Міжнародний обмін технологіями

    1. МІЖНАРОДНИЙ ОБМІН ТЕХНОЛОГІЯМИ

1. Обмін технологіями як складова частина МЕВ.
2. Комерційна та некомерційна форми технологічного обміну.

3. Основні  особливості розвитку міжнародного  ринку технологій.

4. Міжнародне  регулювання ринка технологій.

5. Україна  в системі міжнародного обміну технологіями. 

    1) У 1960-70-х рр. активізувався міжнародний обмін технологіями.

    Технологія  – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей. Технологія є одним із найважливіших факторів виробництва, який виступає в теперішніх умовах в якості товару. Трансфер або обмін технологіями – це одна із форм експорту капіталу, а також один із факторів міграції робочої сили.

    Міжнародний обмін технологіями – це не одночасний акт купівлі-продажу, а довгострокові господарські зв’язки з передачі та освоєння нової техніки та технологій.

    Стандартний процес передачі технологій складається з:

• відбору технологій,
• освоєння та адаптації технологій,
• пристосування технологій до місцевих потреб та можливостей.

    Канали  передачі технології:

    а) внутрішньофірмовий – закордонним  філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

    б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

    в) зовнішньоторговельний – разом  з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової  продукції. 

    Причини міжнародної передачі технології:

    1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її частка в світовому імпорті ліцензій складає 16%;

    2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;

    3) монополізація НТП великими фірмами.  Часто тільки їм під силу  здійснення довгострокових дорогих  науково-дослідних робіт;

    4) загострення конкурентної боротьби  на світовому ринку. Крупні  ТНК розглядають експорт нових  досягнень науки та техніки  як один із засобів створення  своїх філій за кордоном чи  встановлення контролю над фірмами  інших країн; 

    5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки. 

    2) Науково-технологічний обмін здійснюється у двох основних формах:

    1) некомерційна форма: науково-технічні публікації; виставки, ярмарки, симпозіуми; діяльність міжнародних організацій; міграція спеціалістів у галузі науки;

    2) комерційна форма: трансфер (передача) прав користування систематизованою науково-технологічною інформацією (ліцензій, патентів, конструкторських рішень, ноу-хау, промислових зразків, товарних знаків); створення на базі НТР нових машин і механізмів; підготовка кадрів; інжинірингові послуги; управлінські контракти. 

    Патент – це офіційний документ, який видається винахіднику та засвідчує його монопольне право на володіння, використання та розпорядження винаходом протягом певного часу.

    Правову основу патентування підприємницької  діяльності складає Закон України. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. Торговим патентом є державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його відокремленого підрозділу займатися видами підприємницької діяльності, що зазначені в ЗУ та право на особливий порядок оподаткування. Патент видається відповідним податковим органом (податок на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності чи відокремленого підрозділу зменшується на вартість придбаних торгових патентів).

    Патент  був першим документом, який використовувався у торговельних відносинах між винахідниками  та споживачами їх продукції. Видача патенту – свого роду компроміс між приватними інтересами винахідників і виробників нової продукції та суспільною потребою в її використанні. Економічний зміст патенту полягає в наданні державою на своїй території монопольного права винахідникові на використання свого винаходу протягом певного терміну (як правило, 15 – 20 років). Це монопольне право полягає в тому, що в межах вказаного терміну дії патенту тільки його власник може виготовляти, використовувати і продавати товари, в яких втілюється його винахід або використовувати певні методи та засоби виробництва цієї продукції. Практично всі товари, які виходять на ринки розвинених країнах, є запатентованими.

    Не кожний винахід може бути захищений патентом. Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне вирішення завдання шляхом створення нових машин чи технологічних процесів, характеризується новизною, підвищує рівень традиційного інженерного розв’язання технічного завдання і може бути використаний на практиці. 

    Головна форма міжнародного обміну науково-технічними досягненнями – ліцензійна торгівля. Важливою умовою міжнародної ліцензійної угоди є визначення виду ліцензії. В міжнародній торгівлі розрізняють три види ліцензій:

    1) невиняткова (проста) ліцензія, під час продажу якої ліцензіар дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи секрет виробництва, залишаючи за собою право як їх самостійного використання, так і надання аналогічних за умовами ліцензій будь-яким іншим особам (виробництво товарів широкого вжитку);

    2) виняткова ліцензія, під час продажу якої ліцензіар надає ліцензіату виняткове (монопольне) право на використання винаходу чи секрету в межах визначеної території. А ліцензіар не має права продавати аналогічну ліцензію на вказаній території іншим особам, а також виробляти і продавати на цій території свою продукцію, яка є предметом виняткової ліцензії (несерійне виробництво);

    3) повна ліцензія, під час продажу якої ліцензіату надаються виняткові права на її використання протягом періоду дії угоди. На цей період ліцензіар позбавляється права на використання винаходу чи секрету виробництва як самостійно, так і шляхом видачі ліцензії іншим особам (виробництво товарів широкого вжитку).

    Для того, щоб укласти угоду про  купівлю чи продаж ліцензії, необхідно  всесторонньо оцінити не тільки техніко-економічні аспекти майбутньої угоди, але й її можливі наслідки.

