Міжнародна конкурентоспроможность України в глобальній економічній системі

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ 

ім. ВАДИМА ГЕТЬМАНА 

Кафедра міжнародних фінансів 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

Міжнародна  конкурентоспроможность України в глобальній економічній системі 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                   Виконала: студентка

                                   ЦМП, МФМ

                                   Макарова Тетяна 
 
 
 
 
 
 
 

Київ  - 2011 

Проблеми  конкурентоспроможності України в глобальній економіці 

       В сучасних умовах конкуренція  за своїми масштабами стала глобальним процесом, а глобальна конкуренція сягає  цивілізаційного рівня і якості. Професор С.Хантингтон (34) підкреслює, що конкуренційне неминуче зіткнення світових цивілізацій не обходить і такі дві цивілізаційні складові субцивілізації як європейська і північно-американська і що сила конкуренції між ними не менша, ніж між американською і азійською (Японія) цивілізаціями, незважаючи на євроатлантичну соціально-культурну спорідненість.¹ Цивілізаційна євроатлантична єдність підривається цивілізаційною дезінтеграцією в основі якої – економічна конкуренція. В умовах дії економічної системи глобалізму – новітнього економічного імперіалізму вона відіграє особливо велику роль. Виникає загроза того, що американізований глобалізм підриватиме трансатлантичну солідарність та стратегічне партнерство. На цьому фоні реінтеграція Європи в повному складі може привести до різкого посилення цивілізаційної автономії  Європи.

       При розробці глобально орієнтованої національної стратегії розвитку України, спрямований  на максимальне підвищення конкурентоспроможної України, як великої європейської держави  не можна не вважати цих тенденцій. Але для України не існує альтернативи вибору американської, глобальної (євроатлантичної) чи європейської інтеграції, бо Україна ще не спромоглася забезпечити свою конкурентноспроможну внутрішню економічну, політичну і соціальну інтеграцію. Більше того, Україна як органічна складова Великої Європи приречена на те, щоби одночасно освоювати всі напрями інтеграції.

       Слід  особливо відзначити такий напрям як соціальна інтеграція Європи, який прогресує і перетворюється в  велику конкуренційну перевагу цього міжнародного міждержавного об‘єднання.² В основі генеральної стратегії ЄС лежить стратегія підвищення економічної, технологічної і, особливо, соціальної конкурентоспроможності.³ Амстердамський Договір про створення Європейського союзу підкреслює конкурентну відкритість європейської економіки rersus американському протекціонізму. Сьогодні ЄС забезпечує 40% світового експорту, а США – 12% (22% – 1948 р.) Висока конкурентноспроможність ЄС пояснюється більшим експортом капіталу і технологій та інвестицій ( 80% загального обсягу).

       Логіка  стратегії загального розвитку Об‘єднаної Європи на етапі постіндустріалізму виражається формулою: “Економіка повинна бути соціально-ринковою, а  суспільство повинно бути неринковим”. Ця формула вступає в конфлікт з пан-американською концепцією і системою економічного глобалізму і силової глобалізації для глобалізаторів. Європа не бажає бути сировиною для створення системи глобалізму при повній гегемонії США. Як заявив в 20002 р. в Москві прем‘єр-міністр Італії С.Берлусконі Об‘єднана Європа  прагне “щоби в майбутньому було тільки мирне змагання – США,  з одного боку, і дуже сильного суб‘єкта – Великої Європи – з іншого боку”. Мова йде про відмінності самої суті, принципів і стратегій висококонкурентних глобалізаційних процесів і відносин постіндустріального Заходу з країнами периферії, до яких належить  і Україна. Наша держава, українська нація і суспільство повинні боротись за свою високу конкурентоспроможність незалежно від того, буде Україна прийнята в члени ЄС і НАТО чи ні. Іншого не дано.

       Разом з тим, стержнем стратегії політичного, економічного, соціального і екологічного розвитку України, її направленням  на найближчі десять-п‘ятнадцять  років має стати вирішення  основного геополітичного завдання – майбутнього вступу до Європейського Союзу. Не будемо при цьому забувати, що ця спільнота не стоїть на місці, вона – в постійному процесі трансформацій і адаптацій до існуючих і майбутніх реалій. У такій ситуації необхідно здійснювати курс на випереджаючий розвиток нашої країни. Яким він має бути?

       На  наш погляд, основоположною тут має  бути така оцінка Ради Європейського  Союзу (Резолюція від 25 січня 1999 р.) : “Конкурентоспроможність і усталеність є ключами до довготривалого майбутнього економіки Союзу: створення багатства і робочих місць, підвищення якості життя, збереження оточуючого середовища і природно-ресурсної бази”. Ця важлива доленосна характеристика адресована керівним органом ЄС фактично до всієї Європи, може і має бути застосована і до України. Конкретно, це посилює нагальну необхідність розробки і реалізації двох взаємопов‘язаних стратегій – сталого розвитку і конкурентоспроможності. Автори поставили собі за мету висвітлити деякі актуальні питання світового (перш за все європейського) досвіду щодо конкурентоспроможності, а також перспектив вказаної діяльності в Україні.

     В глобальному вимірі країни конкурують для того, щоб захистити свої національні  інтереси, підтримати і підвищити  свої життєві стандарти. Але концепція  і стратегія конкурентоспроможності кожної країни є багатофакторною, що може призводити до різних дефініцій. Також недостатньо точно визначеною є концепція створення багатства, яка має пряме відношення до концепції життєвого стандарту. Відомо, що в будь-якому промислово розвинутому суспільстві починається з підприємства і індивідуумів (майстри, виробничники, фермери і т.д.), які виробляють товари і послуги. Держава сама по собі прямим чином не бере участі в цьому економічному процесі, хоча вона може мати свій власний виробничий капітал і цілі сектори економіки (Китай). Але при цьому держава виступає як головний двигун у визначенні життєвого стандарту даної країни. Справа в тому, що держава встановлює правила, які визначають рамки процесу створення економічного багатства. Таким чином, створення багатства може бути визначено як чинник, що сприяє підвищенню життєвого стандарту. Цей важливий момент треба обов’язково брати до уваги, коли ми говоримо про саму дефініцію поняття “конкурентоспроможності” країн та їх економік.

     Перш  за все зазначимо, що точного, науково обгрунтованого і більш-менш загально визнаного поняття “конкурентоспроможність” не існує. Серед різних дефініцій варто, на наш погляд, навести визначення, яке дає така солідна і авторитетна міжнародна інституція, як Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР). Вона твердить, що конкурентоспроможність – це “рівень, до якого країна може, при вільних і справедливих умовах, виробляти товари і послуги, які відповідають вимогам міжнародних ринків і в той же час підтримувати і підвищувати реальні доходи на протязі довгого часу”.⁴

     Аналізуючи  значення і роль конкурентоспроможності в сучасному світі необхідно  враховувати взаємозв‘язок між  навколишнім оточуючим середовищем (обставинами) даної країни і процесом створення багатства. Але просто констатувати вказаний взаємозв‘язок не досить. Необхідно його оцінювати через вплив певних факторів, тобто вносити в наш аналіз необхідну конкретику. Різні дослідники даної проблематики оперують різними факторами. Зокрема, пошлемося на таку авторитетну роботу, як “Щорічник Світової Конкурентоспроможності” (видається Світовим Економічним Форумом в співдружності з Центром Міжнародного Розвитку при Гарвардському Університеті). Вказане дослідження визначає такі чотири фактори конкурентоспроможності:

• економічна діяльність;
• урядова ефективність;
• бізнесова ефективність;
• інфраструктура.

     Кожний  з вказаних факторів має досить велику кількість критеріїв. Їх загальне число  досягає 300.

     Перед тим, як продовжити аналіз вказаних факторів, необхідно зупинитися на деяких важливих загальних проблемах. Перш за все, виникає таке питання, чому країни конкурують? Відповідь, начебто, очевидна: для того, щоб зберегти і підвищити життєві стандарти. Крім того, світовий ринок не тільки дозволяє конкурентність, а й сприяє цьому. Чому власне країни йдуть (при всіх своїх намаганнях захищати інтереси свого власного бізнесу) на пониження своїх торгівельних тарифів? При відповіді на це досить непросте питання не будемо забувати історичний досвід, який свідчить про необхідність лібералізації міжнародної торгівлі. Цей досвід виявився, як відомо, в зв‘язку із світовою економічною кризою 1929 р. Немало західних економістів в тому числі такий авторитет, як Кейнс, вважають що економічний спад 1929 р. перейшов у всесвітню депресію в 30-ті роки (це термінологія західних науковців) тому, що країни тоді схвалили і проводили в життя протекціоністську політику. Отже в 30-ті роки минулого ХХ-го століття протекціонізм виявився вельми небезпечним для світової економіки. Необхідні уроки, хоча і не повною мірою, були згодом враховані. Це, зокрема, дало себе знати у створенні Бреттон Вудської системи, яка передбачала лібералізацію міжнародної торгівлі. За такий підхід досить активно виступають СОТ, ОЕСР, НАФТА, ЄС і інші глобальні міжнародні організації. Все це аж ніяк не означає, що Захід виступає за справжнє глобалістське утвердження і зміцнення режиму лібералізації, відкритості і транспарентності у світовій торгівлі. “Третій світ” як був, так і продовжує перебувати в ситуації, коли на нього фактично не розповсюджується режим лібералізації. Ринки західних країн продовжують залишатися важко доступними для товарів з країн, що розвиваються, а також для країн перехідного періоду, таких як Україна.

