Мотивація оплати праці. Регулювання оплати праці та соціального захисту

Питання про  присвоєння або підвищення кваліфікаційного розряду розглядається за заявою зацікавленого у цьому робітника і подання керівника підрозділу (цеху,¹ дільниці та ін.). Про присвоєння кваліфікаційного розряду заноситься запис до трудової книжки.

Тарифно-кваліфікаційні довідники та характеристики розробляються Міністерством праці України.

Тарифні оклади службовців установлюються у формі  системи посадових окладів, яка  полягає в установленні номенклатури посад і розміру грошового  окладу за кожною посадою. Оклади можуть підвищуватися відповідно до стажу роботи, обсягу роботи, кваліфікації працівника, вченого ступеня.

3.3 Системи оплати праці та її види

Оплата праці  повинна залежати від кількості  і якості праці, її результатів, які мають кількісні і якісні показники. Оплата праці - це винагорода, що встановлюється попередньо в державно-нормативному порядку або за угодою сторін трудового договору.

Співвідношення  між кількісними і якісними показниками  праці, або мірою праці, і винагородою, створює систему оплати праці. Оскільки є дві міри праці: кількість виготовленої продукції і час, витрачений на виконання певної роботи, існують дві системи заробітної плати.

Коли мірою  праці виступає кількість виготовленої продукції, винагороду за цю працю прийнято називати відрядною системою заробітної плати. Коли ж мірою праці є витрачений працівником час, ця система оплати називається почасовою.

Переважною системою оплати праці є відрядна система  заробітної плати. Вона дозволяє працівнику своїми зусиллями збільшувати продуктивність праці і відповідно підвищувати розмір своєї заробітної плати.

При відрядній  системі оплати праці заробіток  нараховується за виконаний обсяг роботи, вироблену продукцію за відрядними розцінками, обчисленими виходячи з установлених тарифних ставок і норм виробітку або часу.

Застосування  відрядної системи заробітної плати доцільно тоді, коли є практична можливість обчислити обсяг виконуваної роботи в натуральних показниках, що відображають фактичні витрати праці та її результати; застосувати норми виробітку чи норми часу і обчислити їх виконання: збільшити обсяг виконуваних робіт у порівнянні з установленими нормами.

Відрядна система  заробітної плати за способом обліку має декілька різновидів: пряма відрядна система, відрядно-прогресивна система заробітної плати, акордна система заробітної плати і побічно-відрядна система заробітної плати. При цьому відрядна система заробітної плати може бути індивідуальною і колективною².

Переважно заробітна  плата нараховується і виплачується індивідуально кожному працівнику. Разом з тим існує колективна форма організації праці, яка застосовується в бригаді. При бригадній формі організації праці заробіток кожного члена бригади визначається на підставі загальних результатів роботи бригади. Загальний колективний заробіток бригади розподіляється між членами бригади відповідно до їх кваліфікації і відпрацьованого часу. При цьому застосовується коефіцієнт трудової участі.

Почасова система  оплати праці застосовується переважно  для оплати праці службовців. Для  робітників ця система є доцільною  в умовах механізації і автоматизації виробництва, зокрема, на дільницях і видах робіт з регламентованим режимом виробництва, при обслуговуванні апаратури, на дослідних виробництвах тощо.

Залежно від  того, який відрізок часу взято для  обчислення заробітку, почасова система поділяється на погодинну, поденну і помісячну. При почасовій і поденній оплаті заробіток визначається шляхом множення відповідної часової чи денної тарифної ставки на число відпрацьованих в обліковому періоді (як правило - календарний місяць) годин або днів.

При помісячній оплаті за відпрацьований повний місяць виплачується місячна тарифна ставка або посадовий оклад, незалежно від кількості робочих днів у цьому місяці.

Почасова і  відрядна системи заробітної плати  встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства.

Для посилення  матеріальної зацікавленості робітників і службовців у підвищенні ефективності і рентабельності виробництва, зростанні  продуктивності праці, поліпшенні якості продукції і економії матеріальних ресурсів може вводитись преміальна оплата

Основою правового  регулювання цієї оплати є положення, що розробляються на підприємствах і в організаціях і затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. Ці положення визначають умови преміювання, тобто вимоги до працівника чи колективу в цілому, виконання яких дає право на преміальну винагороду, і показники преміювання - вимоги до працівника чи колективу в цілому, від ступеня виконання яких залежить розмір винагороди. Переважно це виконання місячної норми виробітку.

Працівники, які  допустили виробничі упущення, прогули, порушення громадського порядку, можуть бути повністю або частково позбавлені преміальної винагороди. Таке позбавлення премії прийнято називати депреміюванням. Воно може застосовуватись навіть тоді, коли працівник досяг усіх показників і умов преміювання.

Оскільки депреміювання  ст.147 КЗпП не віднесено до дисциплінарних стягнень, то воно може застосовуватись  поряд із заходами дисциплінарного стягнення.

