Інституціональна економіка

     —отримання  юридичними особами платежів від  фізичних чи юридичних осіб та приватне зловживання державним майном;

     —чинення  перешкод економічним реформам і  демократизації;

     —спосіб подолання результатів неефективного  втручання держави у діяльність на ринку вільних економічних  агентів.

     Але всі ці визначення недосконалі, недостатньо  повні й концептуально описують сутність явища корупції. З погляду нового інституціоналізму, корупція - це угода між організаціями чи фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта (порівняно зі звичайними за певних інституціональних межах) та збагачує агента, порушуючи формальні і/або неформальні обмеження, і яка не має надійних інституційних механізмів забезпечення. Де клієнт - це хабародавець, замовник, а агент - отримувач хабаря, виконавець. Дамо деякі пояснення.

     Така  угода може укладатися:

     —між  організаціями (наприклад, між фірмою і політичною партією);

     —  між фізичними особами (між громадянином та чиновником);

     —  між організаціями і фізичними  особами (між фірмою та чиновником).

     Корупція  дещо зменшує трансакційні витрати, які фактично передбачаються інституціональними межами, для конкретної організації чи для економіки загалом. Це може відбутися безпосередньо у формі відкупу, коли хабар чиновникові податкової служби дає змогу зменшити суму сплачених податків. А може відбутися і у формі здирництва: надто високі дискреційні повноваження чиновника (повноваження приймати рішення на власний розсуд) або надто слабкі механізми дотримання законів дають змогу чиновникові вільно завищувати трансакційні витрати (що й буде фактичними трансакційними витратами, передбаченими інституційними межами) організацій, а щоб він цього не робив, організація вдається до хабарництва. Наприклад, дорожній інспектор може надто вільно трактувати правила дорожнього руху, завищуючи вимоги, і лише хабар відверне витрати на штраф; або чиновник ліцензійної палати може незаконно зволікати з видачею свідоцтв, ліцензій (або відмовлятись їх видати), і лише хабар зменшить витрати фірми, пов´язані з таким затриманням. Але, що важливо, корупція зменшує трансакціині витрати тільки порівняно з тими, що фактично передбачені даними інституційними межами. Проте вона не мінімізує їх абсолютно - за інших інституційних меж трансакційні витрати можуть бути значно нижчими навіть поза корупцією. Однак буває і таке, що корупція зменшує тільки відносні трансакціині витрати організації і навіть збільшує загальні трансакціині витрати. Тоді стає можливою також ситуація, коли хабар не зменшує трансакціині витрати організації-хабарника, а підвищує, причому багаторазово, трансакціині витрати конкурентів організації-хабарника.

     Отже, нова інституційна економічна теорія, започаткована лауреатом Нобелівської премії Дугласом Нортом, відкриває нові можливості для економічних досліджень. За допомогою її категорій, таких як трансакціині витрати, інституції, організації, інституціональні межі, інституціональні зміни, "залежність від шляху", "дилема інституціональних змін" можна концептуально осмислити й описати ті економічні явища, які не "вписуються" в традиційні економічні теорії. Найважливішим таким явищем є трансформація країн колишнього соціалістичного табору у країни ринкової економіки. Саме теорія нового інституціоналізму дає змогу визначити стратегію та пріоритети реформування у країнах перехідної економіки. Але є також багато інших, не таких глобальних економічних явищ, які вдало описуються саме в межах теорії нового інституціоналізму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Формальні і неформальні права власності 

     У системі існуючих цивільних прав найбільш вагомим у сьогоденні є  право власності. В Цивільному кодексі  України відведено одне з центральних  і найбільш значущих місць праві власності, відповідно й способам захисту, за допомогою яких охороняється й відновлюється порушене право власності, вони домінують як в науці, так і в практиці. Існуючі відносини власності є досить складними. Якщо враховувати, що в реальному житті речово-правові відносини переплітаються з іншими відносинами – зобов’язальними, приватизаційними, податковими, фінансовими та іншими, то стає зрозумілим, чому можливі альтернативні способи захисту права. Доведення різних аспектів існуючих правовідносин може зумовити однаковий результат. Водночас помилка в розміщенні акцентів при оцінці суміжних правовідносин може стати причиною програшу справи. Вибір позову, необхідного для захисту права, залежить від різних обставин, які вплинули на порушення права власності.

     В Цивільному кодексі України законотворці заклали певну новелу порівняно  з радянським законодавством, статтю 392, згідно з якою особа, яка є власником  майна, може пред’явити позов про  визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Безперечно, ця стаття є вкрай необхідною, адже вона ліквідувала наявний вакуум навколо такого способу захисту права власності шляхом її визнання за конкретним власником.

     Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом". Тобто, діяло  правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

     Формальне володіння – це наявність документів, що підтверджують право власності  або право управління (користування) активами (коштами, майном, майновим і  немайновим правами);

     Позов про визнання права власності  – це вимога, спрямована на становлення відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не визначений. Судова практика обізнана з випадками, коли позови про визнання права власності заявляються як у випадку реалізації абсолютних прав на спірне майно, так і внаслідок спірності правовідносин сторін із приводу майна, які є відносними.

     Формальність  права приватної власності визначається логічною незавершеністюперсоніфікації земель: виділення їх в натурі проводиться  тільки у разі виходу зпідприємства  для самостійного господарювання, а вільний рух земельної власностіне передбачається. Земельні сертифікати розглядалися як новий привабливийінструмент фондового ринку. Проте законодавчо в цій якості вони не булизатверджені й, відповідно, стали використовуватися лише в тіньовому сегменті аграрногоринку.

     Власність на засоби виробництва розглядається  як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення  визнається як «розпорошування» власності  без огляду на характер розподілу  акцій. Так, у 60-х рр. у США 10 тис. чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % населення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим особам. Лише в корпорації «Дженерал Моторс» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів[3]. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власниками», суттєво не змінився.

     Протягом 1995–1997 рр.відбувався лише внутрішньогалузевий перерозподіл сільськогосподарських земель, внаслідокякого збільшилося число учасників земельних відносин, з'явилися нові організаційно-правовіформи господарювання: акціонерні товариства, фермерські господарства та ін.,які не стали визначальною господарською формою в аграрній структурі.

     Висловлені  погляди свідчать про неоднозначність  правової природи позову про визнання права власності. Однак усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, залежно від конкретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю безпосереднього його законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливістю його застосування в судово-арбітражній практиці.

     Умовами пред’явлення позову про визнання права власності є вимоги, які водночас загальні, але, певною мірою конкретизують цей позов, як окремий вид способів захисту права власності. Це насамперед:

     Наявність об’єкта, на який заявляється вимога про визнання права власності. Право власності можливо визнавати, як на об’єкт матеріального світу (речі, майно), так і на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність). Відсутність такого об’єкта тягне неможливість визнання права власності, оскільки немає речі, немає власності, отже, немає й права власності. Якщо річ, із приводу якої триває суперечка, на момент заяви позову не збереглася, то, на нашу думку, у позові про визнання права власності на річ, що не збереглася, в цьому випадку, не буде відкрите провадження та позов буде визнаний як безпідставний, але щоб компенсувати нанесений збиток власник втраченої речі може заявити позов про відшкодування збитків.

