Міжнародні економічні відносини України та США

За даними KOF за 2010 рік найбільш глобалізованими державами виявилися Бельгія, Австрія, Швейцарія, Швеція, Данія, Канада, Португалія та інші. Сполучені Штати Америки, які часто вважаються лідером глобалізаційних процесів, знаходиться на 27 позиції (глобалізація економіки - 57 позиція, політики - 14, соціальної сфери - 25.

Проте, Уткін А. вважає, що внаслідок відкриття світових кордонів, від глобалізації світового господарства отримали і продовжують отримувати найбільші прибутки саме США [14]. Фактично світова економіка знаходиться під впливом CLUA, чий уряд універсалізує переваги вільного ринку і, з ціллю нав'язування ринкових реформ, тисне на нерозвинуті країни. США здійснюють це виходячи виключно з власних інтересів.

На початку 1980-х рр. керівниками Міністерства фінансів США, Міжнародного валютного фонду та Всесвітнього банку було досягнуто згоди у тому, що головною перешкодою економічного росту є митні та інші бар'єри на шляху світової торгівлі. Ними було поставлено мету зруйнувати ці бар'єри. На основі такого рішення у 1989 році американський економіст Дж. Вільямсон, науковий співробітник Петерсонівського інституту світової економіки, сформулював 10 рекомендацій для урядів держав з реформування світової торгівлі, які отримали назву «вашингтонського консенсусу»:

1.              Податкова дисципліна (великі і постійні дефіцити бюджету породжують інфляцію та відтік капіталу, тож держави повинні звести дефіцит цих товарів до мінімуму).

2.              Особливе спрямування суспільних витрат (субсидії підприємствам пропонувалося звести до мінімуму; уряд повинен витрачати кошти тільки у сфері освіти, охорони здоров'я та на розвиток інфраструктури).

3.              Податкова реформа (сфера оподаткування у суспільстві повинна бути широка, проте податкові ставки - помірними).

4.              Відсоткові ставки (повинні визначатися внутрішніми фінансовими ринками; запропонований вкладникам відсоток повинен стимулювати їх вкладати гроші у банки та стримувати відтік капіталів).

5.              Обмінний курс (країни, що розвиваються повинні ввести такий обмінний курс, який би допомагав експорту, роблячи експортні ціни більш конкурентоспроможними).

6.              Торговий лібералізм (тарифи повинні бути мінімальними і не повинні вводитися на ті товари, які сприяють експорту).

7.              Прямі іноземні капіталовкладення (повинна бути прийнята політика заохочення та залучення капіталу та технологічних знань).

8.              Приватизація (повинна всіляко заохочуватися приватизація державних підприємств).

9.              Дерегуляція (надлишкове державне регулювання сприяє виникненню корупції та дискримінації по відношенню до субпідрядників, які не мають можливості пробитися до вищих кругів бюрократії).

10. Права приватної власності (повинні бути гарантовані та посиленні; слабка законодавча база та неефективна юридична система зменшують значимість стимулів робити накопичення та акумулювати багатства) [27].

Керуючись «вашингтонським консенсусом» США стоять за процесами глобалізації. Вони протистоять перешкодам на шляху світової торгівлі, використовуючи свою військову та економічну вагу, свою фактичну гегемонію для відкритості світової економіки, створення багатосторонніх міжнародних інститутів. Завдяки зменшенню бар'єрів між різними економіками, що сприяє торговому взаємообміну, ще у 1970-х рр. торгівля давала США приблизно 10 % їх валового національного продукту, а до 2000 року цей показник перевищив 30 %.

Важливу роль у діяльності, спрямованій на ліквідацію перешкод світовій торгівлі та руху капіталів відіграють транснаціональні корпорації, яких на початок 2006 року було зафіксовано 65 тис. Вони контролюють 70 % сукупного світового капіталу [21]. Проте, з усієї сукупності ТНК, вирішальну роль відіграє відносно мале число - 500 найбільших корпорацій, які у 2002 році володіли капіталом на суму у $16 трлн. Не зважаючи на процеси глобалізації, ці корпорації все ж мають певну національну приналежність. У десятці найбільших ТНК, вісім - американських, сумарний капітал яких становить понад $2 трлн. [21].

Серед ста найбільших корпорацій припадає:

-              на США - 55 корпорацій з капталом $6 трлн,;

-              на Великобританію - 15 корпорацій з капіталом $1,3 трлн;

-              на Японію - 5 корпорацій з капіталом $397 млрд.;

-              на Швейцарію - 5 корпорацій з капіталом $382 млрд.;

-              на Німеччину - 7 корпорацій з капіталом $364 млрд.;

-              на Францію - 6 корпорацій з капіталом $349 млрд.;

-              на Італію - 3 корпорації з капіталом $156 млрд.;

-              на держави ЄС загалом (за винятком Великобританії) - 17 корпорацій з капіталом $916 млрд.

За цими даними можна провести умовну паралель з вагомістю тієї чи іншої держави у сучасному світі. Очевидно, що жодна держава, за виключенням хіба що ЄС, не може скласти гідної конкуренції США. Тим паче, що США підтримуються Великобританією [21].

Одними із сфер, за допомогою яких США підтримують свою світову гегемонію є забезпечення світової безпеки та діяльність у сфері інформаційних технологій. США, будучи єдиною наддержавою прагнуть поширювати свій вплив на усі регіони планети. Значною мірою такі прагнення вже реалізовані. Отримуючи найбільші вигоди від глобалізації, для США є важливою стабільність у світовому масштабі та прихильність інших держав. Позиціонуючи себе «миротворцем» на міжнародній арені, США приписують собі право виступати медіатором будь яких міждержавних чи внутрідержавних конфліктів.

Бжезінський 3. вважає, що США, будучи сучасним світовим гегемоном, виконують роль стримуючого чинника глобальної нестабільності: «раптове виникнення першої та єдиної глобальної держави створило ситуацію, при якій однаково швидке досягнення своєї переваги - або завдяки тому, що Америка піде зі світової арени, або завдяки раптовому виникненню успішного суперника - створило б загальну міжнародну нестабільність.

Зовні така політика подається з позицій гуманності, прагнення «захищаючи існуючий мир, не втратити історичної можливості зберегти його» [12]. Заявляючи про «бажання» виступати світовим миротворцем, США мають для цього вагомі аргументи. їх військовотехнологічна та інформаційно-фінансова потужність у даний час перевищують сукупну потужність будь якої іншої держави чи групи держав [21]. Сьогодні американські військові контингенти, чисельністю близько 370 тисяч військових знаходяться у 120 країнах світу.

До 11 вересня 2001 року за межами території США перебувало 20 % її армійського персоналу; через два роки військову службу поза межами США проходило вже майже 50% військовослужбовців.

Справжньою ціллю, за яку борються США, намагаючись забезпечити мир та стабільність у світі є бажання забезпечити собі доступ та контроль до джерел стратегічної сировини на Близькому Сході та не допустити туди Росію. Таке завдання сформулював ще у 1981 році головнокомандуючий силами НАТО в Європі генерал Б. Роджерс. З 1982 року, в рамках так званої «стратегічної згоди», розробленої держсекретарем США А. Хейгом та міністром оборони К. Вайнбергом, розпочалося поетапне розширення американської воєнної присутності у Перській затоці .

Особливо актуальною галуззю політики держави, яка за умови володіння необхідними технологічними ресурсами може перетворитися на один з найефективніших методів реалізації державою своїх національних інтересів є система інформаційної політики.

США, займаючи лідерські позиції у сфері високих технологій, широко застосовують інформаційні технології у рамках своєї політики.

Доктор політичних наук Старіш О. вважає, що сьогодні засоби масової комунікації (ЗМК) перетворилися у потужний інструмент тиску не тільки на суспільство, а й на владу. На його думку: «ЗМК, змінивши спосіб сприйняття світу, перетворили публічну політику в медіапроцес, зробивши його серцевиною публічної політики, що призвело до трансформації місця і ролі комунікації у політичному процесі. Революція у системі ЗМК не тільки висунула їх в епіцентр публічної політики, але й змінила сам формат політичних відносин, відповідно, система ЗМК у такому контексті політичного процесу становить особливий інтерес. Суть змін, що відбуваються сьогодні у системі ЗМК полягає у тому, що вони стають монополістом комунікації в суспільстві та системою, яка регулює й маніпулює поведінкою індивіда й суспільства» [24].

«Стратегія зовнішньої розвідки США» 2005 року чітко сформулювала завдання держави: «Для попередження загроз та забезпечення можливості здійснювати запобіжні заходи, американські технології збору інформації повинні завжди займати передові позиції у світі» [33].

У цьому розумінні передова роль відводиться супутникам-шпигунам. Загалом світ вже змирився з їх наявністю ще у другій половині минулого століття і держави перестали помічати зв'язані з ними порушення свого суверенітету. З врахуванням швидкого розвитку інформаційних технологій на початку XXI століття світовому співтовариству доведеться звикнути до того, що американські воєнні та розвідувальні служби будуть перехоплювати у рази більшу кількість даних, які будуть узагальнюватись, аналізуватися та використовуватися з метою попередження негативних для США моментів [20].

У 2003 році з'явилося повідомлення про те, що Пентагон розробляє систему тотального спостереження під назвою «Всевидячі бойові сектори» (Combat Zones That See, CTS), яка теоретично зможе за допомогою тисяч відеокамер відслідковувати, фіксувати та аналізувати рух кожного транспортного засобу у будь якому населеному пункті світу [20].

У 1947 році компетентними органами США та Великобританії було розроблено всесвітню систему спостереження та контролю. Вона отримала назву Ешелон (Echelon) і мала на меті сканування та аналіз усіх інформаційних потоків цивілізації. За даними німецьких спецслужб програма Майкрософт (Microsoft) містить спеціальні команди, при вводі яких може відбуватися зчитування довільних даних з будь якого комп'ютера [24].

Очевидно, що система інформаційної політики США спрямована на домінування і у сфері інформаційних технологій та комунікацій, Як стверджують ряд дослідників, саме ведення ефективної інформаційної політики дозволяє державі досягти ряд цілей за умови мінімальних витрат. Володіючи чи не найпотужнішим потенціалом у технологічній сфері, США отримують ще один фактор для збереження своїх лідерських позицій у сучасному світі. Визначення сутті цього лідерства часто не є однозначним: Сполучені Штати Америки називають гегемоном, імперією, «імперією за запрошенням», неоімперією тощо.

Світове лідерство Сполучених Штатів Америки вже довгий час є темою для жвавих дискусій. Зрозуміло, що однозначної думки з цього приводу немає, тай навряд чи її можна знайти. Одним з визначень американського світового лідерства є думка про те, що США - свого роду держава-імперія. Такий погляд знаходить як підтримку у наукових колах, так і стає предметом критики. Одним з критиків такого підходу виступає кандидат політичних наук Соловйов Е. Він розуміє імперію як домінування однієї політичної спільноти над іншою, як можливість не тільки здійснювати вплив на поведінку підкорених спільнот у зовнішньому світі, але й одночасно можливість забезпечувати мінімально прийнятні форми політичної поведінки всередині підкорених державних утворень. Проте, впливова і потужна світова держава здійснює тільки перше. І лише імперія втручається всередину кордонів підкорених спільнот, використовуючи при необхідності не лише вплив, а й усю повноту своєї влади, підкріпленої силою [22].

Прихильники цієї точки зору всередині США вважають Америку «неформальною імперією», яка надає перевагу «відкритому доступу та впливу перед володінням» і не включає до свого складу сателітів чи володіння, а номінально рівні держави. Вони вважають, що після Другої світової війни, коли держави Західної Європи фактично опинилися під протекторатом США, було закладено основу для формування особливої американської «імперії за запрошенням», імперії з найменш вираженою системою ієрархії, більш плюралістичної, ніж будь-яка інша в історії [22].

Досить часто у своїх дослідженнях західні автори називають США як «мережеву імперію», яка здійснює точковий вплив на найбільш чутливі вузли світової політики та світової економіки, що допомагає досягати високого ступеня контролю за ситуацією у світі в цілому. Очевидно, що США віддають перевагу непрямим методам управління політичними спільнотами, які входять у сферу їх впливу. Управляння здійснюється за допомогою інститутів та процедур, які є схожими до американських і тому легко піддаються маніпуляції з боку США [22].

Вплив США на економічні, політичні, культурні чи інші аспекти існування сучасного світу великий. Але цей вплив не став і, очевидно, не стане владою. Для підтримки імперії потрібні ресурси, готовність іти на жертви, месіанізм і т. д. Однак навіть апологети нового світового імперіалізму змушені визнавати, що зараз США просто не готові нести тягар імперії [22].

Незважаючи на сучасні лідерські позиції Сполучених Штатів Америки у світі, ряд науковців говорять про те, що період її гегемонії вже завершився, або завершується.

Доктор політичних наук Старіш О. вважає, що «домінувати держава-гегемон може пише до того часу, поки вона у змозі нав'язати інституційні обмеження на кількість ступенів свободи та відкритості світового ринку, який працює виключно в інтересах гегемона. Але, відповідно до принципу Ле Шательє-Брауна, безпосередній реальний період гегемонії зазвичай не перевищує одного покоління, після чого держава-гегемон стає звичайною великою державою серед інших. При цьому занепад гегемонії визначається спадом економічної ефективності через появу додаткових видів невиробничих витрат, які визначають як «тягар лідерства» - перерозподілом доходів на користь розвитку та вдосконалення системи управління і, перш за все, потребуючу колосальних витрат на воєнну інфраструктуру, відсутність яких на попередньому етапі якраз і виступали основою для підйому держави-гегемона» [23],

І. Валерстайн пропонує вважати гегемонами тільки ті держави, які не просто володіють великою часткою на світовому ринку, порівняно з будь якою іншою державою, мають не просто найсильнішу армію, чи відіграють найважливішу роль у політиці, а ті, які за наведеними вище параметрами настільки переважають інші держави, що ті, фактично стають державами-клієнтами, Проте, навіть у такій ситуації, вважає І. Валерстайн, держава-гегемон не здатна робити все, що їй заманеться, оскільки всередині
міждержавної системи не може існувати всемогутності .