Міжнародна валютна система

На регіональних і місцевих валютних ринках здійснюються операції з певними конвертованими валютами. Котирування валют, використовуваних для валютних операцій у певному регіоні, відносно регулярно здійснюється банками даного регіону, а валют місцевого значення — банками, для яких ця валюта є національною і активно використовується в угодах з місцевою клієнтурою.

Учасники валютного ринку.

З інституціональної точки зору валютні ринки є сукупністю банків, брокерських фірм, корпорацій, особливо ТНК. Банки здійснюють 85-95% валютних угод між собою на міжбанківському ринку, а також з торгівельно-промисловою клієнтурою. У відповідності з національним банківським або валютним законодавством права банків здійснювати міжнародні операції  і валютні угоди при кризах обмежуються або вимагається спеціальний дозвіл (ліцензія). Це може стосуватися проведення усіх валютних операцій або деяких з них.

Банки, котрим надано право на проведення валютних операцій, називаються уповноваженими, дивізійними або валютними. Для дивізійного банку ступінь участі в операціях валютного ринку залежить від ряду факторів:

      величина банку;

      його репутація;

      ступінь розвитку зарубіжної мережі відділень та філіалів;

      об’єм здійснюваних через банк міжнародних розрахунків.

Певну роль відіграють періодичне введення валютних обмежень, стан телексного і телефонного зв’язку в місцях, де розміщений банк, а також його політика. Тому найбільший обсяг валютних операцій припадає на долю транснаціональних банків (ТНБ): Citibank, Chase Manhattan Bank, Deutsche Bank, Dresdner Bank, Barclays Bank, Union Bank of Swizerland, Sumitomo Bank, Mitsubishi Bank, ABN Amro та інші. Ці банки здійснюють угоди на дуже крупні суми (100-500 млн. доларів), тоді коли стандартна угода від 1 до 10 млн. доларів здійснює відчутний вплив на стан валютного ринку і має конкурентну перевагу в боротьбі за вигідні угоди.

Новим учасником валютного ринку стали інвестиційні фонди, які здійснюють диверсифіковане управління портфелями активів, розміщуючи валюти в високоліквідні і надійні цінні папери керівництв і корпорацій різних країн. Найвідомішими є фонди “Quantum” Джорджа Сороса, фонд “Dean Witter”, міжнародний хедж-фонд “Long-Term Capital Management”. В умовах лібералізації валютних ринків їх поява пов’язана з необхідністю страхувати зростаючі валютні і кредитні ризики. Участь у їх створенні, як правило, беруть ТНБ та інвестиційні фонди. Тому в хедж-фондах концентруються значні суми, що дозволяють не тільки страхувати ризики, а й заключати крупні спекулятивні угоди, здатні знизити курс валют невеликих країн. Так відбулося з валютами Малайзії, Індонезії і Гонконгу влітку1998 р., що викликало різку реакцію цих країн і заборону на дію крупних спекулянтів на своїй території.

До числа учасників валютних ринків входять центральні банки країн, котрі через ці ринки управляють валютними резервами, підтримують курс національної валюти, проводять валютну інтервенцію, а також регулювання відсоткових ставок по вкладах у національній валюті. Найбільший вплив на світові валютні ринки здійснюють центральні банки США (Федеральна Резервна Система), Німеччини, Великобританії.

На валютному ринку також присутні інститути небанківського характеру (страхові і пенсійні фонди, інвестиційні компанії). Вони використовують у якості посередників брокерські фірми, серед переваг яких є анонімність здійснення угод, безперервність процесу котировки, можливість пропонувати власні ціни. Об’єми валютних операцій брокерів постійно ростуть, охоплюючи біля 30% валютних операцій, на Лондонському ринку – 35%, а за операціями з доларом дещо вище. Провідне положення серед брокерсько-ділерських фірм займають “Меріл Лінч” (Merrill Lynch Pierce Fenner & Smith),   И.Ф. Хаттон (E.F. Hutton), “Голдман Сакс”(Goldman Sachs), “Морган Стенли”(Morgan Stanley).

На сьогодні функціями валютних бірж є організація торгів валютою, мобілізація вільних ресурсів, фіксація довідкових курсів валют. З посиленням взаємозв’язків між валютним, кредитними, фінансовими і золотими ринками в найкрупніших банках введено концепцію валютного залу, в якому об’єднані здійснювані у різних відділах банку операції на цих ринках. Цим досягається повніша інформованість, тісний контакт між ділерами по взаємопов’язаним операціям різних сегментів ринку, узгоджена стратегія і тактика дій на них.

Валютні операції.

Види валютних операцій, їх еволюція.

