Меркантилізм, його розвиток і поширення

Чітко формулює Мен  і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства  й наших скарбів є іноземна торгівля, що в ній ми завжди маємо  дотримуватися того правила, щоб  щорічно продавати іноземцям  своїх товарів на більшу суму, ніж  ми споживаємо їхніх товарів».

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну  торгі влю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен  — прихильник низьких цін, котрі  полегшуватимуть конкурен цію на зовнішньому ринку. Але він погоджується із ранніми мер кантилістами щодо використання в обігу тільки повноцінних  гро шей, повторюючи вже відому думку  Стаффорда: зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко розрізняв поняття  грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під ба гатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовніш ню торгівлю більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості  і, так само як Стаффорд, вимагає  заміни експорту сировини експортом  готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзит ної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим є щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце при значення тільки на англійських суднах.

Меркантилістські  погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622 — 1681) син торговця, автор праці  «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів  та розширенні торгівлі цього Королів  ства». З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок  чого ціни на товари, що завозяться в  Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів  вітчизняного виробництва.

Фортрей — чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяє особли ву увагу засобам, які могли  б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі  інші меркантилісти, уважає, що тільки від промисловості «головним  чином залежить багатство королівства».

Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист ви ступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 — 1781). Він спробував оновити  й розвинути далі меркантилістську концепцію у Will ст., коли вже поширилася теорія трудової вартості. 1767 p. він  пише працю «Дослідження про принципи політичної економії тільки розвиває далі принципи меркантилізму, а й  ро-і; уперед в економічній науці. Стюарт відмічав, що багатство створюється  внаслідок продажу окремими капіталістами  товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізняє «позитивний  прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є  результатом обміну в процесі  міжнародної торгівлі. На його думку, тільки пози тивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.

Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також  ві дігравав важливу роль у економічній  політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія  тут була слабшою, ніж в Англії, а французький аб солютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму  взяв на озброєння вже Генріх IV, всіля  ко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно  інозе мних купців, сприяв колонізації  Канади, заборонив увезення тексти льних товарів і вивезення  цінної сировини — шовку, вовни. У  країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного  державного діяча, міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь полі тику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні за воювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемог ти їх нашим смаком».

Найбільш відомим  представником теоретичної школи  мерканти лізму у Франції є  Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.

Економічні погляди  Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному  стану Франції того періоду. Релігійні  війни проти аль бігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська  міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Анг лія  вже значно випереджала Францію  в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував  розробити економічні заходи, запрова  дження яких дало б змогу пожвавити  народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально роз глядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є  палким захисником третього стану, найбільш важ ливою частиною якого він  уважає торговців. «Купці, — наголошує  він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промислово сті для  нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є  торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю  різних реме сел». Для могутності держави  необхідне золото, а найнадійнішим  способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи  інтереси Франції інтересам інших  країн, Монк ретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому  він досить своєрідно трактує  мер кантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насо сом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття  «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту  країни, але само по собі ще не робить її бага тою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у  зв'язку з цим пише : «Не до статок золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить держа ву багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший  достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх одні єю з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється  від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу  поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про  нього.

Меркантилізм в  Італії. Для практичного запровадження  полі тики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економі  чних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені тор  гівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися  на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли  питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний  банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав 1582 p. «Роздуми про монету і справжню пропорцій ність між золотом  і сріблом», де розвивав ідеї, близькі  до монетари зму. Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало роз рахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову сис тему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як зви чайні товари.

Цей проект підтримує  й розробляє далі флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 p. книжку «Читання про монету». Даванцаті  був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повер нутися до вільної чеканки  монет та обігу зливків.

З теоретиків більш  зрілого меркантилізму можна  назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує  концепцію монетаризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюб ності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.

З відомих італійських  меркантилістів треба також назвати  Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в  Неаполітанському університеті. На думку  Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналі зує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і тако го ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку  Дженовезі, це не гроші самі по собі, а прави льно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надли  шок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для  об слуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму  у тій чи тій формі позначалися  на формуванні й розвитку економічної  політики Іспанії, Німеччини, Австрії  та ін ших країн як Західної, так  і Східної Європи.

Ідеї меркантилізму  в Росії та Україні. Ідеї меркантилізму  на були розвитку в Росії XVII — XVIII ст. До XVII ст. для них не існувало умов, оскільки тоді в російській державі  панувало натуральне господарство, а  торгівля залишалася локальною й  обмеженою.

З XVII ст. починається  новий період російської історії: остаточно  ліквідується феодальна роздробленість і завершується процес створення централізованої держави. Поштовхом до цього стало зростан ня суспільного поділу праці та торговельних зв'язків, на основі яких утворився всеросійський ринок. Розвиток торгівлі супроводжувався зростанням торгового капіталу й розширенням сфери його дії, купці ставали лихварями, власниками промислових підприємств — ману фактур. Саме в XVII ст. в Росії з'являються перші мануфактури, ви никають буржуазні виробничі відносини.

На відміну від  країн Західної Європи, де важливу  роль у переході до капіталізму відігравала  зовнішня торгівля, у Росії остання  майже виключно була в руках іноземних  купців, тому й мала для розвитку економіки значно менше значення. Росія не мала свого торгового  флоту, була відрізана від берегів  Балтійського й Чорного морів.

Своєрідність меркантилізму  в Росії полягала в тім, що там  не бу ло чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш  зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на За ході, меркантилізм в Росії відображував переважно  інтереси купецт ва, а з іншого —  російський меркантилізм був принципово відмін ним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.

Російські вчені, у  працях яких висловлювались деякі ідеї меркан тилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної промисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благород ними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток віт чизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.

За своїм змістом  російський меркантилізм відрізнявся  від захід ноєвропейського й  тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали  в за хідноєвропейському меркантилізмі.

Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трак тували значно ширше, хоч водночас в Росії досить сильно проявила ся дворянська обмеженість практичного  меркантилізму.

Ідеологами нової  просвітницької течії в Росії  були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.

Уперше ідеї меркантилізму  в Росії висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. Афанасій Лаврентійович  Ордін-Нащокін (1605 — 1680). Найбільш виразно  його економічні погляди відбито  У «Псковському Положенні» (1667) і  в «Новоторговому Уставі» (1667), автором  і редактором яких він був.

Ордін-Нащокін, як і  меркантилісти в цілому, захищав  інтереси купецтва, а отже велику увагу  приділяв питанням торгівлі та її організації. Про торгівлю він був високої думки, уважаючи її позитив ною й благородною справою. Торгівлю він розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарст ва, що активно сприяє зростанню народного достатку.

Водночас Ордін-Нащокін  розумів, що торгівлю (зокрема зовніш ню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у  бра ку капіталу, у засиллі іноземних  купців, які проникали на російсь  кий ринок.

Головним для  піднесення продуктивних сил Росії  Ордін-Нащокін уважав розвиток промисловості. Росія, наголошував він, повинна  розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів  за кордон, скільки для задоволення  потреб внутрішнього ринку. Для цього  Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передо всім залізорудна  промисловість, що є основою для  розвитку інших галузей народного  господарства.