Лібералізм - як соціокультурний феномен

• конкурентний лад, який базується на приватній власності на засоби виробництва;
• ринок як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;
• домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства як суб'єкти господарювання;
• держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує й контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню.

     Цільовою  настановою соціального ринкового  господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту для  переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ 3. "Ліве крило" лібералізму (фрайбурзька школа) 

     На  відміну від щойно розглянутих  поглядів "ультра"- чи вкрай "правих лібералів", тобто "правого флангу чи крила" лібералізму, представленого Мізесом та Хайєком, прибічників "лівого крила", які згрупувалися у Фрайбурзі навколо одного з провідних засновників цієї школи Вальтера Ойкена (викладав в університеті цього міста з 1927 р.) називали "фрайбурзь-кою школою". її ідеї з часом розвивали такі видатні вчені як В.Репке, А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард, Х.Раш, Ф.Бем та інші.

     Головна лінія розмежування "правих" та "лівих" пролягала у поглядах на роль держави в усій сукупності суспільно-політичних та економічних  процесів. Представники т.зв. "лівого крила" дотримувалися суттєво  більш поміркованих поглядів на проблему державного втручання.

     Як  і будь-які ліберали, вони, безперечно, виступали проти безпосереднього  втручання держави в соціально-економічні процеси, але вплив держави на розподіл та перерозподіл не тільки припускався, але й вітався. Метою цього втручання було, надання "спонтанній ринковій економіці" більшої соціальної орієнтованості.

     Соціально-економічний  зміст "фрайбурзької школи" становить "ордоліберальне вчення". Якщо для "вкрай - правих" лібералів поняття "конкуренція" та "порядок" мають чи не протилежний зміст, то для представників "лівого крила", зокрема "фрайбурзької школи" ці поняття мають нейтральний зміст: може бути "тоталітарний порядок", а може бути і "конкурентний порядок".

     Німецька  соціально-економічна та політична думка з її традиційним педантизмом та пунктуальністю завжди вважала встановлення "порядку" основним завданням держави. Представники австро-німецької думки завжди намагалися поєднати у своїх пошуках такі суперечливі концепції як "лад конкуренції" та "соціально орієнтоване господарювання". На зміну беззастережному економічному "лібералізму" прийшли численні різновиди т.зв. "ордолібералізму" (впорядкованого лібералізму), які були докладно представлені у працях представників "фрайбурзької школи".*

     На  їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати "конкурентний порядок". А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями.

     Зміст "ордоліберального вчення" зводиться  до того, що "держава по суті обмежується  формуванням економічного ладу, тоді як саме по собі регулювання й хід  господарчого процесу відбувається спонтанно", - зазначає історик економічної  думки Х.Шахтшабель.

     Отже, "ордолібералізм" являє собою  напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарчий  і соціальний "порядок", що поєднує  свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі. "Фрайбурзький імператив" неолібералів проголошував: "Державне планування господарчих форм - да, державне планування й регулювання господарчого процесу - ні". "Ордоліберали" виділяли два основні напрямки державної економічної політики - формування господарчого ладу (Ordungspolitik) та вплив на процес відтворення (Ablaufspolitik).

     Зміст першого напрямку становить державне регулювання таких явищ як монополія  та конкуренція, співвідношення приватної  і державної власності, прямих та опосередкованих форм втручання в економіку, встановлення правових норм господарювання.

     До  другого - відноситься весь комплекс державних заходів, що регулюють  економічне зростання. Усі форми  державного втручання в економіку  мали назву "політики впорядкування" або "політики господарчого порядку" (Ordnungspolitic).

     Центральне  місце в концепції ор-долібералів  відводилося створенню "функціонально  спроможної системи цін досконалої конкуренції", яку, на їхню думку, "треба  зробити важливим критерієм кожного  заходу державної політики". Конкуренція характеризувалася як засадничий державний інститут, який треба постійно оберігати від зазіхань монополій.

     Уся повоєнна (II половина XX ст.) економічна, політична і соціальна історія  розвинених країн являє собою  безперервну боротьбу між різними школами, течіями і теоріями.

     Це  були безперервні дискусії між кейнсіанцями, та лібералами (неолібералами) "правого  та лівого" флангів, "центристського монетаризму" та іншими течіями соціально-економічної  думки.

     Суперечки здебільшого точилися навколо меж т.зв. "глобального регулювання". Під ним розуміли політику, яка поєднує традиційні заходи і державне втручання у макроеко-номічні процеси, найперше важелями кредитно-фінансової політики.

     Суть "соціального ринкового господарства" (А.Мюллер-Армак, В. Репке, О. Рюстов)

     В контексті розвитку "лівого крила" неоліберальної теорії не можна обминути ім'я А.Мюллера-Армака (соратника  і продовжувача ідей В. Ойкена), який історично першим сформулював ідею "соціальної ринкової економіки".

     Мюллер-Армак  вказує, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження "спонтанного порядку", тобто абсолютизацію ринкових відносин, а цілеспрямований свідомий "синтез", коли досягнення ринкової економіки з усіма її перевагами стають надбанням усіх членів суспільства.

     Неодмінними складовими "соціального ринкового  господарства" Мюллер-Армак вважав поєднання двох провідних сил - конкурентної ринкової економіки на основі приватної  власності та держави, яка з допомогою  притаманних їй механізмів впливає  на розподіл і перерозподіл національного доходу з метою забезпечення соціальної справедливості.

     Ідеї "соціально-орієнтованого ринкового  господарства" ще з 20-х років підтримували австро-німецькі економісти В.Репке  та О.Рюстов. Усвідомлюючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування "вільного ринкового господарства", ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили синтез між "вільним" і "соціально обов'язковим суспільним устроєм".

     Теорія  "соціального ринкового господарства" з самого початку і в подальших її розробках базувалася на постулаті протиставлення "ринкового порядку" усім видам "тоталітарного порядку", особливо заснованим на суспільній власності на засоби виробництва.

     Практичне втілення ідей "ордолібералізму" у поєднанні з концепцією "соціального ринкового господарства" було здійснене у повоєнній Німеччині проведенням радикальних соціально-економічних перетворень, що пізніше отримали назву "німецького економічного дива".  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки 

     Лібералізм  соціальна філософія та політична  концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіше держави") та рівність всіх людей щодо прав особистості.

       Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

     Лібералізм  почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціальнополітична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

     Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави). Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

     Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк. Сучасний лібералізм репрезентований багатьма формами, їх статус, зміст і вплив змінюються за різних умов. Це – прояв того, що лібералізм є категорією. фундаментально релятивістською, яку можна визначити тільки для певного конкретного суспільства і його соціокультурного контексту.

     Усі етапи розвитку лібералізму мають  своєрідність, але характеризуються внутрішнім зв'язком, націленістю на прискорення і зміни, інновативний пошук та емансипації. На кожному етапі формулювалися проблеми зрушення і гармонізації розвитку – у тісному зв'язку з засвоєнням і перерозподілом соціальної свободи.

     Лібералізм  є багатовимірним соціальним феноменом, покликаним до життя специфічними потребами західного суспільства, яке переживало у XVIII – XIX ст. всебічну модернізацію і різке прискорення соціального розвитку. Лібералізм актуалізується скрізь, де виникають об'єктивні умови й потреби прискорення соціального розвитку й “згущення інновацій”.

       “Новий” (сучасний) лібералізм орієнтує на здобуття добробуту для всіх громадян, обгрунтовуючи роль держави як важливого агента соціальної згоди, фундатора й гаранта соціального контракту.

     Політичні екстремуми початку ХХ ст. призвели до виникнення лібералізму “держави загального добробуту”. Кінець ХХ ст. знаменує народження чергової версії лібералізму. Вона водночас репрезентує і всеперемагаючий ліберальний проект (“кінець історії”), і певну кризу (втрата головного опонента – “реального соціалізму” – креативно збуджуючого фактору внутрішнього розвитку).

     У той же час лібералізм доби глобалізації і комунікативної революції виступає формою планетарної комунікативної експансії, перетворення культурних світів, втягування цивілізаційних континентів до Ліберальної Суперцивілізації. Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких не існує, оскільки вони мають тенденцію до врахування ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою XX ст. Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібералістів: до політичної системи — наявність справедливості, до уряду — орієнтація на моральні принципи і цінності. 

Список використаної літератури

1. Єременко В. Соціальна економіка: Видання третє, оновлене. - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату, 2006, - 369 с.
2. Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.
3. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.
4. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995
5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.– 426 с.
6. Історія економічних учень ( За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. К., 1999. С. 175.
7. Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. Тернопіль, 1996. С. 76;
8. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
9. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. — К.: Хагар-Демос, 1993. — 785 с.
10. Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. пр. — М., 1955.
11. Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.
12. Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф. М. Рудича. — К., 1995.
13. Хеше П. Экономический образ мышления: Пер. сангл. — М.:Новости, 1991.С. 474
14. Ядгаров Я.С. История экономических учений. Учебник для ВУЗов, 2-е издание. - М.: ИНФРА-М, 1998. с.288
15. Юхименко П. І., Ільєнко А. А. Історія економічних учень. Київ - Біла Церква, 1999. С. 45.