Історично в міжнародному обороті розрізняли два основні способи платежу: трасирування й ремітування. При трасируванні кредитор виписував трату на боржника в його валюті і продавав її на своєму валютному ринку по банківському курсу покупця. При трасируванні кредитор – активна сторона: він продає вексель у валюті боржника на своєму валютному ринку. При ремітуванні боржник – активна сторона: він він купує валюту кредитора на своєму валютному ринку по курсу продавця. Різноманітні способи платежів, засновані на ремітуванні й трасируванні для обслуговування валютних операцій, застосовувались в міжнародному обороті до першоїсвітової війни і в меншому обсязі в міжвоєнний період. В період розповсюдження валютних обмежень до кінця50-х років в промислово розвинених країнах переважали валютні угоди з негайною поставкою валют (“спот”) і срочні (“форвард”) угоди, при чому останні найчастіше виступали об’єктом валютного регулювання. Лібералізація валютного законодавства на межі 50-х і 60-х років призвела до розвитку валютних операцій “своп” замість попереднього обміну депозитами в різних валютах. Подальший розвиток срочних валютних угод був пов’язаний з лібералізацією руху капіталів, яка викликали необхідність хеджування (страхування ризиків) додатково до традиційних операцій по покриттю ризиківпо торгівельним операціям. Посилення контролю з боку спостережу вальних органів також сприяло заміні валютних операцій по страхуванню ризиків, що відображались у балансах, срочними валютними угодами і операціями “своп”, так як вони враховуються на позабалансових рахунках.

З 70-х років розвиваються ф’ючерсні і опціоні валютні угоди – нова форма спекулятивних угод і хеджування від валютних ризиків. Банки стали здійснювати валютні угоди у поєднанні з операціями “своп” з відсотковими ставками. Готівкові валютні операції здійснюють більшість банків, срочні операції і “своп”-угоди — в основному крупніші банки, регулярні опціонні операції – лише найкрупніші.

Основні інструменти валютних операцій.

Інструментами валютних операцій здавна слугували

перевідні комерційні векселі (трати) — вимоги, виписані експортером або кредитором на імпортера або боржника. З розвитком банків вони стали витіснятися банківськими векселями і чеками, а з другої половини ХІХ ст. – переводами. Банківський вексель – це вексель, виставлений банком даної країни на свого іноземного кореспондента.  Купивши ці векселі у національних банків, боржники (імпортери) пересилають їх кредиторам (експортерам), погашаючи таким чином свої боргові зобов’язання. Банківський вексель поступово витісняється банківським чеком. Банківський чек – письмовий наказ банка-власника авуарів за кордоном своєму банку-кореспонденту про перечислення певної суми з його поточного рахунку держателю чека. Експортери, отримавши такі чеки, продають їх своїм банкам. У сучасному міжнародному платіжному обороті широко використовуються банківські переводи — почтові і особливо телеграфні. Перевід — наказ банка банку-кореспонденту у іншій країні виплатити за вказівкою свого клієнта певну суму в іноземній валюті зі свого рахунку.

Також широко застосовуються акредитиви. У випадку, коли експортер не отримує передплати, покладаючись лише на обіцянку імпортера заплатити, застосовують підтверджений безвідзивний акредитив. Акредитив – це документ, виданий банком імпортера, що зобов’язує цей банк акцептувати векселі, виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до оговорених умов. Ці умови включають величину кредиту, термін сплати векселя, загальний опис товару, додаткові необхідні документи, кінцевий термін сплати.

Котирування іноземних валют.

Валютні операції неможливі без обміну валют та їх котирування. Котирування валют (від французького – coter) — визначення їх курсу. Історично склалися два метода котирування іноземних валют до національної — прямий та непрямий. Поєднання прямого і непрямого котирування створює практичну зручність, виключаючи потребу в додаткових розрахунках.

Найбільш розповсюдженим є пряме котирування, при якому курс одиниці іноземної валюти (базова валюта) виражається в національній валюті (валюта, що котирується).

При непрямому котируванні за одиницю приймається національна валюта, курс якої виражається у певній кількості іноземних грошових одиниць. Непряме котирування застосовується переважно у Великобританії, де ця традиція збереглася з часів, коли усі валюти прирівнювалися до фунта стерлінгів, на долю якого припадало до 80% світових розрахунків (1913 р.). Цьому сприяв збережений до кінця 60-х років незручний поділ фунта стерлінгів на шилінги і пенси.

В операціях на міжбанківському валютному ринку котирування проводиться переважно по відношенню до долара США, оскільки він є лідируючим міжнародним платіжним і резервним засобом, переважною валютою ринку євровалют.

Котирування іноземних валют в національній застосовується банками переважно в операціях з торгівельно-промисловою клієнтурою. Воно базується на крос-курсі ­— співвідношенні між двома валютами, яке випливає з їх  курсу по відношенні до третьої валюти (зазвичай до долара США).

З січня 19999р., коли країни ЄС перейшли до євро, Європейський центральний банк зафіксував курс 1дол.=1,7 євро, введено котирування євро, а курс євро до інших валют став визначатися через крос-курс до долара.

Курс продавця і покупця.

