Міжнародна конкурентоспроможность України в глобальній економічній системі

     Характерно, що сучасні західні автори особливо значну роль приділяють знанням, як найважливішому чиннику в розвитку конкурентоспроможності. Ця теорія включає різні і чисельні складові частини, які взаємодіють одна з іншою. Одним із перших прибічників саме такого підходу були Фармер та Річмен, які визначили 4 сфери конкурентоспроможності: політичну і правову, освітню, соціально-культурну і економічну. Такий багатоформатний підхід відзначається складністю, проблемністю. Проте саме він в кінцевому результаті став надбанням багатьох дослідників даної проблематики. Цей комплексний, багатофакторний підхід характерний для такої принципово важливої публікації, як “Щорічник Світової Конкурентоспроможності”. Ці періодичні дослідження аналізують і визначають місце держав в сприянні оточуючому середовищу, де конкурують підприємства. Про величезний масштаб цих досліджень свідчить залучення 286 показників конкурентоспроможності у 49 країнах світу.

     Аналізуючи  проблематику конкурентоспроможності, аж ніяк не можна обминути питання  про технологію. Комп’ютери, телекомунікації, Інтернет відіграли і продовжують відігравати, велику роль як в процесах глобалізації, так і в процесах конкуренції. В зв’язку з цим саме поняття “інфраструктура” суттєво змінилось. Традиційні чинники – дороги, поїзди, авто, портові можливості, аеропорти поповнились останнім часом тим, що називається технологічною та інформаційною  інфраструктурою. Доступ до дешевих і ефективних телекомунікаційних систем, приєднання до Інтернету, розвиток мобільної телефонії – все це і є новими технологічними пріоритетами країн, які практикують конкуренцію і при цьому активно використовують названі і інші технологічні новації.

     Безсумнівним  лідером глобальної конкуренції  і конкурентоспроможності залишаються  США. В останній період посилилась їх конкуренція з Японією та Об‘єднаною Європою. Глобальна конкуренція та геополітичне суперництво США і Європи зростає.⁶

     В конкуренції і суперництві Європа – США вирішується  доля Європи як визнаного історичного лідера світового цивілізаційного процесу. Альтернатива цьому – остаточна  американізація Європи, її дифузія в процесі глобалізації, підкорення системі глобалізму і можлива дезінтеграція між євроатлантичним і євроазійськими полюсами. Глобальна політика одноособової гегемонії, що її проводять США сприяє цьому, породжуючи контрпродуктивний ефект. Зусилля єдиної наддержави в напрямі створення монополярної системи стимулює зростаючі зусилля інших держав щоб забезпечити рух о багатополярності. Потенційно великі регіональні держави все більше самостверджуються просуванням власних інтересів, які нерідко конфліктують з інтересами США”⁷

     Важливе місце в накопиченні світового  досвіду щодо конкуренто-спроможності, що належить Європі і насамперед Європейському  Союзу, пояснює їх інтеграційні прагнення  і розширення. Як відомо, в сучасній економіці країни оперують не тільки товарами і послугами, вони також конкурують технологіями і сучасними системами менеджменту. Знання виступає як найбільш критичний фактор в матеріалізований формі технологій конкурентоспроможності. Відповідним чином Західна Європа показує, що у формулюванні цілей конкурентного і усталеного розвитку абсолютним пріоритетом має бути виробництво, поширення і використання знань і технологій, які б були конкурентними не тільки сьогодні, але і завтра. В Європі зростає розуміння, що країни мають все активніше займатись модернізацією і інновацією. Конкурентоспроможність і усталеність потребують системного підходу, де дослідницька діяльність підтримує розвиток взаємопов’язаних промислових і соціальних систем, які мають відповідати, як ринковим, так і соціальним потребам. Це якраз те, що досить успішно робить ЄС. Це можна, зокрема, бачити на прикладі формулювання і реалізації спеціальних рамочних програм щодо досліджень, технології і розвитку. Зараз завершується виконання П’ятої Рамочної Програми (1998-2002 рр.). Вона передбачає збільшення економічного зростання і створення нових робочих місць з допомогою інноваційних методів в напрямку посилення конкурентоспроможності. Вказана програма підтримує дослідницьку діяльність, що сприяє конкурентоспроможності і усталеності, особливо там, де ці обидва чинники співпрацюють.

     П’ята Рамочна Програма діє найбільш ефективно  в таких напрямках конкурентоспроможності:

• інноваційні підходи і процеси;
• усталена мобільність і інтермодальність;
• наземний транспорт і нові морські технології;
• нові досягнення в аеронавтиці.

