратегії соціального партнерства, загально цивілізаційних тенденцій гуманізації праці, соціалізації економіки, піднесення добробуту народу.

     Складність  цього шляху для України полягає  в тому, що вона перебуває на індустріальній стадії. Через це стан економіки і добробуту населення розвинених країн — це лише мета, стратегічні цілі розвитку нашої країни. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок

     Для жодної країни немає однозначних  і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.

     По-перше, система господарювання вирішує проблему задоволення потреб, і цьому сприяють різні моделі, у рамках яких їсти можливість успішно вирішувати цю проблему. Їхнє вивчення дозволяє створити прийнятну для кожної країни модель розвитку. Знайомство з моделями дозволило визначитися з розумінням домашнього господарства як економічного агента, що виступає економічною одиницею, що приймає фінансові рішення і постачального економіку вихідними виробничими ресурсами.

     По-друге, сучасна економіка будь-якої країни є ринкової. Ринок - найбільша цінність, створена людством, і йому немає заміни. Що стосується держави, те його втручання в економіку бажано, але тільки у визначених рамках, обкреслених ринком. Пошук цих рамок, практичні ради, що випливають з цих вишукувань дають широке поле діяльності для досліджень.

     По-третє, у даний час велика увага вчених залучає інституціональні аспекти  економічних систем. Інституціоналізм вивчає поводження індивіда і діяльність людських інститутів (домогосподарств, фірм, корпорацій, профспілок, державних організацій і ін.). Саме рух інститутів і є чинником змін.

     По-четверте, економічна цілісність є узагальненою характеристикою існуючих економічних  реальностей. Розгляд деяких з них  дозволяє вникнути в цікаву сторону  економічних відносин. Рішення проблем  економічної цілісності можливо на основі їхнього розгляду як системи.

     Україні, в сучасних умовах, як і іншим  постсоціалістичним країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове  регулювання, в тому числі щодо ціноутворення.

     Конкуренція, а також вільне ціноутворення – необхідні інститути ринку, не можуть функціонувати через відсутність бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату, культури введення ринкової економіки. Відсутність введення культури ринкової економіки пов’язане з нестачею досвіду роботи і кадрів.

     Так створення ринкової інфраструктури відбувається дуже повільно, з великим  відхиленням.

     Для того щоб суб'єкти національного  ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

     Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей  процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

      Список використаної літератури

1. Башнянин  Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична  економія: Підручник. — К.: Ніка-Центр, 2003. – 402 с.
2. Бєляєв О.О., Бабело А.С. Політична економія: Навч.посібник.-К.:КНЕУ,2001.-328с. 
3. Бєляєв О.О., Бабело А.С.,Комяков О.М. Держава і перехідна економіка:механізм взаємодії:Монографія.- К.:КНЕУ,2003.-190с.
4. Белорус О.Г., Лукьяненко Д. Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. — К.: Орияне, 2003. — 424 с.
5. Бодров В.Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, 2005. – 428 с.
6. Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2004. — 320 с.
7. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основи, 1998. — 154 с.
8. Гош. О. П. Політична економія капіталізму і постсоціалістичного перехідного суспільства: Підруч. для вищ. навч. закл. — К.: Преса України, 1999. — С. 142, 154.
9. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2003. — 316 с.
10. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В.М. Гейця. — Харків: Форт, 2003. – 362 с.
11. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. – 2002. – № 5. – С. 8-15
12. Милль Дж. С. Основы политической экономии. — Кн. 1. — Т. 4. — М.: Экономика, 2000. — 450с.