Інституціональна економіка

     - відчуження власником свого майна;

     - відмова власника від права власності;

     - припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

     - знищення майна;

     - викуп пам’яток історії та культури;

     - викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

     - викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

     - звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

     - реквізиція;

     - конфіскація;

     - припинення юридичної особи чи смерть власника. Важливо зазначити, що перелік способів припинення права власності не є вичерпним і право власності може бути припинене й в інших випадках, встановлених законом, але принциповим є те, що таке припинення може відбутися лише на підставі закону.

     Позивачем позову про визнання права власності (суб’єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка  особа (фізична, юридична, держава, територіальна  громада), яка вважає себе власником (суб’єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належно реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього прав сумнівів зі сторони третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідно відповідачем даного позову (суб’єктом обов’язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес в межах існуючих правовідносин.

     Необхідність  у зверненні з вимогами про  визнання права власності виникає  одночасно з визнанням недійсними певних документів та доводиться визнавати  судом право власності на майно тоді, коли щодо його приналежності у позивача немає правовстановлюючих документів.

     Дзера І.О. у дослідженні проблеми захисту  права власності визнала складною ситуацію, в якій відсутні треті  особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність в особи  права власності на майно чи самі претендують на це майно, тобто ситуація, в якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений до примусового виконання обов'язку, а відтак, начебто й відсутність спору. Також дослідниця запропонувала звертатися з позовами про визнання права власності і за відсутності відповідача [5, с. 118]. У цивільно-процесуальній літературі з цього приводу відомий український вчений Штефан М.Й. зазначає, що позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі правовідносини [6, с. 283], але й він не висловив свого ставлення про допустимості позову за відсутності особи порушника права власності. На наш погляд, питання спору між сторонами у справах за позовами про визнання права власності не повинно бути таким гучним, оскільки цей позов й характеризується тим, що в цьому випадку не завжди відбирається чи забороняється судом здійснювати своє право власності, а тільки визнається в судовому порядку. Можливо варто було б внести зміни до ст. 392 Цивільного кодексу України, яка стосується визнання власником права власності та доповнити її після слів “якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою” словами такого змісту: “або визнати в інший спосіб” у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Думається, що така новела буде кращою, ніж ліквідація інституту відповідача в позовах про визнання права власності, яка б створила певну плутанину в юриспруденції, оскільки однією з головних характеристик позовного провадження є наявність у процесі як позивача, так і відповідача. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. В чому основна ідея теорії груп інтересів? 

     Виклад  основного матеріалу. У вітчизняному політичному дискурсі поняття «група інтересів» трактується дуже широко – починаючи від розуміння  цього явища як функціонування виключно груп тіньового впливу до ототожнення з різноманітними суспільними групами. Значною мірою це пов’язано з тим, що у політичному процесі суспільств перехідного типу, до яких відноситься й Україна, домінують специфічні суб’єкти, які в цілому представляють групові інтереси, але відрізняються від груп, що формуються довкола спільних ознак. Це так звані rent-seeking, тобто групи, що шукають шляхів збагачення, займаючись політичним лихварством та отримують прибутки без участі в оновленні та відтворені ресурсів

     Групи інтересів – організації, мета яких – об’єднати громадян для виявлення  і захисту конкретних інтересів (наприклад, невеликої соціальної, професійної, релігійної або культурно відокремленої групи).

     Групи інтересів – добровільні організації, створені для виявлення і представлення інтересів людей, що до них входять, у взаєминах з іншими групами та політичними інститутами і всередині самих організацій. Групи тиску – суспільні об’єднання, що домагаються задоволення своїх інтересів за допомогою дії, тиску на інститути влади. На нашу думку, саме ці два визначення груп інтересів та груп тиску відповідно найкраще відображають сутність цих понять.

     Концепцію груп інтересів, або зацікавлених груп розробили американські науковці А. Бентлі та Д. Трумен. Саме їхня концепція має найбільше визнання в політології. Початок цієї теорії покладено в роботі А. Бентлі “Процес управління”, у якій учений акцентував увагу на домінантній ролі впливових груп в економічному та політичному житті суспільства. Уряд він розглядав як елемент, що врівноважує інтереси різноманітних груп. Американський політолог визнавав, що не існує ефективних індивідуальних інтересів і що кожна група має свої інтереси, але водночас не існує такого інтересу групи, який був би інтересом для кожного члена суспільства. Саме тому все в суспільстві, і уряд теж, визначають відносини груп, які конфліктують.