На доповнення систем оплати праці може встановлюватись  винагорода за наслідками роботи підприємства чи організації за рік. Винагорода за поліпшення загальних наслідків роботи за рік уведена господарською реформою, що була започаткована в 1966 р. Підприємства і організації, що перейшли на нову систему матеріального стимулювання, одержали широку можливість у визначенні розміру, порядку і умов виплати щорічної винагороди за наслідками роботи підприємства за рік. В народі ця винагорода одержала назву “тринадцята зарплата”.

Зміст цієї винагороди полягає у тому, що підприємство має право по закінченні року витратити кошти, що виділені на виплату щорічної винагороди, за умови виконання річних планових завдань по реалізації продукції (або прибутку) і рентабельності виробництва. В разі недосягнення цих показників винагорода не виплачується взагалі або може виплачуватись у зменшеному розмірі. Обчислення винагороди проводиться відповідно до заробітної плати, що виплачена працівнику протягом року, з урахуванням безперервного трудового стажу даного працівника на підприємстві чи в організації.

Законом було передбачено  право підприємств і організацій  розробляти, затверджувати і вводити  локальні (місцеві) положення про  порядок виплати щорічної винагороди за наслідками роботи підприємства. Ці положення мають за мету встановити у найбільш наглядній і дохідливій формі зв'язок і залежність між особистим трудовим внеском кожного члена колективу і поліпшенням наслідків виробничої діяльності усього підприємства.

Важливе значення має також правило, згідно з яким конкретний розмір щорічної винагороди, що виплачується кожному працівнику, повинен перебувати у певному співвідношенні з отриманою ним заробітною платою протягом року. Навіть при однаковому стажі безперервної роботи на підприємстві винагорода працівників може бути різною.

Порядок визначення розміру винагороди передбачається положеннями. На одних підприємствах  винагорода встановлюється у твердій  кількості денних заробітків працівника, на інших - у відсотках до заробітку (місячного чи річного). Положення передбачають також можливість зменшення розміру винагороди при упущеннях в роботі працівника, несумлінному ставленні до своїх обов'язків, простоях і аваріях, що сталися з його вини.

В окремих випадках передбачається виплата винагороди за вислугу років, яку в побуті називають “чотирнадцятою зарплатою”. Вводиться ця винагорода в нормативному порядку. Обов'язковою умовою виплати винагороди за вислугу років є зайнятість працівника на роботах основного виробництва. Працівники обслуговуючого складу, як правило, права на цю винагороду не мають.

Розмір винагороди залежить від стажу роботи працівника. Стаж роботи визначається за трудовою книжкою комісією по встановленню стажу, яка зобов'язана вирішувати всі спірні питання обчислення трудового стажу. Рішення цієї комісії є остаточним і оскарженою в судовому порядку не підлягає.

Винагорода за вислугу років, наприклад, встановлена  для службових осіб Державної  податкової адміністрації та місцевих державних податкових адміністрацій, які мають спеціальні звання. Їм винагорода виплачується у розмірі 5 відсотків при стажі роботи від одного до двох років і 40 відсотків при стажі роботи від 25 і більше років³. Те саме стосується педагогічних працівників. Їм винагорода за вислугу років виплачується щомісячно у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи у таких розмірах: понад 3 роки - 10%, понад 10 років - 20 %, понад 20 років - 30 % (Закон України Про освіту зі змінами від 22.03.96). Однак дана норма [стосовно педпрацівників - О. Д.] не виконується. Наприклад, в міському суді м. Івано-Франківська в даний час знаходяться позови вчителів міста про стягнення зазначених вище грошових сум.

Соціальний захист означає соціальну підтримку  верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття  тощо).

До основних елементів державної політики в галузі соціального захисту населення відносяться:

1) встановлення  допустимих параметрів життя  (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної  допомоги);

2) захист населення  від зростання цін і товарного  дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

3) вирішення  проблеми безробіття і забезпечення  ефективної зайнятості, перепідготовка  кадрів;

4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів,  сімей, що втратили годувальника);

5) утримання  дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

6) соціальні  трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати  на дітей, з материнства, з  хвороби та інших причин, житлові  субсидії тощо);

7) соціальне  обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. ін.);

надання необхідної медичної допомоги;

соціальне страхування  тощо.

Щодо соціального  захисту населення держава має  надавати з свого боку гарантії: економічні, правові і соціальні.

Держава має  більш розвивати соціальне страхування, перейти від бюджетного до страхового принципу фінансування значної частини видатків на соціальну сферу. Йдеться про створення нових механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави,  забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування. 

Логіка нової  стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення  основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. З таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. Тому, стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.

Нагальним завданням  формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації  і консолідації роботодавців, посилення  дієздатності системи соціального  партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.