    Підприємство, що хоче придбати технологію за ліцензією, як правило, повинно вирішити такі важливі  завдання:

    1. Вибрати відповідну  технологію, для чого провести попередню оцінку всіх технологій напрямку, що зацікавив, і які можуть бути куплені за ліцензією. Для оцінки використовується інформація загальнодоступних джерел (рекламні проспекти, оголошення фірм, статті в науково-технічних виданнях, описи до патентів та ін.). Після відбору інформації проводиться порівняльна характеристика запропонованих технологій і визначається краща, найбільш підходяща для підприємства.

    2. Дати оцінку вибраної  технології. Вирішення цієї задачі починається з розробки техніко-економічного обґрунтування закупки ліцензії. Тут насамперед необхідно встановити контакти з фірмою-власником технології, виявити її наміри з приводу видачі ліцензії, визначити об'єм інформації, необхідної для прийняття остаточного рішення про закупку технології. З фірмою-власником укладається попередня угода про секретність, яка дозволяє визначити межі використання інформації і захистити її від розголошення. Після підписання попередньої угоди про секретність покупцю надається інформація, необхідна для вирішення питання про покупку технології і готується повне техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) проекту з використанням вибраної технології. ТЕО складається в довільній формі. Як правило, воно включає такі елементи, як період дії плану, технічні характеристики кінцевого продукту, прогнозування збуту, виробничі потужності, наявність сировини і робочої сили, витрати на установку і обслуговування, капітальні вкладення і обіговий капітал, план фінансування, амортизація, виробничі залишки та ін.

    За  результатами ТЕО робиться висновок про доцільність покупки ліцензії і можливості починати переговори з фірмою-власником технології про укладення ліцензійної угоди.

    3. Скласти ліцензійний  договір. Під час переговорів, які звичайно тривають від 4-х до 6 місяців, делегація потенційного ліцензіата повинна визначити всі елементи та умови контракту, перевірити інформацію, яка була використана при складанні техніко-економічного обґрунтування і плану ділових операцій. В кінці переговорів остаточний текст договору, узгоджений сторонами, парафується, і сторони домовляються про порядок і строки його затвердження.

    Зміст міжнародних ліцензійних договорів  полягає у встановленні науково-технічних  зв'язків, спрямованих на впровадження результатів наукових досліджень і  розробок у виробництво. В міжнародній  торговельній практиці широко використовуються різні варіанти типових ліцензійних угод. Вони можуть використовуватися як основа для укладання угод між сторонами.

    Зміст контрактів може включати такі основні  умови: преамбула, предмет угоди, обов'язки сторін, термін дії ліцензії та ін.

    Предметом міжнародного ліцензійного контракту  є запатентований винахід чи технологічний процес, технічні знання і досвід, товарний знак.

    Важливим  об'єктом ліцензійної угоди є запатентований винахід. В сучасних умовах все більш типовими стають угоди, які надають ліцензіату право на запатентовані винаходи разом з технічними знаннями, досвідом, "ноу-хау", а також з правом використання товарного знаку.

    Вибір того чи іншого виду наданої ліцензії залежить, насамперед, від країни чи території, на яку видається ліцензія, і характеру винаходу. Наприклад, на невеликому ринку краще видавати виняткову ліцензію, тому що наявність кількох ліцензіатів, що одержали просту ліцензію, створить на цьому ринку небажану конкуренцію, яка знизить рівень цін і вплине на обсяг ліцензійної винагороди. Виняткова ліцензія видається, як правило, на товари масового виробництва і широкого споживання. Повна ліцензія використовується рідко.

    За  надання прав на використання предмета угоди ліцензіат платить ліцензіару певну винагороду. В угоді обумовлюється форма ліцензійної винагороди, порядок її виплати, переведення платежів і т.д.

    Форми ліцензійної винагороди бувають  різними. Найчастіше зустрічаються  такі, як роялті, паушальний платіж і комбіновані платежі.

    Роялті – це періодичні відрахування з доходів покупця протягом періоду дії угоди. Вони встановлюються у вигляді певних фіксованих ставок (у відсотках) і виплачуються ліцензіатом через узгоджені проміжки часу (щорічно, щоквартально, щомісячно чи до визначеної дати).

    Роялті можуть визначатися різними способами:

• із вартості виробленої за ліцензією продукції;
• із суми продажу ліцензованої продукції;
• з одиниці випущених чи реалізованих виробів у вигляді відсотків;
• з кількості переробленої за запатентованим методом сировини і т.д.

    Роялті є найпростішою і внаслідок цього найбільш поширеною формою платежу.

    Паушальний  платіж – це твердо фіксована сума винагороди, виплачена одночасно. Він може проводитися як одноразово, так і в розстрочку. Паушальний платіж в чистому вигляді зустрічається рідко. Як правило, він використовується в тих випадках, коли вартість ліцензії відносно мала в порівнянні з вартістю обладнання або коли важко контролювати показники діяльності ліцензіата.

    Комбінований платіж передбачає виплату авансового паушального платежу при підписанні угоди і платежу роялті в залежності від об'єкту виробництва і реалізації.

    Об'єм обов'язків ліцензіара зазвичай залежить від предмету угоди. Однак у всіх випадках ліцензіар зобов'язаний забезпечити  ліцензіату можливість здійснення передачі йому права за угодою. Ця допомога може включати: