Державні економічні органи
Франції розробляються на базі консультацій
з економічними суб’єктами індикативні
гнучкі узгоджені плани, як загальні, так
і спеціальні, цільові. Виконання плану
в приватному секторі забезпечується
і шляхом держзамовлень, і через податкову,
цінову, кредитну політику, тому плани
Франції, не будучи імперативними, є активними.
Головною метою кейнсіанської моделі
є забезпечення максимально ефективного
розподілу ресурсів з певним страхуванням
від непередбачуваного впливу взаємодії
приватних економічних інтересів.
У міру розвитку західноєвропейської
інтеграції у 60-80-ті роки XX ст., уніфікації
господарських механізмів відбувався
процес розмивання цієї моделі і посилення
рис німецької моделі ринку.
Для англійської моделі характерна
наявність значної за масштабами і часткою
державної власності, здійснення державних
закупок у великих розмірах,: значні державні
інвестиції для підтримки зайнятості,
вирішення соціальних завдань.
Державний бюджет виконує значною
мірою функції концентрації попиту в руках
держави, яка отримує доходи через виробництво
і реалізацію товарів і витрачає їх на
монопольне установлених умовах. Звідси
виникає схильність до інфляції як результат
державного регулювання.
У рамках американської і німецької
моделей ринку держбюджет - це фактор впливу
на структуру і обсяг пропозиції, оскільки
податки, дотації, субсидії, податкові
кредити, держкре-дити збільшують рівень
цін на одні товари і знижують його на
другі, крім того, держбюджет повинен заморожувати
інфляційні доходи.
В англійській моделі держбюджет
виступає Як фактор впливу на попит шляхом
концентрації, перерозподілу доходів,
які змінюють структуру попиту і впливають
на ціни через зміну попиту.
Характерною рисою англійської
моделі ринку є державна власність на
підприємства капіталоємних і малорентабельних
галузей, продукція яких істотно впливає
на рівень витрат в інших галузях, особливо
експортних. Розвиток інтеграційних процесів
у Західній Європі супроводжувався згортанням
економічно неефективних виробництв,
що привело до скорочення масштабів державної
власності. Такі виробництва, які необхідні
для нормального процесу відтворення,
виносяться в країни, що розвиваються
та переходять до ринку.
Необхідно відзначити, що вплив
на рівень цін шляхом концентрації попиту
в руках держави - це ринковий метод регулювання
ринку, несумісний з методами адміністративного
розподілу товарів і пов'язаний з цим адміністративним
установленням цін. Проте в економічній
політиці Великобританії, Франції і ряду
інших країн останні методи були поширені
під час війни та в повоєнні роки.
3 Розділ:
Економічна система України
3.1. Формування
економічної системи в Україні
Специфічні процеси
перебудови економіки України являють
собою динамічний процес переходу від
адміністративно-командної до ринкової
економіки. Такої точки зору дотримується
більшість сучасних реформаторів і науковців
України, хоча необхідність формування
(а вірніше - розвитку) ринкових відносин
у колишньому СРСР декларувалася давно,
принаймні, з другої половини 60-х років.
Найбільш популярними в ті часи були економічні
погляди Г. Лисичкіна, які він виклав у
своїй багатолітній науковій праці "План
і ринок". Сутність її змісту
- зробити ринкові відносини головним
регулятором соціалістичного виробництва. Пізніше
таку спробу зробив і Я. Певзнер. Логічним
завершенням наукових поглядів цих економістів
стали практичні заходи Уряду колишнього
СРСР переходу до ринку, які були намічені
на II з'їзді народних депутатів у 1985 р.
Якраз тоді, під тиском найбільш прогресивної
наукової громадськості країни, було запропоновано
програму оздоровлення народного господарства
і поступового переходу до ринкових відносин.
У цій програмі було виділено два етапи
розвитку та удосконалення народного
господарства:
- І етап - 1990-1992 рр.
На цьому етапі передбачався
комплекс надзвичайних заходів
щодо подолання бюджетного дефіциту,
глибокої розбалансованості, здійснення
деяких заходів поступового розвитку
ринкових відносин.
- ІІ етап 1993-1995 рр.
