Національна інноваційна система

      ЗМІСТ

ВСТУП

1. Теоретичні  основи дослідження національної  інноваційної системи

2.  Національні моделі національних  інноваційних систем

ВИСНОВКИ

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 

       ВСТУП

      Актуальність  теми. У сучасних умовах формування ефективної національної інноваційної системи (НІС) дозволяє підвищити інтенсивність економічного зростання країни за рахунок використання дієвих механізмів одержання, передачі та використання у господарській практиці результатів науково-технічної та інноваційної діяльності.

      Особливої актуальності питання формування НІС набуває для країн із трансформаційною економікою, оскільки результативність їх інтеграції до світогосподарської системи визначається спроможністю активізувати інноваційні процеси.

      Проблема  формування основ НІС є актуальною також і для України, з огляду на необхідність підвищення конкурентоспроможності нашої держави, яка значно відстає за  низкою показників результативності інноваційного розвитку від розвинених країн. В Україні досі не має розробленої методологічної основи розвитку НІС, гострою залишається проблема створення дієвих інститутів вітчизняної інноваційної сфери. Тому тема є актуальною і потребує дослідження.

      Авторами концепції НІС, яка розроблялась в рамках інноваційних теорій розвитку економіки, стали Б.Лундвал, К.Фрімен, Р.Нельсон, І.Бойко, Н.Іванова, Л. Федулова та ін.

      Метою дослідження є дослідження теоретичних концепцій розвитку національних інноваційних систем.

      Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

• оцінка досліджень інноваційних систем на основі узагальнення, систематизації та критичного аналізу поглядів на її суть і структуру;
• визначення складових та взаємозв’язків між підсистеми НІС;
• обґрунтування місця і ролі держави у НІС;

      Об’єктом  дослідження є процес становлення національної інноваційної системи.

      Предметом дослідження стали головні закономірності та тенденції розвитку теорій національних інноваційних систем.

      Методи  дослідження. Методологічною основою проведеного дослідження став діалектичний підхід, логічний та історичний підходи, аналіз та синтез.

     Розділ 1. Теоретичні основи дослідження національної інноваційної системи 
 

    Ключовим  завданням щодо розвитку науково-технічної  сфери та підвищення конкурентоспроможності економіки країни є формування національної інноваційної системи. З початку 1990-х років поняття національної інноваційної системи (НІС) перебуває в центрі уваги як вчених, що займаються проблемами технологічного розвитку, так і державних та міжнародних організацій, відповідальних за розробку інноваційної і промислової політики.

    Існує досить багато визначень, які описують поняття «національна інноваційна  система». Зокрема, у матеріалі ОЕСР (1997) наведено кілька  визначень досить близьких за змістом, що описують національну інноваційну систему як сукупність інститутів приватного та державного секторів, які індивідуально і у взаємодії один з одним зумовлюють розвиток і поширення нових технологій в межах конкретної держави [3, 13].

    Вперше  поняття НІС було використано  в 1987 році Крісом Фріманом [5] у його дослідженні технологічної політики в Японії. Фріман описав найважливіші елементи японської НІС, які забезпечили економічний успіх цієї країни в післявоєнний період. Однак першим серйозним матеріалом, присвяченим НІС, вважається книга «Національна система інновацій» за редакцією Б А. Лундвалла, що вийшла в 1992 році. Підхід до вивчення технологічного розвитку в окремих країнах, що випливає з цього поняття, виявився дуже привабливим, оскільки:

• поняття НІС втілює в собі найбільш сучасне розуміння інноваційного процесу;
• це поняття відображає важливі зміни в умовах і змісті інноваційної діяльності, які відбуваються в останнє десятиліття;
• дослідження, засновані на понятті НІС, створюють плідну основу для розробки технологічної й промислової політики [6, 128].

    Системний характер поняття НІС означає, що технологічний розвиток розглядається не у вигляді ланцюжка односторонньо спрямованих причинно-наслідкових зв'язків від НДДКР до інновацій, але як процес взаємодії та зворотних зв'язків між комплексом економічних, соціальних, політичних, організаційних та інших факторів, які визначають створення інновацій [6, 64].

    Зокрема, К. Фрімен запропонував розглядати НІС як мережу інституцій державного та приватного секторів, чия діяльність і взаємодія ініціює, імпортує, модифікує та поширює нові технології [5, 14]. Особливу увагу він приділив стабільності та змінам інноваційної системи за умов сильної координаційної ролі держави й горизонтальної координації зусиль підприємців.

    Схоже визначення НІС знаходимо й у Б. Лундвала [6]. НІС — це елементи та взаємини, що формуються у створенні, поширенні та використанні нового, економічно корисного, знання й функціонують на території держави. Учений у своїх роботах більше приділяє уваги відносинам між виробником і споживачем знання.

    На  ефективності взаємодії елементів НІС наголошує Р. Нельсон. На його думку, НІС — це сукупність інституцій, взаємодія яких визначає інноваційну ефективність національних фірм [6, 3–21]. На противагу К. Фрімену, дослідник підкреслює роль конкуренції як механізму розмаїття, що стимулює інноваційну діяльність.

    Згідно з П. Пателом і К. Павіттом, НІС формують національні інституції, їхня заохочувальна структура, здатність визначати напрями технологічної діяльності (або обсяг та склад змін у діяльності, що генерує нові технології) в країні й пришвидшувати їх [3, 12].

    Найповніше  розкриває це поняття С. Меткалф, який визначає НІС як сукупність певних інституцій, що спільно чи індивідуально впливають на розвиток і поширення нових технологій, забезпечують засади формування та реалізації державної політики, яка безпосередньо впливає на інноваційний процес. Тобто це система взаємопов’язаних інституцій, що створює, зберігає та передає знання, навички й артефакти, які визначають нові технології [2, 14].

