Національна інноваційна система

    Активне навчання — це необхідна, але недостатня умова для розвитку. Розвинені країни спираються на автентичну конкурентоздатність технологій. Однак технологічні зміни не зводяться до інновацій та простого технологічного трансферу, існує експериментальної діяльності (фінансова система, монетарна політика тощо).

    Країни, що розвиваються, можуть або купувати допомогу з навчанням, або укладати відповідні угоди, що не є об’єктом судових позовів іноземних фірм. Стимулювання національних можливостей поглинання через різні компоненти НІС повинне мати довгостроковий характер та забезпечуватися сталим промисловим й економічним розвитком.

    Для багатьох, якщо не для більшості країн, що розвиваються, технологічне наслідування залежить від того, до якої межі вони здатні пристосовувати свої національні інноваційні системи та середовища до найкращого сприйняття переваг знаннєвих по-токів, що виникають на глобальному рівні. Як зауважив К. Юма, «багато країн, що розвиваються, мають рухатися від сировинної економіки до венчурів, що засновані на знаннях, які створюють додану вартість для цих ресурсів. Ус і зазначені зміни вимагають змін у політиці на національному та глобальному рівнях. Вітчизняні інновації неможливі без доступу до міжнародних ринків. Такий доступ також неможливий без вітчизняних технологічних інновацій. Місцеві фактори та глобальна динаміка взаємопов’язані і вимагають нових підходів до внутрішньої та міжнародної політики» [1, 35]. Така перспектива передбачає, що увага до окремих аспектів чи джерел знань, як-от патенти чи адаптація стратегій технологічного трансферу, що є, імовірніше, пасивними по суті, ніж активними, не стимулюватиме фундаментальних удосконалень в економічному розвитку.

    На  основі базових показників інноваційної діяльності НІС країн, що розвиваються, можна умовно розділити на два типи: НІС-1, НІС-2. Незважаючи на те що така класифікація дещо умовна, вона не погано ілюструє відмінності в інноваційних системах. НІС-1 відповідають країнам Південно-Східної Азії. Так, витрати на НДДКР у 2000–2001 рр. у Кореї були на рівні 2,96%, у Сінгапурі — 2,11%, у Тайвані — 2,05%. У цей же період частка промисловості у фінансуванні НДДКР сягала 60–70%. НІС-2 представляє країни Центральної та Східної Європи. Наукоємність ВВП більшості країн цього регіону не перевищує 1%, а частка досліджень і розроблень приватного сектору — 30% [1].

    Обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку 10 країн — нових членів ЄС — у 2005 році становив $37,7 млрд, тоді як лише Гонконг у тому ж році отримав $39,7 млрд прямих іноземних інвестицій.

    Особливості НІС-1 полягають у використанні переваг, які виникають через достатню наявність інвестиційних ресурсів, порівняно низьку вартість робочої сили, низькі вимоги до екологічної і техногенної безпеки, орієнтацію на виробництво товарів на пізніх стадіях життєвого циклу, досить слабкий розвиток інституту інтелектуальної власності. НІС-2 відповідає за інноваційний розвиток за умов залучення інвестицій, причому більшість фірм віддає перевагу придбанню закордонних нових технологій.

    Зростання в країнах із НІС-1 відбувається завдяки швидкості реалізації переваг на підставі напівлегальних дій, що порушують інтелектуальні права власності країн-інноваторів. Наприклад, сьогодні подібну тактику використовують китайські автомобілебудівники, які розробляють автомобілі, що дуже схожі на відомі світові бренди, поступово вдосконалюючи їхню якість. Для НІС-2 характерний еволюційний підхід до управління інноваційним розвитком: від прямого управління до визначення науково-технологічних пріоритетів за допомогою прогнозування технологічного розвитку.

    З огляду на сучасний стан розвитку економіки України, основні тенденції інноваційного розвитку промисловості, а також результати досліджень інноваційних систем країн, що розвиваються, можна зробити висновок, що для України більше притаманна модель НІС-2. Однак їй необхідно передусім зосередити свої зусилля не лише на придбанні та вдосконаленні іноземних технологій, але й активно використовувати свої конкурентоспроможні позиції. Зокрема, перспективними напрямами, навколо яких цілком реально розбудувати осередки інноваційної діяльності, є літакобудування, суднобудування та ракетобудування тощо. Однак для цього необхідна суттєва державна підтримка, причому не стільки фінансова, скільки політична, щоб лобіювати інтереси українського виробника на світових і регіональних ринках.

     ВИСНОВКИ 
 

    Уявлення про інноваційний розвиток та способи його управлінням за останні 60 років суттєво змінилися, пройшовши еволюційний шлях від простого до складного. У результаті цього процесу з’явилися поняття й теорії національної інноваційної системи, які поєднують всіх учасників інноваційного процесу, враховуючи внутрішнє та зовнішнє середовище.

    Дослідження НІС у різних країнах тривають понад 20 років. Учені виявили і з’ясували особливості структури основних аспектів НІС у різних країнах, зокрема в тих, що розвиваються. На відміну від НІС розвинених країн, НІС країн, що розвиваються, повинні забезпечувати розвиток можливостей поглинання нових технологій і вдосконалення старих, орієнтуючись на рух за країнами-лідерами.

    Важливим  питанням у побудові ефективної НІС  у країнах, що розвиваються, є їхній  тісний зв’язок з економічним  розвитком країни. На цій підставі ефективне функціонування НІС в Україні неможливе без стабільного розвитку економіки в цілому.

    Хоча  сьогодні в Україні й сформовано основні елементи НІС, суттєвою проблемою залишається встановлення та забезпечення системних взаємозв’язків між ними. Крім цього, недостатньо використано можливості технологічного навчання, що має стати предметом державної політики у сфері інноваційної та науково-технологічної діяльності. Подальший розвиток НІС України повинен насамперед передбачати розвиток інноваційної інфраструктури, зокрема офісів трансферу технологій, та інших організацій, що сприятимуть налагодженню зв’язків між підприємствами й науковими установами.

    Необхідно також збільшувати наукоємність ВВП відповідно до Лісабонської стратегії. Пріоритетними галузями на першому етапі розбудови осередків інноваційної діяльності мають бути машинобудування, хімічна промисловість та інші галузі, що забезпечують експортні можливості. Нарощення наукоємності передбачає також застосування нових сучасних імпортних технологій.

    Актуальними проблемами для різних країн залишається налагодження зв’язку між системою генерації знання, системою його застосування та державою. Мета цього процесу — отримання державою інформації про стан, потреби та перспективи розвитку суспільства тощо. Саме на основі такої інформації потрібно формувати механізми й інструменти реалізації державної інноваційної політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Грига В. Особливості  формування національних інноваційних систем // Вісн. НАН України. -  2009. -  № 10. – С. 22-35.
2. Иванова Н. И. Национальные инновационные системы / Н. И. Иванова. – М.: Наука, 2002. – 244 с.
3. Онікієнко В. В. Інноваційна парадигма соціально-економічного розвитку України: монографія / В. В. Онікієнко, Л. М. Ємельяненко, І. В. Терон; за ред.: В. В. Онікієнка. – К. : Видавництво НАН України, 2006. – 480 с.
4. Feison S. National innovation systytem overwvie and country cases / Knowlege Flows, Innovation, and Learning in Developing Countries — Project for the Global Inclusion Program of the Rockefeller Foundation: http://unpan1.un.org/intradoc/groups/ public/documents/APCITY/UNPAN017425.pdf.
5. Freeman C. Technology and Economic Performance: Lessons from Japan. — London: Pinter, 1987. — 155 p.
6. Lundvall B.-A. Innovation as an Interactive Process: from User-Producer Interaction to the NSI // Vech-nical Change and Economic Theory. — London: Pinter, 1988. — Р. 349–369.
7. Nelson R. (ed.) National Innovation Systems. A Comparative Analysis. — New York /
8. Niosi J., Saviotti P., Bellon B. and Crow M. National Systems of Innovation: In Search of a Workable Concept // Technology in Society. — 1993. — №15. — Р. 207–227.