     При аналізі процесів конкурентоспроможності треба мати на увазі, що в наш час  підприємства і компанії мають ту перевагу, що у них є значний вибір місця їх бізнесової діяльності – глобальний ринок. Отже країни мають потребу і можливості щодо конкуренції з тим, щоб залучити або зберегти іноземні компанії і підприємства. Таким чином, конкуренція не може спиратись тільки на здібність бути агресивними на світових ринках (хоча така здібність в принципі і досі відіграє не абияку роль) з допомогою експорту і прямих інвестицій. Тут йдеться про дещо більше – здібність щодо розвитку привабливості в процесі створення багатства. Не будемо також забувати, що конкурентоспроможність потребує балансування економічних імперативів і соціальних вимог із врахуванням при цьому системи цінностей і традицій.

     Деякі дослідники твердять, що самі країни, власне, і не конкурують. Конкурують, мовляв, тільки підприємства. В зв‘язку з цим зауважимо, що конкуруючі підприємства є головним двигуном щодо конкурентоспроможності країн. Проте, очевидно і те, що на протязі декількох останніх десятиліть економічна відповідальність урядів зросла такою значною мірою, що зараз просто неможливо недооцінювати будь-яким чином вплив держави на сучасну економіку. Успіхи підприємств в конкурентній діяльності суттєво залежать саме від успішної діяльності держав щодо створення сприятливого клімату для підприємств і компаній. Конкурентні переваги досягаються, зокрема, шляхом проведення урядами агресивної заохочувальної політики з використанням звільнення від податків на певний час, надання субсидій і т.д. Все це має на меті залучення іноземних інвестицій. Вказане досить результативно здійснюється цілою низкою країн. Тут треба відзначити, що конкурентоспроможність, як теорія, знаходиться в постійному розвитку. Початок був зроблений вченими досить давно, хоча при цьому вони не адресувались формально до конкурентоспроможності як такої. Зокрема, можна послатись на теорію Д.Рикардо про порівняльні переваги. Це, по суті, стало основою сучасної теорії конкурентоспроможності.

     Повертаючись  до аргументації щодо наявності конкуренції  між країнами, необхідно вказати на такі важливі сфери як освіта і знання. В сучасній економіці країни оперують не тільки товаром і послугами. Країни конкурують інтелектуальними ресурсами та силою інтелектуального капіталу. Життєво важливими для конкурентоспроможності є розвинена система освіти і теоретичної підготовки персоналу. Відомо, що економічний прогрес, досягнутий країнами Східної і Південно-Східної Азії пояснюється не в останню чергу суттєвим покращанням справи освіти, науки і технологій. Знання стали мабуть в наші дні найбільш важливим фактором конкурентоспроможності.

     Між тим – в історичному плані  – класичні економісти в оцінці конкурентоспроможності оперували  в основному такими факторами, як земля, капітал, природні ресурси і  праця. Проте пізніше економісти мусили прийти до висновку, що вказаних факторів недостатньо, щоб правильно і всебічно оцінити процеси конкуренції. До речі, вже К.Маркс і Ф.Енгельс прийшли до важливого висновку про те, що соціальне-економічне середовище є вирішальним для економічного розвитку. В ХХ столітті мав місце досить швидкий розвиток теорії конкурентоспроможності. Помітну роль тут відіграли такі дослідники, як Й.Шумпетер, який визначив роль і місце антрепренерства в процесі розвитку. Це – П.Друкер, який вперше застосував теорію глобальної конкурентоспроможності до менеджменту. Це – Р.Солоу, який дослідив фактори росту на прикладі США в період 1948-1982 рр. Помітна роль Р.Солоу полягає у встановленні особливого значення технологічних інновацій і зростаючої ролі “ноу-хау” в економіці. Але ключова роль в розвитку теорії конкурентоспроможності належить професору Гарвардського Університету М.Портеру, автору цілого ряду принципово важливих досліджень з вказаної проблематики.⁵