Розрізняють курси продавця (bid) і покупця (offer або ask). Банки завжди продають валюту дорожче ніж купляють. Різниця – маржа – слугує для покриття витрат банку та в певній мірі для страхування валютного ризику. Якщо банк покриває здійснену угоду за рахунок запропонованої йому контру годи на основі тих самих курсів, він отримує прибуток за рахунок моржі. У зв’язку з цим банки зацікавлені залучати клієнтів по валютним операціям. Банки, які активно котирують валюту на ринку (маркет-мейкер), мають значний обсяг валютних угод як з торгівельно-промисловою клієнтурою, так і з банками, володіють достатніми розмірами власних коштів, що дозволяє утримувати певні позиції й дає можливість диктувати курси по угодам певних обсягів. Крупні банки мало зацікавлені в угодах на суми менші за 5-10 млн дол. Банки меншого розміру, навпаки, не здійснюють  котирування для угод на суму вищу за 3-5 млн дол.

Завдяки маркет-мейкерам підтримуються ліквідність та стійкість валютного ринку, оскільки вони завжди готові здійснити угоду за власними котируваннями, а також володіють достатніми фінансовими можливостями для компенсування рухів валютних курсів як за рахунок власних коштів, так і виконуючи накази клієнтів. Більшість маркет-мейкерів працюють 24 години на добу, активно укладаючи угоди.

Інші банки на валютному ринку — пасивні учасники котирування, вони дають запит банку-контрагенту про стан валютного курсу і вимушені погоджуватися на менш вигідні умови.

Зазвичай котирування курсів означає готовність банку здійснити угоду на стандартну для нього суму, при наявності ліміту вільних операцій з банком, який звернувся до нього з проханням повідомити курс певної валюти. Але в кризовому стані валютного ринку банківське котирування курсу валю носить лише інформативний характер (банки можуть обмежити суму, на яку повідомляється котирування або залишають за собою право встановлювати для таких операцій особливий курс валют).

На більшості валютних ринків застосовується процедура “фіксингу” – визначення й реєстрація міжбанківського курсу шляхом послідовного співставлення попиту і пропозиції по кожній валюті.

Валютна позиція і ризики банків при валютних операціях.

При здійсненні валютної угоди банк купує одну валюту і продає іншу. При угоді з негайною поставкою валют це означає вкладення його ресурсів в валюту, котру він продає. Якщо банк здійснює угоду на строк, то, купуючи вимоги в одній валюті, він приймає зобов’язання в іншій валюті. В результаті в обох випадках в активах і пасивах банка (грошових або в формі зобов’язань) з’являються дві різні валюти, курс яких змінюється незалежно один від одного, призводячи до того, що в певний момент актив може перевищувати пасив (прибуток) чи навпаки (збитки).

Співвідношення вимог і зобов’язань банку, включаючи його позабалансові операції, в іноземній валюті визначає його валютну позицію. У випадку рівності по конкретній валюті позиція вважається закритою, а при неузгодженні – відкритою. Відкрита валютна позиція може бути короткою, якщо пасиви і зобов’язання по проданій валюті перевищують активи і вимоги в ній; і довгою, якщо активи і вимоги по купленій валюті перевищують пасиви і зобов’язання. Коротка валютна позиція може бути компенсована довгою позицією, якщо співпадають обсяг, строк виконання угоди і валюта цих позицій.

Даний принцип важливий, бо відкрита валютна позиція пов’язана з ризиком втрат для банку, якщо до моменту контругоди, тобто покупки раніше проданої валюти і продажу раніше купленої валюти, курс цих валют зміниться в несприятливому для нього напрямі. В результаті банк може або отримати по контругоді меншу суму валюти, ніж він продав її раніше, або буде вимушений заплатити за ту ж суму більший еквівалент раніше купленої валюти. В обох випадках банк несе збитки у зв’язку зі зміною валютного курсу. Валютний ризик присутній завжди при наявності відкритих позицій, як довгих, так і коротких.

Оскільки відкрита валютна позиція створюється по конкретним валютам, то в ході операцій банку на валютному ринку валютні позиції постійно виникають (відкриваються) і зникають (закриваються). Оцінка можливого результату закриття позиції досягається перерахунком всіх сум довгих і коротких позицій в національну валюту за поточним курсом, за яким можна покрити угоди з врахуванням строків поставки валют по срочним операціям. Частіше цей перерахунок проводиться в два етапи: спочатку всі позиції перераховуються в найбільш розповсюджену валюту, наприклад долар, далі доларові суми або їх результат – в національну валюту. Економічний результат обох методів однаковий.

Результат валютної позиції позитивний для банку, якщо він тримав довгу позицію в валюті, курс якої підвищився. Однак повністю реалізувати цей виграш можна лише при закритті всіх валютних позицій за поточним курсом. Ця операція має назву реалізація прибутку (profit = taking) і зазвичай відбувається в період активної зміни курсу валюти, призупиняючи його рух, а іноді тимчасово змінючи його динаміку в протилежному напрямку.