Парабанківська система

2

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський інститут банківської справи

Національної академії банківської справи Національного банку України

Курсова робота

на тему:

«Парабанківська система»

Виконала:

студентка … курсу   …  групи

Гордуновська Яна

Перевірив:

викладач

Черкаси- 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Ринкова трансформація національної економіки прискорила розвиток фінансового сектора України, передусім у площині формування його інститутів, як банківських, так і небанківських. За умов економічної кризи особливої актуальності набули проблеми розвитку саме небанківських фінансових інститутів, які в цій фазі економічного циклу ефективно здатні конкурувати з банками на фінансовому ринку, надаючи вузькоспеціалізовані фінансові послуги.

Водночас нерозвиненість вітчизняних інститутів фінансового ринку обумовлює високі трансакційні витрати в процесі залучення коштів суб’єктами господарювання, отже, особливого значення набуває підвищення ефективності діяльності небaнківських фінансових інститутів, які надають вузькоспеціалізовані фінансові послуги для домогосподарств і різноманітних суб’єктів господарювання.

Формування і розвиток небанківських фінансових інститутів, які відповідали б вимогам ринкової економіки, актуалізує дослідження низки науково-теоретичних, методологічних і практичних проблем, пов'язаних з визначенням їх сутності, структури, закономірностей функціону­вання та розвитку в умовах невизначеності.

Питання про значення фінансових посередників у підвищенні рівня ефективності функціонування національної економіки та добробуту суспільства завжди перебували у полі зору дослідників. Вагомий внесок у дослідження сутності фінансових посередників та їхньої суспільної ролі зроблено економістами кінця XIX – першої половини XX ст. М.Туган-Барановським, А.Маршаллом, Дж.М.Кейнсом, А.Пігу, Й.Шумпетером та іншими. Усі провідні школи і напрями економічної думки другої половини XX ст. приділяли значну увагу аналізу діяльності фінансових посередників, вагомий внесок у теорію їх функціонувaння зробили Дж.Герлі, А.Гершенкрон, Р.Голдсміт, Ф.Мишкін та інші. Дослідженню проблеми становлення і розвитку інституту фінансового посередництва в умовах перехідної економіки присвячені роботи багатьох вітчизняних науковців: В.Бaзилевича, З.Ватаманюка, Н.Внукової, О. Дзюблюка, Б.Івасіва, В.Корнєєва, М.Крупки, Б.Луціва, І.Лютого, І.Малого, А.Мороза, С.Науменкової, А.Пересади, М.Савлука, В.Ходаківської, В.Шелудько та інших.

Однак в українській економічній літературі бракує комплексного дослідження небанківських фінансових інститутів. Їх здебільшого розглядають або відокремлено, наприклад, страхові компанії як інститути страхового ринку, недержавні пенсійні фонди як елементи пенсійної реформи, інститути спільного інвестування як професійні учасники ринку цінних паперів, або загалом у контексті дослідження ринкової інфраструктури чи кредитної системи. Відсутній також системний aналіз процесу становлення небанківських фінансових інститутів в Україні. Недостатньо приділено уваги узагальненню світового досвіду розвитку таких інститутів, залишаються недостатньо вивченими окремі теоретичні аспекти даної проблеми.

Все це обумовило вибір теми курсової роботи, її мету, основні завдання, предмет, об’єкт та методологію дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІСНУВАННЯ ПАРАБАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ (НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ)

1.1 Суть парабанківської системи

В Україні банківська система вже сформована та досить ефективно функціонує. Вона представлена різними типами банків та має відносно повноцінне нормативно-правове забезпечення. Натомість, парабанківська система перебуває лише на етапі становлення та повинна подолати високий бар'єр недовіри з боку економічних суб'єктів.

У науковій літературі наводиться кілька тлумачень дефініції «парабанківська система».

Так Гладчук О.М. наводить таке визначення: парабанківська система — система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв’язку та взаємозалежності, яка існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу та функціонує в межах єдиного фінансового механізму [3, с. 44].

Версаль Н.І. під парабанківською системою розглядає сукупність небанківських фінансових посередників, які акумулюють грошові кошти економічних суб’єктів, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури, і підпорядковуються різним регулюючим органам [2, с. 91].

Дубина М.В. практично поділяє думку Гладчук О.М. й вважає, що парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності та функціонує в межах єдиного фінансового механізму [6, с. 46].

Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських наявністю вузької спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських [2, с. 98].

Найвагомішими складовими, що повинні характеризувати систему парабанківських посередників як цілісний суб’єкт фінансового ринку, враховуючи теорію системного аналізу, є: її складові (підсистеми, елементи), взаємозв’язок із зовнішнім середовищем та головна мета діяльності даної системи у цілому.

Таким чином, аналізуючи існуючі визначення, під системою парабанківських посередників розглядається сукупність парабанківських посередників та зв’язків між ними, що взаємодіють із зовнішнім середовищем та мають спільну мету, яка полягає в акумулюванні тимчасово вільних коштів економічних суб’єктів та перетворенні їх в інвестиційні ресурси, тобто перетворення пасивних грошей в активні [9, с. 8].

Cутність та роль фінaнсових посередників досліджувалися представниками класичної економічної думки (А. Смітом, Ф. Бастіа, К.Марксом), маржиналістської теорії (А. Маршаллом), українськими науковцями (М. Туган-Барановським, Б. Матросом) й іншими економістами. В їх роботах визначено передумови виникнення фінансових посередників, однак їх роль в економіці пов’язували лише з функціями забезпечення трансформації заощаджень в інвестиції.

Виокремлення небанківських фінансових інститутів як об’єкту дослідження зумовлене існуванням певних відмінностей в їх посередницькій діяльності в порівнянні з діяльністю банків, що відображено у таблиці 1.1. Системний характер формування і функціонування небанківського сектору як сукупності небанківських фінансових інститутів, що в своїй діяльності спрямовані на задоволення різноманітних індивідуалізованих коротко-, середньо- та довгострокових потреб у фінансових ресурсах домогосподарств та різноманітних суб’єктів господарювання шляхом надання вузькоспеціалізованих фінансових послуг, які відрізняються від банківських установ, зорієнтованих на надання стандартизованих фінансових послуг.

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика діяльності банків та небанківських фінансових інститутів*

* складено автором на основі аналізу [1; 7]

Так, інститути спільного інвестування, головним чином, надають послуги з довгострокового інвестування фінансових ресурсів домогосподарств  і суб’єктів господарювання, недержавні пенсійні фонди – довгострокового пенсійного захисту населення, страхові компанії – середньострокового страхування фізичних і юридичних осіб, кредитні спілки – середньострокового кредитування домогосподарств, фінансові компанії – середньо і довгострокового кредитування та інвестування фінансових ресурсів фізичних і юридичних осіб, ломбарди – короткострокового кредитування домогосподарств.

Функції небанківських фінансових інститутів, полягають в:

- акумуляції заощаджень індивідуальних інвесторів в єдиний пул і подальшому диверсифікованому вклaденні накопиченого капіталу;

- забезпеченні рівноваги на ринку капіталів через  погодження пропозиції і попиту на фінансові ресурси;

- перерозподілі та зниженні фінансових ризиків (небанківські фінансові інститути торгують ризиками, перерозподіляючи їх між агресивними і консервативними учасниками ринку);

- забезпеченні підвищення ліквідності фінaнсових вкладень шляхом професійного портфельного управління активами.

1.2 Елементи парабанківської системи

До складу парабанківської системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням на цій основі інших фінансово-кредитних установ та держави.

Основними елементами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо [2, с. 99].

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів (рис. 1.1).