     Основні "ідеї теорії груп інтересів" (А. Бентлі, А, Джорж) при прийнятті рішень розглядають  не окремі особистості або об'єкти, а через зіткнення груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси.

     Найскладніші  проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розвязанні конфліктних  ситуацій. Залежно від гостроти політичного  конфлікту, його масштабності, втягнення  учасників виділяють такі методи:

     - індиферентний - найбільш характерний  для тоталітарних та авторитарних  режимів, де майже всі потреби  ігноруються;

     - метод тиску - застосовується  владою за допомогою силових  структур;

     - методи командного прийняття  рішень, приймаються за допомогою  вольових дій, ігноруючи інші можливості;

     - консенсусний метод - реалізується  за допомогою переговорного процесу  з поступками конфліктуючих сторін.

     Важливе значення має сприйняття рішення, від  якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне - негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет субєктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка субєктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо. Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей.

     На  нашу думку, актуальним є також трактування  груп інтересів, що його запропонував А. Бентлі, який до груп інтересів зараховував  різноманітні організовані групи людей, що мають конкретну мету та висувають чіткі вимоги до політичної влади. Індивідуальну поведінку учасників політичного процесу він 204 Дмитро Виговський розглядав через взаємодію груп, до якої індивідів затягнули з тих чи інших мотивів. А. Бентлі пропонував трактувати суспільство як “сукупність різноманітних груп інтересів, кількість цих груп обмежує тільки один показник – інтереси, заради яких вони створені та діють”.

     Розвиваючи  ідеї А. Бентлі, Д. Трумен дійшов висновку, що разом із ускладненням структури  сучасного суспільства потреби окремих груп стають дедалі численнішими та різноманітнішими, унаслідок чого виникає необхідність формувати додаткові асоціації для стабілізації відносин між окремими групами. Таке збільшення кількості асоціацій обов’язково вплине на уряд. Асоціації вимагатимуть зв’язку з урядовими інститутами, як тільки в них виникне таке зацікавлення.

     Д. Трумен визначає політичний процес як “процес групової конкуренції за владу над розподілом ресурсів”. Учений, як і А. Бентлі, підкреслював, що така групова конкуренція, попри її гостроту, в кінцевому підсумку не порушує рівноваги і навіть сприяє підтриманню стабільності чинної політичної системи. Розглядаючи політичну систему США, Д. Трумен вбачає основу такої стабільності в плюралізмі груп, у тому, що зазвичай американці є одночасно членами декількох груп, які в певних сферах конкурують між собою. У результаті жодна з груп не в змозі цілковито підкорити своїм інтересам державну політику і поведінку своїх членів. Усе це, на думку науковця, створює стабільність, якої потребує будь-яка політична система.

     Децентралізація політичної системи, зазначає Дж. Вілсон, є важливою причиною для об’єднання людей у групи заради впливу на урядові структури, що, зі свого боку, сприяє значному збільшенню кількості  груп, які використовують різноманітні засоби доступу до уряду задля реалізації своїх інтересів. Постійна або тимчасова слабкість партійних систем також сприяє активності груп інтересів.

     Деякі групи досить часто долучаються  до процесу ухвалення політичних рішень, тому їх власну групову активність важко відокремити від політичної, але більшість груп тільки на короткий проміжок часу беруть участь у політиці і політична активність не є для них пріоритетним завданням.

     Як  суспільно-політичний феномен соціально-політичні  рухи суттєво відрізняються від політичних партій. По-перше, основна мета діяльності політичних партій – отримати владу, а для груп інтересів – вплинути на політику з метою одержати від неї певні політичні рішення та їх реалізацію.

