Національний ринок, його структура та рівновага

Значних масштабів набула незареєстрована  зайнятість як основна стратегія виживання для більшості населення. Низький рівень оплати офіціальної праці призводить до поширення неформальної, “тіньової” та кримінальної зайнятості населення. За оцінками, саме у неформальному секторі сьогодні виробляється близько половини ВВП України, а загальна частка зайнятих у неформальній економіці сягає 11 млн. осіб.

Аналіз динаміки змін чисельності  самозайнятих в Україні за останні  роки загалом свідчить про позитивні  тенденції розвитку цього сегмента зайнятості. Чисельність самозайнятих у 2000 році збільшилась на 18,1 % та становила 1634 тис. чоловік, або 7,1 % економічно активного населення, а станом на кінець першого півріччя 2001 року – 1679 тис. чоловік, або 7,3 % економічно активного населення. Водночас, розвиток цього виду зайнятості населення не можна вважати визначальним, оскільки його питома вага в загальній структурі населення, зайнятого економічною діяльністю, залишається незначною.

3.Ефективність заходів  держави по підтримці рівноваги  на національному ринку

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем  визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської  системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні  економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і  науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій,  частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація  економічної структури суспільства і управління нею; фінансування і організація  науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових  галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не  гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам  високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу  національного доходу між сферами  суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку  соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного  доходу через одержавлення фінансів  забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки  цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава  акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на  економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної  інфраструктури полягає у  забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для  функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню  робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них  централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки,  підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового  господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню  участь в економічних процесах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона  виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів  господарювання та охорони навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує  правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню  ринкової системи. Американські економісти К. Р. Макконелл та С. Л. Брю  зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу  приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування  обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила  гри", які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і  споживачами.

Оскільки централізоване регулювання  не є директивним для всіх секторів  економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення  універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в  своїй господарській діяльності всі економічні одиниці.

Законодавче  закріплюються передусім  такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового  забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої  продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам  загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів  впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на  її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню  стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та  макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим  втручанням в діяльність господарських об'єктів, так і через опосередковане  регулювання.

У першому випадку йдеться про  так звану природну монополію, яка  властива тим  галузям економіки, де технологічні та економічні умови  виключають можливість  існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання  цін, встановив стандарти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії  належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна  економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про  планомірну організацію продуктивних сил і виробничих відносин усередині цих  галузей.

Така планомірність необхідна  для підтримання процесу відтворення  у  загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з  функціонуючих приватних  капіталів. У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм.  Тут держава діє в двох напрямах. Перший- часткове втручання у функціонування  ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою  політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і  заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий  напрям - зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих  методів втручання - через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки,  субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються  умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у  господарській системі, мають свої національні відмінності. В цьому плані  поняття "державне регулювання" та "господарська система" є досить абстрактними.  Їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретних історичних і  економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії.  Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогою економічних важелів  намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки, не руйнуючи і не  усуваючи ринкового механізму. У сучасних розвинених ринкових системах держава  намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові, та державні регулюючі сили  в господарській системі.

Найбільшим ступенем національних відмінностей відрізняються країни колишньої  командно-адміністративної системи, що переходять до ринкової економіки, в тому  числі й Україна. В силу специфіки історичного розвитку державне регулювання тут  набуло якісно іншої форми, ніж у США, країнах Західної Європи та ін. Його  головна особливість полягала в тому, що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її  суб'єктом фактично виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці і економіці державно-монополістичних структур. Державне регулювання замінило всі  інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований.  Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в  управління кожним окремим підприємством. Підприємницькі функції господарських  одиниць звузились до виконання централізованих указів та оперативного  управління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарську  систему. Закономірно, що така форма державного втручання сприяла зростанню  консерватизму, бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчих органів. Знищення еволюційних форм  економічного руху практично припинило економічний, соціальний і  науково-технічний прогрес суспільства.

Вихід з цієї кризи лежить у площині  відносин власності. Форми власності повинні  відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації  та спеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях,  сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства є  роздержавлення економіки і відродження паралельного існування різних форм  власності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх  різновидів: кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної,  акціонерної. Практика довела, що прогресивний розвиток людського суспільства  супроводжується не уніфікацією структури відносин власності, а її ускладненням,  багатогранністю форм економічного життя.