- в дію повинні були вступити
тільки економічні методи керівництва
народним господарством. Крім того,
передбачалося забезпечити перехід
до багатоваріантних форм власності,
удосконалити форми самоврядування
і самофінансування. Такий підхід,
на думку багатьох економістів,
у принципі додав змогу забезпечити практичні
рішення невідкладних економічних завдань.
Проте уже на І етапі (в травні 1990 р.) з деяких
показників розвитку економіки стало
зрозуміло, що ця програма не спрацьовує,
більше того, відбулося значно глибше,
ніж раніше, падіння темпів зростання
виробництва в базових галузях економіки.
В цих умовах Уряд пропонує нову 3 річну
програму, спрямовану на реформування
економіки. Однак, зрозумівши антинародний
характер цього документа, Верховна Рада
Союзу РСР відмовляє Уряду в його реалізації.
Свою спробу в розробленні
економічної програми, яка була розрахована
на 400 днів, зробила і група молодих вчених-економістів
під керівництвом Г. Явлінського. З часом
його програма була доповнена деякими
концептуальними викладками Шаталіна
і подана на обговорення Верховної Ради
під назвою "Програма 500 днів". Депутати
законотворчого органу і цю Програму сприйняли
насторожено. Таким чином, у державі існувало
вже два проекти програми ринкових реформ:
одна - урядова, друга - шаталін-ська. Проте
відмінність між ними - суто методологічна.
Наприклад, перша пропонує формувати ринкові
відносини Уряду, друга - на основі створення
відповідних умов; перша - пропонує збереження
міцної централізованої держави, друга
- визнання суверенітету союзних республік
і більше того - самостійних національних
самоутворень; урядова програма розрахована
на довгострокове збереження діючих управлінських
структур, програма Шаталіна відводить
командно-адміністративній структурі
управління термін її існування до 1 липня
1991 р.; урядова програма припускає збереження
налагодженої практики формування податків
і розподіл доходів, шаталінська - відстоює
розподіл усіх доходів у бюджети союзних
республік, а потім їх перерозподіл у союзний
бюджет; урядова програма виходить з того,
що треба і можна захистити від негативних
наслідків ринку усі верстви населення,
шаталінська програма передбачала відстоювати
інтереси людей тільки з фіксованими доходами.
Отже, урядова програма
була побудована на обережних засадах,
вона була схильна до марксових догматичних
положень і категорично відкидала можливість
використання приватної власності. В основі
програми Шаталіна лежали соціал-демократичні
напрями реформування економіки. Оцінюючи
ці дві програми, колишній перший і останній
президент Союзу РСР допустив одну з багатьох
тактичних помилок: він зізнався в тому,
що йому більш імпонує програма Шаталіна.
Цим самим він дав зрозуміти суспільству,
що не розділяє поглядів Уряду. Але оскільки
"коней на переправі не міняють",
М. С. Горбачов бере на себе функцію керівництва
в розроблені нової комплексної програми.
Проте для України
вона уже не мала суттєвого значення. 24
серпня 1991 р. Верховна Рада України проголошує
незалежність і створює самостійну Українську
державу, а в жовтні 1992 р. приймає "Основні
напрями економічної політики в умовах
незалежності". В цьому документі передбачалася
поки що тільки структурна перебудова
економіки України. Спроба ж переорієнтуватись
на ринкову економіку безпосередньо була
здійснена в "Основах національної
економічної політики України", які
були розглянуті Верховною Радою у березні
1992 р. Приймаються важливі економічні
рішення і відповідними урядовими установами.
Проте ні перші, ні другі документи, які
були доведені до свідомості тільки окремих
членів суспільства, не були результативними.
Малоефективним є становлення ринкових
відносин і після прийняття Програм Президента
України, які були проголошені і прийняті
Верховною Радою України у жовтні 1994 р.,
стратегії економічної та соціальної
політики на 2000-2004 роки, затвердженої Верховною
Радою України в січні 2000 р. А якщо й намітились
деякі тенденції в економічному зростанні,
то цим результатом суспільство "зобов'язане"
ціновому фактору. Це не абстрактний умовивід,
не демагогія, а наша реальна дійсність.