     Невизначеність  статусу речі, із приводу якої відбувається суперечка про власність. Така невизначеність може бути як з погляду невизначеної кількості осіб, що не мають безпосереднього стосунку до спірної речі, а також з погляду певних суб’єктів, що претендують на спірну річ, або які мають певний інтерес у зв’язку із правовідносинами із приводу спірної речі. Крім того, зацікавлена особа може заявити позов про визнання права власності на річ, що не має певного юридичного статусу навіть у тому випадку, якщо ніхто безпосередньо не пред’являє своїх прав на неї. У цьому випадку виникає процесуальна проблема, пов'язана з необхідністю визначення кола відповідачів, що протистоять позивачеві. Проте особливістю позову про визнання права власності є те, що цей позов захищає право власності взагалі, незалежно від того, піддається воно сумніву якої-небудь особи, невизначеного кола осіб чи зумовлено винятково особистим інтересом власника, незалежно від домагань на власність із боку третіх осіб. Деякі науковці стверджують, що коли немає суперечки, немає інших осіб, що претендують на майно, із приводу якого заявляється позов про визнання права власності, то відповідно й не може розглядатись цей позов в позовному провадженні. Прихильники такої точки зору керуються тим, що тільки спірні правовідносини між конкретними особами викликають необхідність застосування позовного способу захисту права власності, якщо немає суперечки про право, то не може бути й позову про захист права – це головний аргумент, що використовується науковцями. Наша думка схиляється до того, що не обов’язково повинен бути наявним спір між особами за право власності на річ чи майно для того, щоб звернутись до суду з такою вимогою, оскільки наше законодавство сформульовано так, що єдиною можливістю захисту права власності, створення йому юридичної можливості реалізації його права є визнання його права судом. Наприклад відсутність свідоцтв, що підтверджують право власності у власника (наприклад, правовстановлюючих документів) заважають власникові реалізувати свої права, наприклад, за розпорядженням майном навіть незважаючи на те, що ніхто безпосередньо не заперечує його прав.

     Наявність у позивача правового зв’язку  з річчю, із приводу якої заявляється  позов про визнання права власності. Юридичний статус речі невизначений, але заявник є зацікавленою особою, і ця зацікавленість виявляється у тому, що він ініціює процес становлення відносин із приводу цієї речі. Відсутність формальних доказів права власності на майно позбавляє власника можливості здійснювати реальні права, головно, право розпорядження майном. У разі досягнення формальної визначеності в праві власності на майно зникає проблема юридичного статусу речі.

     Наявність суб'єкта права власності. За загальним  правилом, позов про захист своїх  інтересів, у цьому випадку про  визнання права власності, заявляє  сам власник, або його представник, повноваження якого оформлені у визначеному законом порядку. Винятки бувають у випадках, коли захищаються державні або суспільні інтереси, тоді позов заявляють державні органи, органи місцевого самоврядування й інші органи. Відсутність власника позбавляє інших осіб можливості пред’являти позов про визнання права власності в його інтересах. У законі підкреслюється, що навіть у тих випадках, коли позов заявлений прокурором в інтересах якої-небудь особи, все одно враховується думка цієї особи у судовому процесі. Відмова позивача від позову, що був пред’явлений у його інтересах прокурором, тягне залишення позову без розгляду, проте відмова прокурора у позові не позбавляє позивача права вимагати розгляду справи суті.

     Наявність доказів, що підтверджують наявність права власності. Цивільний кодекс України чітко не перелічує підстав набуття права власності, тільки вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом [4, с. 291]. Проте, аналізуючи цивільне законодавство, можна перелічити деякі підстави, що можуть бути доказами, це: придбання особою, яка виготовила або створила річ для себе, права власності на цю річ; право власності на надходження, отримані унаслідок використання власності; право власності на майно, що виникає на підставі договору купівлі–продажу, договору міни, договору дарування, в результаті іншої угоди про відчуження майна; право власності на майно, що виникає при спадкуванні за законом чи заповітом; право власності на майно виникає в результаті правонаступництва при реорганізації юридичних осіб та ін.

     Для того, щоб були підстави в судовому порядку визнати право власності за особою, що звернулася з відповідним позовом, суд повинен переконатися, що право власності зазначеної особи не було припинене одним зі способів, установлених законом. Чинне цивільне законодавство пропонує такі способи припинення права власності: