Національна інноваційна система

    Концептуальний  підхід до формування НІС має особливе значення для розробки інноваційної і промислової політики. Розуміння  процесів, що відбуваються в НІС, дає  можливість виявити ті сфери, розвиток або стимулювання яких найбільш сприятиме технологічній динаміці і конкурентоспроможності. Воно також дозволяє виявити вузькі місця в системі, які перешкоджають технологічному розвитку та інноваціям. В даному контексті найбільш ефективними є ті види державної політики, які спрямовані на покращення взаємодії між різними учасниками і інститутами НІС та підвищення здатності до інновацій, зокрема, до впровадження нових технологій [1, 28].

    Виходячи  з перспективи НІС, технологічна та інноваційна політика повинна  бути невід'ємною частиною цілісної економічної політики. Особливої ваги набувають заходи державної політики, які сприяють спільним дослідницьким проектам, формуванню мереж і кластерів фірм, поширенню технологій і мобільності персоналу. Держава також повинна забезпечити формування технологічних можливостей у довгостроковій перспективі, надаючи адекватну підтримку фундаментальним дослідженням. Крім цього, державна політика покликана сприяти тому, щоб процес глобалізації виробництва і наукових досліджень впливав на національний економічний розвиток.

    У результаті подібної взаємодії в  межах НІС утворюються більш-менш стійкі мережі, під якими розуміють тривалі відносини між різними партнерами, що співпрацюють на одному ієрархічному рівні за умов взаєморозуміння та довіри. Зокрема, провідні фахівці пропонують такі визначення інноваційних мереж:

• організаційні форми на ринку, що утворюють ієрархію, яка слугує для об міну інформацією, знаннями та ресурсами, допомагає впроваджувати інновації через взаємонавчання (набуття досвіду) між суб’єктами мережі;
• процес взаємодії між однорідними учасниками продукування інновацій на будь-якому рівні агрегації (національний, регіональний, наднаціональний) [1].

    Очевидно, що ефективність тривалих відносин між суб’єктами інноваційної діяльності залежить від якості самих суб’єктів і від стану НІС. Дж. Ніосі детально перераховує можливі системні помилки, які зменшують ефективність функціонування НІС (зауважимо, що виправити їх може лише держава за допомогою своїх управлінських важелів впливу):

1. Неадекватні правила гри. Наприклад, недосконале законодавство в галузі захисту прав на інтелектуальну власність тощо. Так, аналіз бразильської НІС засвідчив, що державний контроль і обмеження технологічного трансферту разом із недосконалим захистом прав інтелектуальної власності став на заваді імпортуванню найкращих, сучасних, технологій у країну. Інший приклад — виключення корпорацій-нерезидентів із числа претендентів на державну допомогу на проведення НДДКР.
2. Недостатня чи обмежена кількість інституцій у державі, якій постійно бракує, наприклад, науково-дослідних установ, урядових лабораторій, вищих навчальних закладів тощо.
3. Слабка координація зусиль. До цього типу помилок відносять нескоординований попит і пропозицію кадрів найвищої кваліфікації та недостатність державних стимулів для фірм до їхньої кооперації з промисловістю та / чи урядовими лабораторіями. Ця ситуація була характерною для Данії та Великобританії в 70– 80-і рр. ХХ ст., коли їм бракувало різноманітних агенцій із координації зусиль науки, освіти та промисловості.
4. Відсутність інформаційних потоків — фактична відсутність руху технологій і нового знання. Це, зокрема, розмежованість військової та цивільної промисловості, коли прогресивні технології, зазвичай подвійного призначення, не переходять у цивільне застосування, або слабка взаємодія іноземних джерел технологій із місцевим малим і середнім бізнесом [7].

    Замкнутий розвиток. Сильні та міцні партнерські  відносини між потужними олігополістичними  та / або олігархічними компаніями-лідерами й урядом можуть перешкоджати інвестуванню державних коштів (фінансуванню) у розвиток нових високотехнологічних фірм. При чина цього — наявність позитивного досвіду зворотного зв’язку, а також певні неринкові механізми, що особливо небезпечно   в   перехідних   економіках   [1, 29]. Наприклад, таким позитивним досвідом може бути ситуація, коли велика корпорація успішно розробила та впровадила за допомогою державних коштів якусь інновацію і надалі лобіює державне  фінансування  на  себе,  зменшуючи коло потенційних інноваторів. Також існують так звані інституційні помилки (наприклад, організаційна інертність, кадрові питання, інформаційна асиметрія, відсутність відповідного досвіду в організацій та підприємств тощо), які не пов’язані безпосередньо з виконанням державою своїх функцій, проте, гадаємо, що вона може коригувати їх шляхом формування відповідної культури, освіти тощо.

    Фундаментальною проблемою, з якою стикаються дослідники НІС, є небезпека розширення концепції до межі, де вона поєднує, синтезує фактично всі аспекти соціально-економічної, політичної та культурної діяльності країни, тобто існує потенційна небезпека поєднання, поглинання, ототожнення НІС із соціально-економічною системою.

    На  теренах пострадянських країн інтерес до теорії і практики НІС виникає на поч. ХХІ ст. Так, у Росії за останні 5–7 років видано низку праць, у яких ідеться про перспективи розбудови та функціонування НІС. Розуміння сутності НІС не суперечить усім наведеним визначенням: «НІС — це сукупність взаємопов’язаних організацій (структур), що займаються виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів: малих і великих компаній, університетів, держлабораторій, технопарків та інкубаторів. Інша частина НІС — представлена олігополістичними та / або олігархічними компаніями-лідерами й урядом можуть перешкоджати інвестуванню державних коштів (фінансуванню) у розвиток нових високотехнологічних фірм. Причина цього — наявність позитивного досвіду зворотного зв’язку, а також певні неринкові механізми, що особливо небезпечно   в   перехідних   економіках   [2, 10]. Наприклад, таким позитивним досвідом може бути ситуація, коли велика корпорація успішно розробила та впровадила за допомогою державних коштів якусь інновацію і надалі лобіює державне  фінансування  на  себе,  зменшуючи коло потенційних інноваторів. Також існують так звані інституційні помилки (наприклад, організаційна інертність, кадрові питання, інформаційна асиметрія, відсутність відповідного досвіду в організацій та підприємств тощо), які не пов’язані безпосередньо з виконанням державою своїх функцій, проте, гадаємо, що вона може коригувати їх шляхом формування відповідної культури, освіти тощо.

    Щодо  сучасних праць вітчизняних дослідників маємо відзначити певну активізацію українських учених на шляху вивчення різних аспектів НІС, особливо після прийняття рішення щодо побудови інноваційної моделі розвитку України. Однак вітчизняні автори, на жаль, орієнтуються переважно на доробок російських, європейських та американських учених, залишаючи поза увагою досвід побудови інноваційних систем країн, що розвиваються. Хоча нині серед країн, що розвиваються, є такі, що досягли значних успіхів у розбудові НІС, тому не варто нехтувати їхніми здобутками.

Розділ 2.  Національні моделі національних інноваційних систем 
 

    Зазвичай розвинуті нації були, є і надалі залишаться технологічними лідерами, натомість країни, що розвиваються, діють переважно як технологічні послідовники. Ключ до їхнього успіху — відновлення «технологічного розриву» шляхом імпортування наявних технологій, створення внутрішніх можливостей для використання, адаптації, вдосконалення новацій. Запозичення та впровадження технологій потребує суттєвих інвестицій у технологічну та соціальну інфраструктуру. Ч. Едквіст у концепції «Системи інновацій для розвитку» (СІР) [3] виділяє чотири їхні відмінності від НІС розвинутих країн:

• продуктові інновації важливіші, ніж процесні через вплив на структуру продукції;
• поліпшуючі інновації більш важливі та досяжні, ніж радикальні;
• поглинання (дифузія) важливіше, ніж розвиток інновацій, що є новими для світу;
• інновації в низько- та середньотехнологічних галузях більш реалістичні, ніж у високотехнологічних.