     Віддаючи  належне вказаним позитивним зрушенням, не можна забувати що Західна Європа все ще перебуває в ситуації, яка  характеризується суттєвим відставанням від головного конкурента – США. Цей розрив особливо помітний в тому, що стосується передачі наукових знань через інновацію. Не будемо при цьому забувати, що сьогодні тільки 1,8% західноєвропейського ВВП інвестується в науку і технологію у порівнянні з 3% у США і Японії. І цей розрив не тільки не скорочується, а, навпаки, збільшується. Таким чином, щоб залишатися конкурентними західноєвропейські підприємства мають посилювати ефективність модернізації.

     Заснована на знаннях економіка країн ЄС буде надалі розвиватись у відповідності  з новою Шостою Рамочною Програмою (2003-2006рр.). Основні принципи цієї програми виглядають таким чином:

• концентрація в європейській дослідницькій сфері;
• забезпечення більш тісного контакту з окремими країнами і субрегіонами;
• посилення координації всіх науково-дослідницьких робіт.

     У вказаній програмі міститься 7 тематичних пріоритетів, включаючи геноми і біотехнологію, інформаційні технології, багатофункціональні матеріали, аеронавтику і космос, якість продуктів харчування, усталений розвиток і відносини між громадянським суспільством і урядами. В цій програмі беруть участь дослідницькі організації країн не членів ЄС, в тому числі України.

     Принципово  важливою у вказаній діяльності є  створення Європейської дослідницької  сфери, яка має займатися такими групами проблем:

• дослідження і інновація;
• людські ресурси і мобільність;
• дослідницька інфраструктура;
• наука і суспільство.

     Серед широких кіл європейської громадськості  зростає розуміння, що майбутнє цього континенту лежить на шляху підтримки і посилення конкурентоспроможності і усталеності. При цьому виробничий сектор є і надалі залишатиметься стратегічно ключовим не тільки для ЄС, але й для всієї Європи. Це потребує більш ефективну інтеграційну політику, яка бере до уваги економічні, соціальні і екологічні виміри, при чому в їх взаємодії і взаємовпливі. Але найважливіший пріоритет має належати дослідженням, технології, розвитку і інновації. Це і є вирішальний напрямок посилення конкурентоспроможності.

     Беручи  до уваги незаперечний і значний  прогрес в тому, що можна назвати  європейською системою виробництва, але  це не означає, що така система є  усталеною, а ефективна конкурентоспроможність в Європі вже досягнута. Європейське виробництво ще не перебуває в рамках усталеності і конкурентоспроможності. Робоча група Комісії ЄС з проблем “Конкурентного і Усталеного Виробництва і Відповідних Обслуговуючих Галузей Промисловості в Європі” зробила, на наш погляд, резонний висновок: “Це бачення потребує більш інтегрованого погляду на арену інновацій, з фокусом на достатність. Інтегрований погляд поєднує економічні, екологічні, соціальні і наукові занепокоєння”. Ми не досягли такого інтегрованого підходу в Європі. Ми ще не домоглись його в світі. Саме такий песимістичний підсумок міститься в доповіді Генерального Секретаря ООН  К.Аннана в зв’язку з Саммітом у Йоганнесбурзі в вересні 2002 року. В доповіді відзначається, що прогрес, досягнутий в реалізації Порядку Денного ХХІ, був повільнішим, ніж очікувалось, а в деяких відношеннях умови погіршились у порівнянні з тими, що мали місце 10 років тому. Ця справедлива оцінка була, як відомо, підтримана і самим Саммітом.

      Аналізуючи роль конкурентоспроможності в світовій економіці, необхідно підкреслити все зростаючу за своїм значенням проблему, з якою зустрічаються багато країн. Вони мають справу з різними викликами і пріоритетами по мірі того, як рухаються від ресурсно-базованої економіки до економіки, заснованої на знаннях. Розвивається відповідним чином економіка, розвиваються і структурні основи глобальної конкурентоспроможності. На низькому рівні розвитку – економічне зростання визначається головним чином мобілізацією первісних чинників виробництва: землею, сировинними товарами, некваліфікованою працею. По мірі того, як економіка рухається від низького до середньо-доходного статусу, глобальна конкурентоспроможність стає інвестиційно умотивованою. Економічне зростання при цьому досягається все зростаючими темпами шляхом прив’язування глобальних технологій локальному виробництву. Прямі іноземні інвестиції, спільні венчури, інші чинники допомагають інтегруванню національної економіки в міжнародні виробничі системи, особливо в формі глобальних корпорацій. Таким саме чином досягається удосконалення технологій і збільшення потоків іноземного капіталу і технологій, які підтримують економічне зростання.