     По-друге, як зазначав І. Кривогуз, соціальні  рухи зазвичай не мають сильного центру, ієрархічної структури й дисципліни. Ядром одних рухів є самодіяльні ініціативні групи, інших – комітети або комісії, створені партіями. Вони спираються на неорганізовані маси, а нерідко їх підтримують різні громадські організації й автономні асоціації партій. Загалом рухи розвиваються на основі

     Групи інтересів як центр політичного  впливу на внутрішньодержавному рівні 205 солідарності й самодіяльності їхніх добровільних учасників, не зв’язуючи їх дисципліною .

     По-третє, групи інтересів здебільшого складаються з людей, об’єднаних на основі особливих для всіх членів цілей, на відміну від партій, які мають сформувати комплекс цілей та ідей, що задовольняв би потреби якнайширшого кола людей, тобто ідейно-політична орієнтація груп набагато ширша, а цілі набагато вужчі та конкретніші, ніж у партій. Групи інтересів можуть собі дозволити чітко висловити погляди на важливі для них питання, тоді як партії часто мають дотримуватися певної “узгоджувальної” позиції, яка є результатом консенсусу позицій різноманітних сил усередині партії. Саме такі риси груп дають їм змогу набути значної підтримки.

     Основною  відмінністю груп інтересів від  політичних партій є їхнє прагнення  лише впливати на уряд та інші політичні  органи різними способами для реалізації своїх цілей, адже вони не прагнуть здобути владу та висунути своїх кандидатів на виборні посади, що є основною метою діяльності політичних партій. При цьому групи інтересів формально залишаються поза органами державної влади. Їхній головний спосіб дії – переконання, поради тим, хто має владні повноваження, інформування громадськості й політичних лідерів про потребу й погляди тих чи інших соціальних груп, організовані дії на підтримку своїх інтересів, наприклад, страйки, мітинги та ін. У словнику, що його уклали вчені Йоркського університету Великобританії, подано таку дефініцію: “Групи інтересів – це асоціації людей, організовані для впливу на ухвалення рішень або просування справи”.

     У політичній науці існує два основні  підходи, що по-різному трактують роль груп інтересів у політичному житті. Представники одного вважають існування груп інтересів явищем негативним, що деструктивно впливає на функціонування 206 Дмитро Виговський

     демократичної політичної системи, оскільки ці групи  є провідниками приватного впливу на ухвалення політичних рішень. Наприклад, американський соціолог А. Етціоні розглядав групи інтересів як силу, що розділяє суспільство .

     Існування груп інтересів може також спричинити утвердження монополії на представництво групових інтересів, коли зацікавлені групи привласнюють право на монопольне представництво інтересів суспільства. Таке явище в сучасному політичному житті має назву неокорпоративізму. При цьому перекручують сам принцип представництва, який обмежують угодою зацікавлених груп і бюрократії. Як пише Ф. Шмітер, “назвати політію або якийсь установлений порядок неокорпоративістським фактично означало звинуватити його в недемократичності”.

     На  противагу трактуванню груп інтересів  як сильних і небезпечних, існує  безліч робіт, що доводять зворотне. Прихильники цього підходу, наприклад, визнають об’єктивний характер існування зацікавлених груп і наголошують на їхній позитивній ролі в політичному процесі, висуваючи такі аргументи: групи забезпечують необхідний для демократії плюралізм думок; дрібні групи мають шанс впливати на процес ухвалення політичних рішень без участі в ресурсно-витратних видах політичної діяльності (вибори, різноманітні системи представництва). Виконуючи посередницькі функції між державою й громадянським суспільством, групи інтересів забезпечують не тільки реалізацію власних інтересів, а й лояльність з боку окремих соціальних груп. Представники цього напряму вважають, що групи інтересів – один з найважливіших елементів демократичного процесу; вони не тільки не підривають представницького устрою, а й допомагають йому ефективніше виконувати свої завдання. Що демократичнішим є суспільство, то більше в ньому існує різних механізмів, способів, організаційних форм, які полегшують вплив на процес державного управління, то більше в ньому різноманітних груп інтересів. Д. Трумен зазначав, що “рівень складності структури асоціацій може слугувати своєрідним індексом стабільності суспільства, а їхня кількість – критерієм складності суспільства”.

     Як  основні функції груп інтересів  виокремимо такі:

     Групи інтересів як центр політичного  впливу на внутрішньодержавному рівні 207