Відновлення плюралізму форм власності  об'єктивно потребує розширення складових  господарської системи через впровадження таких елементів, як ринок з  притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним регулюванням, що  ґрунтуються на частковій планомірності. Узгодження названих механізмів з метою  досягнення макроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому,  щоб обґрунтовано розподілити функції між централізованим державним і ринковим  регулюванням, визначити пріоритети і межі кожного, створити певні економічні  умови для їхньої сприятливої дії і взаємодії.

Перебудова системи господарства в Україні - це відновлення не тільки економічної  основи, а й механізмів, які перебувають з нею у функціональних і  причинно-наслідкових зв'язках. На практиці це означає, що політика державного  регулювання повинна виконувати такі конкретні й цілеспрямовані функції, як  координація економічних процесів на макрорівні, підтримання оптимальних  пропорцій суспільного виробництва та безперервності процесу відтворення. Отже, в господарській системі економічно розвиненого суспільства державне  регулювання виступає як сила, спрямована на коригування та доповнення ринкового  регулювання, а не на його ліквідацію або підміну.

Висновки

Сучасний ринок - це один  з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно  взаємодіють ринкові закономірності, численні регулюючі інститути (передусім  державні) і масова свідомість. Цивілізований характер ринку в промислове розвинутих країнах визначається  широким арсеналом перевірених часом і господарською практикою законодавчих і  моральних норм, багатоплановою і компетентною політикою держави щодо розвитку  економіки та соціальної інфраструктури, інформованістю і самостійністю  керівників господарських структур на всіх рівнях, правовою свободою економічної  самодіяльності людини.

Ринок як складне, полісистемне утворення має надзвичайно багату структуру. Його  складовими є ринки: товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний, трудових  ресурсів, інформації, так званий тіньовий, а також ринкова інфраструктура. 

Кожний з перелічених елементів  здатний функціонувати в так званому автономному  режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони взаємодіють як частини  єдиної системи, оскільки органічно пов'язані між собою в становленні та  розвитку. Порушення цього взаємозв'язку стає серйозною перешкодою існування  повноцінного ринкового середовища.

Відправною точкою ринкової структури  є ринок товарів. Макроекономічні складові  його - це ринки споживчих товарів і послуг, інвестицій і капіталу тощо.

Ринок споживчих товарів і послуг - один з найважливіших компонентів товарного  ринку.

Невід'ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його стабільності й  життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретним проявом останнього є  рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку споживчими товарами та послугами. Питання нормалізації споживчого ринку сьогодні для багатьох регіонів світу, в  тому числі й нашої держави, є надзвичайно актуальним.

В економіці України  проблема збалансованості  попиту й пропозиції, споживчого ринку  в цілому  породжується диспропорціями відповідних підрозділів суспільного виробництва.  Колишня командно-адміністративна система відвернула виробництво від потреб  людини, підпорядкувала його інтересам воєнно-промислового комплексу.

В  структурі валового національного  продукту приблизно 45 відсотків припадало на  капітальні вкладення, приріст виробничих ресурсів та військові потреби; для  фонду споживання й соціальних потреб призначалося лише 55 відсотків. В цінах  світового ринку це співвідношення має вигляд 74 : 26. В той же час у країнах з  розвинутою ринковою економікою це співвідношення становить 30 : 70.

Ринкове господарство в його широкому розумінні неможливе поза функціонуванням  капіталу. Виключивши його із сфери виробничих відносин, країни  командно-адміністративної системи пригнобили виробництво, його рушійні сили. Управління виробництвом у ринковому господарстві здійснюється через капітал.  Інакше неможливо перебороти численні дисбаланси, неприйняття підприємствами  науково-технічних новинок, їх небажання реінвестувати отриманий прибуток. Політизація економіки не створює стійких мотивів до ефективного господарювання,  не передбачає високої соціальної та моральної культури господарюючих суб'єктів,  не сприяє співробітництву з іноземним капіталом.

Створення ринку капіталу  потребує стимулювати передусім не позиковий, а підприємницький іноземний  капітал (прямі інвестиції, портфельні інвестиції). Прямі інвестиції перед  імпортом позичкового капіталу мають переваги. Вони створюють матеріальну  заінтересованість у найбільшій віддачі капіталу, у впровадженні передової  технології й організації виробництва, орієнтують на світовий ринок, його  стандарти тощо.

Ринок праці - посередник між роботодавцями  та найманими працівниками. Це форма  узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення в нормальних  умовах відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі державної політики,  чинного законодавства та саморегулювання. Світова практика виробила дійові механізми, які дають змогу уникнути  екстремальних ситуацій у сфері зайнятості та використання робочої сили.