    Розвиваючи  такий підхід, Дж. Ніосі, П. Савіоті та Б. Беллон серед головних суб’єктів НІС називають приватні та державні фірми (як великі, так і малі), університети, урядові організації, спрямовані на продукування знань і технологій [7].

    Трансформування лінійного підходу в напрямі  концептуалізації взаємодії між учасниками інноваційного процесу — публічне визнання того, що питання інноваційного розвитку не перебувають суто в площині політики технологічного поштовху чи попиту й технологічних досліджень. С. Фейсон у цьому контексті наголошує на тому, що успішний економічний і промисловий розвиток тісно пов’язаний із можливостями набувати, поглинати та поширювати сучасні технології [1, 25].

    Якщо  в розвинених країнах інноваційна система забезпечує та/чи вдосконалює вже сформований рівень конкурентоздатності й зростання, то перед країнами, що розвиваються, стоїть завдання «наздогнати» в технологічному розвитку країни-лідери [1]. Причому важливим є не стільки фізичне придбання нових технологій, скільки розуміння того, як і чому вони працюють, адже саме це дозволяє фірмам долати технічні проблеми, адаптовувати нові технології до потреб та умов місцевого ринку.

    Провідну  роль у цьому процесі відіграє наукова система. Вона не є простим наслідком початкового промислового й технологічного розвитку. Навпаки, певний рівень наукового потенціалу є передумовою розвитку. Перспективність і прогресивність процесу динамічно змінює, оновлює, актуалізує роль науки та поглиблює її взаємодію з технологією [1, 24].

    Циклічні  взаємини між наукою та технологічними інноваціями зазвичай розглядали з двох позицій. У першому разі наукове підприємство є «механізмом для досягнення мети» з акцентуванням на технологічному розвитку, що принципово важливо для менш розвинутих країн. У другому — наукова інфраструктура забезпечує знаннєву базу для розвитку основних галузей промисловості.

    У 60-х рр. ХХ ст. на перший план виходять, перетворюючись на основну рушійну силу інноваційного розвитку, по треби людей, які наука повинна задовольняти. Відповідно курс політики було зміщено на стимулювання конкуренції між підприємцями. У другій половині 70-х рр. інноваційний розвиток починають розглядати як системне явище, тому політичний інструментарій суттєво вдосконалюють і розширюють. Так, 80-і рр. — це акцентована комерціалізація результатів досліджень, розвиток програм співробітництва, що прискорюють трансфер нових знань, зміна механізмів фінансування НДДКР. 90-і рр. позначені появою форсайтних досліджень, переадресуванням державної допомоги, яка від методів прямого впливу переходить на «м’яке» стимулювання, створюючи сприятливі умови для здійснення та впровадження інновацій.

    Нарешті, наприкінці 80-х — на поч. 90-х набуває популярності теорія НІС. Традиційно вважають, що вона вдосконалює погляд на технологічний розвиток як на симбіоз вхідних ресурсів (наприклад, кадри, фінансування науки) та отриманих результатів (публікації, патенти). Підхід «вхідні ресурси / результат» пропонує статичний погляд на інновації та представляє лінійну модель технологічного розвитку: наука розвиває технологію, що вдосконалює при її (технології) впровадженні промисловість [1, 33].

    НІС передбачає розвиток динамічних мереж, інституцій і людського капіталу, які поєднують потоки знання й вітчизняну промисловість. Також концепція НІС пропонує реалістичнішу картину прогресу, адже вона розглядає інноваційні зусилля як такі, що тісно пов’язані з макроекономічною та освітньою політикою. Цей системний підхід, на нашу думку, є оптимальним для політичних стратегів, бо дозволяє визначати основні (поворотні) аспекти чи слабкі ланки в межах мережі. Загалом дослідження НІС окремих країн доводять, що державні та академічні зусилля можуть «підтримати, а не замінити технологічні зусилля під приємств» [3, 20], адже розвиток людського капіталу через освіту й тренінги обов’язковий для стимулювання прогресу, та й економічну політику перманентно потрібно розробляти для підтримання міжнародної конкурентоздатності.

    У дискусіях щодо специфіки НІС для країн, що розвиваються, коректніше стверджувати, що «технологічна політика повинна бути прозорою. Вона не повинна розглядатися як справа розвинених країн, але і не має бути безкорисним, зайвим елементом політики урядів бідних країн» [1].

    Фактично  концепція національної інноваційної системи орієнтована на розуміння інноваційного розвитку з позицій взаємодії його учасників. На відміну від інших моделей (наприклад, лінійної моделі інноваційного розвитку), взаємодія між учасниками, особливо між державною та приватною науковими системами, ресурсами (людськими, природними, інтелектуальними) та інфраструктурою є однією з основних характеристик. Із нею межують питання попиту і пропозиції технологій, ролі головних суб’єктів у науковій системі та їхній поділ праці [3, 146].

    У рамках досліджень НІС центральне місце  займають питання визначення основних елементів НІС та аналіз форм циркуляції знань усередині НІС. Набір елементів, що входять до НІС, не є жорстко фіксованим. Проте, узагальнюючи проведені за останні роки дослідження, можна назвати ті елементи, яким приділяється основна увага більшістю авторів.

    По-перше, це комплекс інститутів, які беруть участь у виробництві, передачі та використанні знань: фірми й створені ними мережі; наукова система; інші дослідницькі установи; елементи економічної інфраструктури.

    По-друге, це всі інші елементи, що впливають  на інноваційний процес: правове поле, створюване макроекономічною політикою та іншими формами державного регулювання; система освіти і професійної підготовки; особливості товарних ринків; особливості ринків факторів виробництва; особливості ринку праці; система фінансування інновацій; комунікації [1, 34].