Тільки в 2000 р. статистичними органами
зафіксовано зростання цін у споживчому
ринку на 25,8% (у 1999 р. - на 19,2%), у сфері послуг
найбільше (на 39,2 та 31,6%) підвищилися тарифи
на житлово-комунальні послуги та послуги
зв'язку, ціни виробників промислової
продукції в 2000 р. зросли на 20,8% (у 1999 р.
-на15,7%). Негативна тенденція зростання
цін продовжується.
У зв'язку з цим важливо
знати причини, що постійно відтворюють
таку "результативність" програмних
документів формування нової економічної
системи. По-перше, в Україні
й зараз відсутня аргументована концепція
ринкових відносин і власна модель цивілізованого
ринку. "Десять років рухалися ми не
в тому напрямі, бо не було наукового осмислення
реформ". Так заявив Л. Д. Кучма ще в 2002
р. на засіданні Верховної Ради. Звідси
традиційний експериментальний підхід
до реформування фінансово-кредитної
системи, системи управління і господарського
механізму в цілому. До речі, в колишньому
СРСР тільки за післявоєнні роки було
прийнято понад 30 постанов щодо проблем
удосконалення управління в промисловості,
сільському господарстві, на транспорті
та інших галузях. Схоже на те, що цей досвід
владні структури України використовують
задовільно, а найгірші традиції в керівництві
економікою колишнього Радянського Союзу
отримують свій подальший розвиток і удосконалення.
По-друге, уряд і його
економічні радники дуже повільно позбавляються
від ідеологічних і економічних догм.
Ідеологія багатьох політиків і керівників
народним господарством високого рівня
і сьогодні залишається на позиціях XIX
- початку XX ст., а це означає, що багато
фахівців, які розробляють основні принципи
економічної політики держави, топчуться
на місці, не бачать перспектив у розвитку
держави. Отже, долаючи стереотипи старого
мислення, виступаючи за все нове, не можна
скеровувати економіку в русло вільних
ринкових відносин 150-200-річної давнини.
Такого ринку немає навіть у сучасному
розвинутому капіталістичному суспільстві.
По-третє, постійно
порушувався і порушується світовий постулат,
аксіома суспільного розвитку: "Економіка
первинна, політика вторинна". Це концепція
загальносвітова і виконувати її потрібно
безпомилково. Навіть такі економісти,
як Д. Кейнс і П. Самуельсон, виходили у
своїх економічних питаннях з першості
економіки, а не політики.
По-четверте, нові владні
і господарські структури дуже швидко
ліквідували старе, але вороже ставляться
до нового, чого потребує ринкова економіка.
Невиправдано ліквідували прогнозування,
в державі відсутній план розвитку національної
економіки не тільки на рівні країни, а
й в областях і районах. Наука відірвана
від запитів відповідних органів, ліквідовані
вертикальні зв'язки економічних служб
та ін. Такої "розкішності" не дозволяють
собі навіть високорозвинуті в індустріальному
відношенні країни світу.
По-п'яте, у господарське
життя держави впроваджувались і впроваджуються
реформаторами найкращі досягнення високорозвинутих
країн світу (США, Японії, Німеччини, Англії,
Франції, та інших), економіка яких перебуває
на третьому (постіндустріальному) етапі
розвитку. І це дуже похвально. Досвід
таких країн потрібно вивчати і використовувати,
але використовувати творчо, пристосовувати
до реальної дійсності і відповідного
етапу розвитку держави з урахуванням
психології і менталітету людей, історичних
традицій суспільства. В Україні ж деякі
окремі елементи постіндустріального
суспільства перебувають поки що на стадії
формування.
Варто відзначити ще
й таке - розбудова нової економічної системи
має спиратися не на фінансову олігархію,
яка здійснює політичний і економічний
диктат у країні, а на широке коло різних
верств населення, на його творчий інтелектуальний
потенціал, на винахідливість і підприємливість.
3.2. Особливості
становлення економічної системи
в Україні
Україна, як й інші постсоціалістичні
країни, почала перехід до ринкової економіки,
коли був добре відомий досвід розвинутих
країн, за яким функціонування економіки
здійснюється на основі єдності ринкового
і державного регулювання. Незважаючи
на це, утвердилася проста логіка: оскільки
ми створюємо ринкову економіку, то її
функціонування забезпечує ринковий механізм.