     В більшості економік еволюція від  середньо- до високо-доходного статусу  включає перехід від економіки з імпортом технології до економіки, що сама генерує high-tech-високу технологію. Для економік з високим рівнем дохідності на стадії інноваційного розвитку, глобальна конкурентоспроможність, є визначальною, критично пов’язаною до високих рівнів соціального прогресу і здатності до швидкого переходу в напрямку нових технологій. З цього можна зробити досить важливий висновок: головні фактори, що сприяють глобальній конкурентоспроможності і таким чином підвищують життєві стандарти є різними для економік, що перебувають на різних рівнях розвитку. Країни доіндустріального і індустріального етапу розвитку не можуть досягати рівня конкурентноспроможного характерного для країн постіндустріальної ери (США, Японія). А перехід до ери постіндустріалізму вимагає надзусиль, які можуть бути реалізованими тільки через мобілізаційні національні стратегії розвитку (Японія, Південна Корея, азійські тигри).

        Успішний економічний розвиток  є таким чином процесом удосконалення  бізнесу і його взаємодії з  оточуючим середовищем, щоб забезпечити найефективніші шляхи виробництва і конкуренції. Це є результатом створення не тільки макроекономічної стабільності, але також дії таких взаємозалежних факторів, як якість управління, більш досконалі форми конкуренції, покращання організаційної структури фірм і підприємств. Відсутність покращання в будь-якій вищевказаній сфері може призвести до гальмування у виробництві і економічному зростанні. На низьких рівнях розвитку основна місія урядів полягає в тому, щоб забезпечити політичну і макроекономічну стабільність і достатньо вільні ринки. Йдеться про те, щоб дозволити ефективну утилізацію первісних сировинних виробів і некваліфіковану працю з допомогою місцевих фірм і залучення іноземного капіталу.

      По  мірі подальшого розвитку пріоритети уряду мають все більше зосереджуватись на покращанні фізичної та інформаційної інфраструктури (порти, телекомунікації, шляхи і т.д.) і регуляційних механізмів (митниця, податки, корпоративне законодавство) з тим, щоб дозволити і сприяти більш повному інтегруванню до глобальних ринків. В цій фазі, визначальній інвестиціями, ефективність у виробництві стандартних виробів і послуг стає домінуючим першоджерелом глобальної конкурентоспроможності. Вироби і послуги стають все більш досконалими і якісними, але технологія і проекти все ще в основному йдуть із-за кордону. Технологія оцінюється через ліцензування, спільні венчури і прямі іноземні інвестиції. Країни на вказаній стадії не тільки асимілюють іноземну технологію, але також розвивають можливості її покращання. Очевидно, найбільш важким є перехід від розвитку, заснованому на імпорті технології, до розвитку, заснованому на іноваційності. Це потребує прямої ролі держави в забезпеченні високого рівня інновації з допомогою бюджетних і приватних інвестицій в дослідження і розвиток, високого рівня освіти, зміцнення ринків капіталу і регулятивної системи, яка сприяє появі високо-технологічних підприємств. Покупці і постачальники, а також корпоративні суб-підрозділи часто пов’язані разом в гнучкі кластерні  системи, які сприяють інноваціям і швидким змінам в розподілі праці в тій чи іншій компанії. Фірми суттєво інвестують в тренінг і підвищення кваліфікації персоналу.

      Відомі  американські дослідники вважають, що майбутнє американської конкурентоспроможності залежить не тільки правильної політики і достатніх інвестицій на національному рівні, а ще більше – від можливостей створення і діяльності інноваційних кластерів в регіонах. Поняття “кластер” визначається професором Гарвардського університету Майклом Портером, як географічна інтеграція конкуруючих і кооперуючих компаній, постачальників, сервісних провайдерів і асоційованих інституцій.⁸ Концепція кластерів являє собою принципово новий спосіб мислення щодо економічного зростання і швидко пробиває собі дорогу в Сполучених Штатах. Особливо перспективними виявились кластери в таких регіонах США:

• Атланта-Коламбас, Джорджія;
• Пітсбург, Пенсільванія;
• Дослідницький трьохполюсний простір, Північна Кароліна;
• Сан Дієго, Каліфорнія;
• Вічіта, Канзас.

     Перехід від одної фази розвитку до іншої є нелегким, як з точки зору макроекономічної, так мікроекономічної.  Цей процес вимагає нових шляхів організації урядів, ринків, окремих підприємств. Не дивно, що багато країн не справляються із вказаним переходом від однієї фази розвитку до іншої. Або вони навіть просто не в змозі зрозуміти необхідність такого переходу. Тут необхідні зміни в урядових пріоритетах, і способах фінансування. Зміни потрібні як в макроекономічній політиці, так і в мікроекономічній бізнесовій структурі. Коли економіка досягає стадії переходу, вона потребує кардинальної трансформації багатьох взаємозалежних вимірів.