Особливості діяльності Європейської системи Центральних банків

Функціональна інтеграція національних банків в Євросистему  не загрожує їхній існуючій встановленій фінансовій і адміністративній автономії. Згідно зі Статутом ЄСЦБ центральні банки  можуть виконувати функції неєвросистеми, що покладається на їх власну відповідальність, за умови, що ці функції не протирічать  цілям і завданням Євросистеми. Функції неєвросистеми приймаються  у кожній окремій країні і, в основному, пов'язані з різним типом фінансових і адміністративних послуг, що надаються  урядам відповідних країн. Більшість  національних банків також виконують  наглядові функції за фінансово-кредитними установами у їх відповідних країнах.

Національні банки ЄС, які не входять до складу країн-членів ЄВС, також члени ЄСЦБ, але мають спеціальний статус. Вони відповідальні за підтримку  національної валютної політики і таким  чином виключені з ухвалення  участі в основних діях Євроси-стеми, особливо щодо проведення єдиної валютної політики. Керівники цих національних банків - не є членами Ради керуючих ЄЦБ і не беруть участі у процесі  ухвалення рішення щодо функціонування Євросистеми. Аналогічно ці центральні банки не залучені до здійснення єдиної валютної політики і пов'язаних з цим функцій.

Крім  того, членство у ЄСЦБ передбачає тісну  співпрацю з Євросистемою з декількох  позицій: наприклад, вони підтримують  систему надання статичної інформації. Крім того, європейський механізм обмінного  курсу II (ERMII) забезпечує єдину структуру  співпраці для реалізації грошово-кредитної  політики з Євросистемою. Створений  орган, який забезпечує таку співпрацю, - Генеральна рада ЄЦБ.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови  для формування економічного валютного  союзу ЄС (ЄВС). Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994 р. Європейського  валютного інституту для розроблення  правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро.

ЄСЦБ - це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку - ЄЦБ (European Central Bank - ЕСВ) і національних центральних банків країн Європейського  союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою запровадження єдиної європейської валюти - євро.

Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) - система до якої входять Європейський центральний банк та центральні банки  країн ЄС, створена передусім для  забезпечення стабільності цін. Розробляє  і проводить узгоджену валютну  політику країн учасниць та закордонні валютні операції, а також розрахункові операції в межах платіжного балансу, затверджує банкноти, надає відповідні консультації та ін. Створена згідно з  умовами Маастрихтського договору.

ЄСЦБ - відносно незалежна, що виявляється  передусім у неможливості примусу  з боку урядів щодо покриття ними зовнішніх  і внутрішніх боргів. Діяльність ЄСЦБ ґрунтується принципах саморегулювання (співвідношення попиту і пропозиції на валютні ресурси, дотримання вимог  вільної конкуренції тощо) і державного та наддержавного регулювання економіки. Про результати своєї діяльності ЄСЦБ звітує перед Комісією ЄС, Радою  ЄС та Європарламентом.

Процедури ухвалювання рішень в  Європейській монетарній системі (ЄМС) варіюються залежно від питання:

- карбування  монет у країнах-членах – процедура  співпраці після консультацій  з Європейським центральним банком (ЄЦБ);

- формулювання  керівних положень щодо політики  обмінного курсу – Рада ухвалює  рішення кваліфікованою більшістю  за рекомендацією ЄЦБ або Комісії  після консультації з ЄЦБ;

- застосування  заходів, передбачених статутом  Європейської системи центральних  банків (ЄСЦБ), а також умов, за  яких ЄЦБ має право стягувати  штрафи – Рада вирішує кваліфікованою  більшістю за рекомендацією ЄЦБ  і після консультацій з Європейським  Парламентом та Комісією;

- технічні  зміни до Статуту ЄСЦБ –  Рада вирішує кваліфікованою  більшістю за рекомендацією ЄЦБ  і після консультацій з Комісією  за згоди Європейського Парламенту;

- обмінний  курс євро відносно валют третіх  країн (за межами ЄС) – Рада  ухвалює одностайно за рекомендацією  ЄЦБ або Комісії після консультацій  з Європейським Парламентом.

З 1 січня 1999р. в одинадцяти країнах ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний  обмінний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий  обіг.

Відповідно  до Статуту основне завдання ЄСЦБ - це підтримка цінової стабільності в ЄВС. Базові функції ЄСЦБ:

- визначення  та реалізація єдиної монетарної  політики в зоні євро (ЄВС);

- проведення  міжнародних валютних операцій;

- зберігання  офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами-учасницями  системи, а також управління  цими резервами;

- сприяння  чіткому функціонуванню платіжних  систем країн-учасниць ЄВС.

Крім  того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової системи і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду  за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені  на ЄСЦБ, забезпечує Європейський центральний  банк (ЄЦБ) - самостійно або через  національні центральні банки. При  цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів влади ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом ЄЦБ  і національним центральним банкам забороняється надавати кредити  органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо  боргові зобов'язання.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998р. Штаб-квартира банку розташована  у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статутний  капітал ЄЦБ становить 5 млрд. євро. Частка кожного національного центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення  в країні. Причому ці два чинники  однаково впливають на обсяги внеску до статутного капіталу.

Чистий  прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20%) спрямовується  для формування резервного фонду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними центральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці сплаченого ними капіталу.

Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче  правління. Рада керуючих складається  з членів Виконавчого правління  і голів національних центральних  банків країн зони євро ЄВС. Рада визначає основні орієнтири монетарної політики й інструменти її реалізації. Рішення  стосовно монетарної політики приймаються  простою більшістю голосів членів Ради. Для прийняття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних  золотовалютних резервів і деяких інших  питань голоси голів національних центральних  банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ. Рада керуючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн-членів ЄС.

Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох інших  членів, які обираються за загальною  згодою урядів країн-членів на рівні  Глав держав або урядів. Термін повноваження членів Правління становить 8 років  і не підлягає подовженню. Виконавче  правління здійснює реалізацію монетарної політики відповідно до рішень, прийнятих  Радою керуючих, і розробляє директиви  для національних центральних банків згідно з покладеними на нього  повноваженнями.

Для координації монетарної політики між  країнами зони євро та іншими країнами ЄС (Велика Британія, Швеція, Данія, Греція) створена Загальна Рада. Вона складається  з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів національних центральних  банків країн - учасниць ЄС.

Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європейському Парламенту, Комісії  і Раді Міністрів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Іпотечний кредит та його особливості.

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'язана з наданням позик під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або  житлових будівель тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі. Іпотечний кредит стає можливим лише за умови приватної власності  на землю і нерухомість.

Згідно із Законом України "Про заставу" (розділ II) іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається  у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.

На практиці в процесі  іпотечного кредитування часто виникають  проблеми з реалізацією нерухомості, оскільки вона не відноситься до розряду  високоліквідних активів. У зв'язку із довгостроковим характером іпотечного кредиту також виникають складні  проблеми з визначенням вартості нерухомого майна. В більшості країн  діють досить жорсткі правила  продажу нерухомості (за рішенням судових  органів), що важливо для захисту  прав власника, на майно якого накладений арешт.

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а  також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту  є те, що заставою для його надання  може виступати та нерухомість, на купівлю  якої він береться.

Юридичною та економічною  передумовою виникнення іпотечного кредиту є наявність розвинутої системи права приватної власності  на нерухомість і, насамперед, на землю. Без приватної власності на землю  та інституціонального забезпечення її купівлі-продажу широкий розвиток іпотечного кредиту неможливий.

Суб'єктами іпотечного кредиту є:

— кредитори з іпотеки  — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;

— позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у  власності об'єкти іпотеки, або мають  поручителів, які надають під  заставу об'єкти іпотеки на користь  позичальника.

Об'єктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо.

Інструментами іпотеки є цінні папери: іпотечні облігації, іпотечні сертифікати та сертифікати фондів операцій з нерухомістю, заставні.

Розмір іпотечного кредиту  визначається у вигляді частини  вартості об'єкта іпотеки. Ця обставина  дозволяє навіть отримувати під заставу  одного й того самого нерухомого майна  додаткові іпотечні позики. Заставне майно залишається у позичальника, який продовжує його експлуатувати, тобто зберігає своє право власника.

Відповідно до Закону України "Про заставу" у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, договір застави має бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних право-установчих документів. Нотаріальне засвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцем знаходження нерухомості.

Нерухомість як об'єкт іпотечного кредиту має ряд суттєвих переваг. Вона майже ніколи не втрачає повністю своєї вартості (цінності), а з  часом, як свідчить господарська практика, ціна її навіть зростає.

У західних країнах діють  два режими правового регламентування  іпотеки:

1) режим іпотеки романо-германського  права (країни Західної Європи). В його основі — значна формалізація  іпотечного права: нотаріальне  завірення акта іпотеки, наявність  кадастру чи поземельної книги,  публікація іпотек та ін.;

2) режим іпотеки країн  англосаксонського права. В його  основі — гнучка і менш формалізована  система іпотечного права; іпотека  тут носить загальний характер, тобто якісно не відрізняється  від інших форм застави і  гарантій. До 1917 р. іпотечний кредит  в Україні регламентувався нормами  романо-германського права².

На сьогодні виділяють  дві моделі іпотечного кредитування:

1) дворівнева ("американська  модель"), яка спирається на  вторинний ринок заставних;

2) однорівнева ("німецька  модель"), що базується на "ощадно-позичковому"  принципі функціонування.

В усьому світі іпотека  як інвестиційний інструмент має  велике значення:

● для позичальника – додаткова можливість отримання значних коштів на тривалі терміни для вирішення житлової проблеми;

● для банківського інституту – стабільна робота упродовж декількох десятиріч зі стабільними доходами та гарантією повернення кредиту;