Національна економіка та основні компоненти економічної системи. Право власності в економіці

    Історія грошей налічує вже тисячоліття. Учені неоднаково пояснюють процес виникнення грошей. Одні вважають, що гроші постали стихійно у процесі розвитку обміну. Інші твердять, що люди домовилися, дійшли взаємної згоди щодо застосування грошей. Хоч би як пояснювали процес виникнення грошей, простежується кілька етапів у їхньому розвитку.

    На  ранніх етапах цивілізації один продукт  безпосередньо обмінювався на інший. Нині такий обмін називають бартером. Кількість продуктів, що регулярно надходила в обмін, була незначною. Це були продукти скотарства, землеробства чи ремесла. Прямий обмін продукту на продукт відбувався лише за збігу бажань учасників угоди, інакше він ставав неможливим. Наприклад, власникові сокири потрібен був хліб, але власникові хліба потрібна була не сокира, а м'ясо. Безпосередній обмін сокири на зерно уже не міг відбутися. Тому з'явився посередник в обміні товарів, який називають загальним еквівалентом. Поява загального еквівалента означає виникнення грошей, точніше товарних грошей.

    Загальний еквівалент — це товар, який має властивість обмінюватися на будь-який інший товар.

    В історії різних народів роль загального еквівалента виконували різні товари. В одних країнах еквівалентом була худоба, в інших — сіль, хутро, тютюн, мідь, залізо, срібло,  золото   тощо.   В   Україні-Русі   роль   загального  еквівалента  тривалий  

    час виконували худоба й хутро. Врешті-решт роль загального еквівалента закріплюється за благородними металами — золотом і сріблом. З-поміж усіх товарів благородні метали за своїми природними властивостями найбільшою мірою пристосовані до виконання ролі грошей: вони подільні, добре зберігаються, однорідні, мають велику вартість тощо.

    Однак використання благородних металів  як грошей також викликало чимало проблем. Насамперед золота не вистачало  упродовж усієї історії торгівлі. Тому з'явилися паперові гроші, які потіснили товарні. Вперше вони були випущені в Китаї у XII ст., в Європі — лише у XVII ст. Держава зосереджує у своїх руках випуск паперових грошей, що робить їх рідкісними. Фізичні особи не мають права на випуск грошей, і такі спроби держава жорстоко карає. Кількість паперових грошей обмежена, що забезпечує їм відповідну

    купівельну  спроможність.

    У XX ст. настала ера банківських грошей і безготівкових розрахунків. У сучасних умовах простежується швидка еволюція грошей: виникають кредитні картки, чеки для туристів, електронні гроші. В усіх країнах в обігу нині перебувають лише паперові гроші й монети з неблагородних металів. Відбулася повна демонетизація золота, воно перестало виконувати функцію грошей.

    Отже, суть грошей зводиться до виконання  ними ролі посередника в обміні. Найповніше суть грошей виявляється  через їхні функції; усе, що виконує функції грошей, є грошима. Гроші виконують три функції:

1. міри вартості;
2. засобу обміну,
3. засобу нагромадження багатства.

    Тривалий  час у вітчизняній економічній  науці визнавалося п'ять функцій грошей: до названих додавалися ще дві — засіб платежу і світові гроші. Проте ці функції повторюють попередні.

    Суть  функції міри вартості полягає в  тому, що за допомогою грошей визначають ціни всіх інших товарів. Держава  юридичним актом закріплює грошову  одиницю. Для зручності встановлення цін грошову одиницю кожної країни поділяють на рівні частини. Наприклад, гривню — на 100 копійок, долар СІЛА — на 100 центів, японську єну — на 100 сенів, марку Німеччини — на 100 пфенігів, французький франк — на 100 сантимів, італійську ліру — на 100 чентезимо, польський злотий — на 100 грошів тощо.

    У функції засобу обміну гроші виступають посередником між продавцем і покупцем. Початкове обмін відбувався за допомогою зливків золота або срібла. Але це надто ускладнювало обмін: необхідність зважування грошового металу, дроблення його на частини, встановлення проби тощо. Тому почали карбувати монети. Монета — це зливок благородного металу встановленої форми, ваги й проби, що засвідчено на монеті особливим штампом держави. Питання про те, де і коли були викарбувані перші монети, остаточно не з'ясоване. В Україні-Русі перші монети з'явилися наприкінці X ст. за князя Володимира Великого. Функціонування грошей як засобу обміну дає змогу уникнути незручностей бартеру.

    Функція нагромадження грошей означає створення  багатства. У суспільстві існують глибинні економічні причини, що спонукають

    фірми та окремих людей заощаджувати гроші. Для закупівлі капітальних благ необхідно попередньо нагромадити гроші. Придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобілі та ін.) також передбачає заощадження грошей. Нагромаджує гроші не лише населення, а й держава, створюючи валютні резерви. Ці резерви мають важливе значення в умовах поглиблення міжнародного поділу праці та зростання взаємозалежності держав.

    У сучасній економіці гроші складаються з таких компонентів:

    1) монети;

    2) паперові гроші;

    3) поточні чекові рахунки.

    Монети  та паперові гроші називаються готівкою.

    Поточні чекові рахунки (банківські гроші) —  це гроші, вкладеш у банк або в  інші кредитні інституції, на які можна виписувати чеки. Вклади (депозити) є грошима тому, що ними можна розплачуватися за покупки, виписуючи чеки.

    У сучасному грошовому обігу монети становлять незначну частину грошей. Частка паперових грошей вагоміша. Проте готівка загалом не перевищує 10% усіх грошей — решту складають банківські гроші.

    Рух грошей між фірмами, домогосподарствами та державою називають  грошовим обігом.

    Держава регулює грошовий обіг і формує національну  грошову систему. Стабільність грошового  обігу є важливою умовою успішного розвитку національної економіки.

    3. Ціна та її функції.

    Ціна  — це кількість грошей, яку сплачують  за Ціна та її функції одиницю певного  товару чи послуги. Наприклад, 5 з гривень  за кілограм яловичини; 3 гривні за стрижку  волосся. Ціну товару, що виражена у грошах, називають його абсолютною ціною. Водночас ціну одного товару завжди можна відобразити у певній кількості іншого товару. Наприклад, один кілограм яловичини коштує 5 гривень, а один кілограм яблук — 50 коп. Відтак можна сказати, що 1 кг яловичини коштує 10 кг яблук. Ціну товару, що виражена у певній кількості іншого товару, називають відносною ціною товару. 10 кг яблук є відносною ціною 1 кг яловичини.

    Сукупність  відносних цін в економіці  називають структурою цін. Зміна  структури цін приводить до того, що люди купуватимуть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизилися.

    Споживачі, порівнюючи відносні ціни різних продуктів, визначають, яку комбінацію товарів та послуг їм найвигідніше придбати. Ділові фірми, порівнюючи відносні ціни різних ресурсів, вирішують, яку комбінацію ресурсів найвигідніше застосовувати для виробництва певних товарів і послуг. Власники ресурсів, порівнюючи відносні ціни на різних ринках, мають можливість визначити, де їм найвигідніше продати ці ресурси.

    Залежно від способу формування ціни поділяють  на адміністративні та ринкові.

    Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний  орган. Наприклад, в СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Адміністративні ціни не відображають реальних витрат на виробництво продукту, тобто вони не виконують своїх основних функцій.

    Ринкові ціни формуються у процесі взаємодії  попиту й пропозиції. Ринкова ціна виконує такі основні функції  в економіці:

1. нормувальну;
2. інформаційну;
3. стимулювальну.

    Ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. Попит показує кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція — кількість продукту, яку виробники спроможні виробити й поставити на ринок. У разі зростання ціни попит зменшується, а пропозиція збільшується.

    У ринковій економіці здатність конкурентних сил пропозиції та попиту встановлювати  ціну на рівні, на якому купівля й  продаж урівноважуються, називають  нормувальною функцією ціни. Ціну, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, називають рівноважною ціною. Рівноважна ціна «очищає» ринок, тобто на ньому немає незручних нестач для потенційних покупців. Відсутній також надлишок, або надвиробництво, що обтяжує продавців.

    Ринкова ціна виконує також інформаційну, або орієнтувальну, функцію. Під впливом різних обставин смаки та уподобання споживачів змінюються. Скажімо, споживачі вирішили купувати більше одягу з природних волокон, зокрема льону, й менше зі штучних волокон. Цю зміну у смаках буде передано виробникам у вигляді збільшення попиту на одяг із льону і зменшення попиту на одяг із штучних волокон. Ціни на лляний одяг підвищуватимуться, а на одяг із штучних волокон — знижуватимуться. Вищі ціни на одяг із льону дають змогу підприємствам, що виготовляють лляні тканини, платити вищі ціни за сировину — льон. Площі під льоном розширюватимуться. Протилежний процес простежується у виробництві штучних волокон, яке переживає спад.

    Здатність ринкової системи передавати зміни  у потребах покупців і викликати  відповідну реакцію з боку фірм і  постачальників ресурсів називають інформаційною, або орієнтувальною, функцією цін. Ринкова система пристосовується через ціни й до інших фундаментальних змін, наприклад до змін у технології або до змін у пропозиції ресурсів.

    Здатність конкурентної ринкової системи ініціювати технічний прогрес називають стимулювальною функцією цін. Застосування фірмою нової технології знижує витрати, що забезпечує цій фірмі тимчасову перевагу над її конкурентами. Нижчі витрати виробництва фірми, яка запровадила нововведення, означають збільшення її прибутку, що стимулює подальше вдосконалення технології та техніки.

    Товарна економіка, як уже зазначалося, може бути ринковою або адміністративне -командною. У наступному параграфі  з'ясуємо основні ознаки адміністративно-командної  системи, а в темі 4 — ринкової.

 

    Тема: Адміністративно-командна економіка.

    Питання до теми:

1. Суть  командної системи.

2. Неспроможність  командної економіки. 

1. Суть  командної системи.

    Командна  економіка сформувалася в Радянському Союзі у 20—30-х роках. Вона грунтувалася на державній власності на всі матеріальні ресурси та директивному централізованому плануванні економіки.

    Для розуміння командної економіки  Радянського Союзу потрібно ознайомитися з його ідеологією. Панівною силою в політичному та економічному житті радянського суспільства була комуністична партія. Вона вважала себе авангардом робітничого класу. Згідно з цією ідеологією, комуністична система неминуче приходить на зміну капіталістичній, або ринковій, системі. Комуністи розглядають ринкову економіку як нестабільну, як утілення хаосу та нерівності. Ринки, на їхню думку, породжують інфляцію, безробіття й несправедливий розподіл доходів.

    Особливе  місце в марксистській ідеології  посідає теорія трудової вартості. Згідно з цією теорією, вартість (ціна) товару визначається кількістю праці, тобто робочого часу, необхідного для виробництва цього товару. Іншими словами, лише праця людини вважається джерелом усіх доходів суспільства. Решта факторів, мовляв, доходу не створює, а лише його привласнює.

    У капіталістичній економіці, стверджує марксистська ідеологія, робітники перебувають у гіршій суспільній позиції. Вони позбавлені факторів виробництва. Капіталісти експлуатують робітників, виплачують їм лише вартість робочої сили, а не повну вартість, яка створена працею найманих робітників. Капіталіст виплачує робітникам лише зарплату, а решту доходу, яку створили робітники, привласнює у вигляді додаткової вартості.

    Додаткова вартість — головний термін марксистської  політичної економії. За К. Марксом, додаткова вартість —це надлишок над вартістю робочої сили, який створили наймані працівники та привласнили капіталісти.

    Згідно  з марксистською ідеологією, ринкова  система є останньою експлуататорською  системою, в якій із робітників визискують додаткову вартість. Завдання комуністів полягає в тому, щоб створити безкласове суспільство, вільне від експлуатації людини людиною. Для цього потрібно знищити приватну власність, замінити її державною, а ринковий механізм — директивним централізованим плануванням.