    За  результатами дослідження процесів упровадження НІС у країнах, що розвиваються, з’ясовано характерні особливості, що визначають стан НІС у таких країнах:

• НІС країн, що розвиваються, апріорі менш розвинуті. Історично склалося так, що технологічне та інституційне забезпечення, необхідне для сучасного зростання, у таких країнах недорозвинене. НІС цих країн варто досліджувати в контексті економічного розвитку, тобто потрібно відповісти на питання, як інновації пов’язані з початком бізнесу, як вони вдосконалюють бізнес відповідно до місцевих умов, змінюють зовнішнє та внутрішнє середовище;
• НІС країн, що розвиваються, тісно пов’язані з рівнем економічного прогресу певної країни, тому рівень розвитку НІС потрібно розглядати разом із рівнем економічного структурного та інституційного розвитку;
• «інтенсивне навчання» — один із основних факторів успішного розвитку інновацій. Дослідження НІС країн, що розвиваються, вимагають також уваги до цілеспрямованого стратегічного менеджменту;
• ринкові механізми в країнах, що розвиваються, недорозвинені з погляду потреб у навчанні та новаторстві, що має бути важливим напрямом розвитку НІС;
• на противагу розвиненим країнам, основним джерелом технічного прогресу країн, що розвиваються, є накопичення капіталу, а не інтелектуальні активи (знання) та навчання. Дослідники НІС логічно наголошують:

    для країн, що розвиваються, найважливішим, з погляду розбудови ефективної НІС, є розвиток власних можливостей поглинання технологій, тобто їхня здатність залучати в країну нові технології, досліджувати, впроваджувати їх, а також пов’язані з ними практики й досвід розвинених країн [1, 31].

    Ефективність  цих процесів тісно пов’язана  з навчанням. Тому при розбудові НІС у країнах, що розвиваються, передусім потрібно приділяти увагу саме навчальному процесу, який доцільно розглядати з трьох позицій:

1. первинні функції системи;
2. стратегії, які можна використовувати для створення та управління;
3. суб’єкти, інституції та зв’язки в межах системи, що реалізують стратегії.

    Говорити  про функції НІС доволі складно, оскільки широта цього поняття зумовлює кількість її (системи) складників. З погляду необхідності розбудови НІС від початку, гадаємо, варто погодитися з А. Джонсон і С. Якобсон, які виділяють п’ять основних функцій НІС:

• створення нового знання;
• визначення напрямів наукового пошуку;
• постачання ресурсів, зокрема капіталу та компетенцій;
• сприяння створенню позитивних зовнішніх відносин (обмін інформацією, знаннями);

    — сприяння формуванню нових ринків. У більш детальному контексті НІС повинна забезпечувати формування людського капіталу, створення технологічних можливостей, нових продуктів, надання інкубаційних послуг, регулювання та стимулювання заходів із розширення ринку чи доступу до нього [4].

    Наступним елементом процесу навчання є cтратегії, які використовують для створення первинних функцій та управління. Виділяють такі основні стратегії:

    — придбання іноземних технологій. Це можна зробити трьома способами: імітація виробництва іноземних товарів; прямі іноземні інвестиції, іноземні ліцензії. Причому держава має широкий спектр інструментів для регулювання цього процесу: політика щодо прямих іноземних інвестицій, ліцензування, регулювання прав інтелектуальної власності, придбання технологій для державних підприємств;