Ця теза увійшла в теорію і практику. Чим
пояснити, що, всупереч світовому досвіду,
широко відомій теорії Дж. Кейнса про економічну
роль держави в сучасній економіці, у нас
утвердився однобічний підхід, пов'язаний
з ринковим механізмом7 на мою думку, причиною
стала знову – таки проста логіка: величезна
економічна роль держави у плановій економіці
визначалася тим, що 92% засобів виробництва
були власністю держави. А щоб подолати
надмірну економічну роль держави, що
треба зробити? Треба позбавити її власності
на засоби виробництва шляхом приватизації
державного майна. Так і було зроблено.
Але виявилося, що припустилися грубої
помилки: володіння засобами виробництва
було неправомірно ототожнене з економічним
регулюванням держави, хоча це різні речі.
Досвід показує: чи є у держави власність
на засоби виробництва чи її немає, існує
великий чи малий державний сектор, вона
виконує значну економічну роль. У нас
же позбавлення володіння засобами виробництва
супроводжувалося відокремленням держави
від економіки. За умов, коли ринковий
механізм ще не діяв, відмова держави від
регулюючої ролі призвела до некерованості
економіки, хаосу, глибокої і довготривалої
економічної кризи, руйнації економіки.
Країна, народ заплатили неймовірну ціну
за ці помилки.
Наш досвід важливий тим, що
він показав не лише необхідність поєднання
економічної ролі ринку і держави, але
й те, що державне регулювання має використовувати
не адміністративні, а економічні методи,
тобто не давати економіці команди, а активно
впливати на економічні інтереси суб’єктів
господарювання. Усе це довело, що ринок
і держава виконують економічну роль не
окремо, а шляхом глибокої взаємодії, взаємо
доповнення ринкових процесів і державних
заходів, що механізм функціонування і
розвитку економіки виступає у формі господарського
механізму, який передбачає узгодженість
об’єктивних ринкових процесів і свідомої,
науково обґрунтованої діяльності держави.
Науково – технічна революція
другої половини ХХ ст. перетворила науково
– технічний прогрес у вирішальний фактор
економічного зростання, породила його
новий тип – інноваційний розвиток. Інновації,
нововведення, які раніше час від часу
впроваджувалися у виробництво, перетворюються
у постійно діючий фактор соціально –
економічного розвитку. Це істотно змінило
умови розвитку економіки, вимагало глибокого
поєднання науки, техніки і виробництва,
фундаментальних та прикладних наукових
досліджень і прискорення їх впровадження
у виробництво. Для цього треба було рухатися
шляхом подолання розриву між наукою і
технікою, з одного боку, і виробництвом
– з другого, забезпечити тісну їх взаємодію.
Практика привела до формування і розвитку
якісно нової структури – національних
інноваційних систем (НІС). Вони знаменують
подальше поглиблення інтеграції науки
і техніки з виробництвом, посилення їх
взаємодії заради науково – технологічного
вдосконалення виробництва, підвищення
його ефективності. Усе це дає підстави
для того, щоб національні інноваційні
системи вважати складовими механізмів
функціонування і розвитку економіки.
Призначення їх полягає у тому, щоб забезпечити
взаємодію наукових досліджень, дослідно
– конструкторських розробок та впровадження
їх у виробництво, зростання науково –
технічного рівня усієї економіки. Таким
чином, НІС – це системи, які створюються
державою і спираються на ринковий механізм
доведення наукових розробок до нових
зразків техніки і технологій, механізм
їх впровадження у виробництво, здійснення
інноваційного типу розвитку [9, с. 29 - 30].
Внаслідок спеціалізації економіки,
сформованої впродовж багатьох десятиріч
на основі розподілу праці в радянському
Союзі, Україна виробляла в середньому
лише близько 20% кінцевого продукту. У
промисловому секторі їй було відведено
роль виробника напівфабрикатів із низьким
вмістом додаткової вартості. Слід зважати
й на те, що 1990 р. частка міжрегіональної
торгівлі у загальному обсязі торгівлі
України становила 82,1 %, тобто Україна
залежала від зовнішньоекономічних зносин
більше, ніж інші країни – члени колишньої
Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)
та більшість країн Європейського Співтовариства
(ЄС).