• застосування та поширення технологій. Для повноцінного використання переваг придбаних (або розроблених) технологій держава повинна створити умови, які сприятимуть фірмам застосовувати та поширювати їх у країні. Умови створюють передусім шляхом організації мереж, які поширюють кодифіковане та імпліцитне знання, що є основою новітніх технологічних систем. За допомогою держави в країнах, що розвиваються, можуть формуватися різні формальні та неформальні мережі, спрямовані, зокрема, на покращення та вдосконалення інформації, тренінгів; стандартизацію, тестування та контроль якості тощо;
• удосконалення та розвиток наявних технологій. Незважаючи на швидкість зміни технологій, більшість таких змін несуттєва. Однак удосконалення технологічного процесу й обладнання вимагає адаптації до місцевого середовища (як і підвищення продуктивності праці чи зменшення витрат). Джерелом більшої частини подібних змін не є науково-дослідні установи чи лабораторії, їх створюють у процесі виробництва продукції. Адаптація або пристосування технологій до нових клієнтів чи нових виробничих умов буває і надскладним, і гіперпродуктивним явищем, як і початкова інновація. У галузях промисловості, де технологічні інновації втілюють доволі швидко, промислові НДДКР украй необхідні хоча б для моніторингу прогресу в галузі. Саме тому країнам, що розвиваються, радять сконцентрувати зусилля на промислових НДДКР, які відповідно зорієнтовані на підтримку і придбання, асиміляцію, адаптацію та вдосконалення технологій, отриманих переважно з-за кордону;

    інвестування в людський капітал. Успішність реалізації описаних стратегій багато в чому залежить від рівня освіти та кваліфікації їхніх розробників і виконавців. Розрізняють два рівні освіти: університетський та первинно / вторинний рівень. Перший відповідає за формування кваліфікованих кадрів, які проводять   моніторинг   технологічних та інших трендів, оцінюють їхню відповідність перспективам розвитку країни та її підприємств, допомагають розвивати стратегії для відповіді, чи потрібно використовувати такі тренди. Другий рівень — важливий компонент, необхідний для прискорення дифузії та адаптації нових технологій до місцевих умов виробництва, росту усвідомлення перспективності   технологічних   переваг. Наступний  елемент,  який  впливає  на процес навчання, — суб’єкти, інституції та їхні зв’язки в межах системи. Відповідно до документів ОЕСР, суб’єкти НІС подано у вузькому розумінні й поділено на п’ять груп:

• державні установи (місцева, регіональна, національна та міжнародна), що відіграють головну роль у формуванні політики;
• інституції зв’язку (інфраструктура) між дослідниками та державою, наприклад: науково-технічні ради, асоціація вчених тощо;
• приватні підприємства та науково-дослідні установи, які вони фінансують;
• університети й наукові установи, які забезпечують основні знання, вміння і навички;
• інші публічні та приватні організації, пов’язані з інноваціями (публічні лабораторії, організації технологічного трансферу, спільні науково-дослідні установи, патентні офіси, тренінгові організації тощо) [1].

    Широке  розуміння НІС до названих суб’єктів додає також усі економічні, політичні та інші соціальні інституції, які впливають на процеси навчання, пошуку й експериментальної діяльності (фінансова система, монетарна політика тощо).

    Країни, що розвиваються, можуть або купувати допомогу з навчанням, або укладати відповідні угоди, що не є об’єктом судових позовів іноземних фірм. Стимулювання національних можливостей поглинання через різні компоненти НІС повинне мати довгостроковий характер та забезпечуватися сталим промисловим й економічним розвитком.

    Бразильський  учений Е. Віотті пропонує країнам, що розвиваються, розуміти під навчанням «процес технологічних змін, досягнутих шляхом дифузії (на перспективу поглинання технологій) та ефективних інновацій». Інакше кажучи, навчання — це поглинання наявних технік, тобто поглинання будь-яких інновацій та генерування придбаних удосконалених технологій [1, 26]. Така увага до можливостей засвоювати технології змінює акценти для країн, що розвиваються, з інновацій на активне і пасивне навчання. Пасивні «учні» «поглинають технологічні можливості для виробництва, використовуючи підхід «чорного ящика», натомість активні «учні» розробляють «технології, вдосконалюючи їх, цілеспрямовано докладаючи зусилля» [14, 633]. Вибір пасивної чи активної стратегії має великий вплив на здатність країни досягти зростання, яке покращить рівень життя й добробуту її громадян. Як зазначив К. Юма, пасивні «учні» приречені на залежність від фіктивної (ілюзорної) конкурентоспроможності, наприклад: низькі витрати на оплату праці, виснаження природних ресурсів, державні субсидії, протекціонізм. Вони (країни, що розвиваються) тривалий період приречені бути недорозвиненими.