Лібералізм - як соціокультурний феномен

     Виходячи  з цього, при розв'язанні економічних  завдань основний наголос вони роблять  на монетаристских засобах, фінансовому  регулюванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

     Другий  напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становише між консерватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим справа, а з другим — зліва.

     Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Неолібералізм – основні положення 

     В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).

     Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

     Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США).

     У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

     У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д´Естен).

     Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве”  крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед.

     Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація  економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.

     Різновидом  ліберальної теорії постіндустріального  суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.

     В основі неоліберальних теорій фігурують  не стільки проблеми власності, скільки  проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

     Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали  трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа людини” незмінна.

     Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною краху якого стала економічна криза 1929—1933 рр. Він увібрав у  себе такі основні ознаки класичного лібералізму:

• обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
• підтримка політики вільної торгівлі;
• заперечення будь-якого розширення державного регулювання;
• розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

     Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". У першій третині XX ст. існувало три основні групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

     Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана — Л. Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів.

     Віденська школа Л. Мізеса — Ф. Хайека поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб'єктивістсько-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції.

       Своєю чергою, Чиказька школ Ф.  Найта — М. Фрідмана так само досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих суб'єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційна сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

     Представники  цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку  й тих загроз для нього, які  приховані в монополізації економіки  й державному інтервенціонізмі. Проте представники англомовного неолібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового господарства.

     Вирішенням  цих питань зайнялися німецькі неоліберали, які в період: між двома світовими  війнами безпосередньо зіткнулися з гостримі-соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з  виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки.

     У Німеччині також виокремились три  групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарноі й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства.

     Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили  В. Репке та А. Рюстов, які приділили  особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих понять. Друга групасформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті.

     Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в  Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи.

     Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська  школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства.

       Термін "соціальне ринкове господарство" запропонував А. Мюллер-Армак  після 1946 р. для характеристики  форм переходу від мілітаризованої,  надіндустріальної фашистської  економіки до мирної.

     Спочатку  ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови  народного господарства.

     Лише  потім означене поняття наповнилося  новим змістом і перетворилося  на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

     У генезисі німецького неолібералізму виразно  проявилася тенденція до створення  єдиної, спільної теорії трансформації  тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань.

       Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавленого хиб класичної ліберальної моделі й наділеного надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами.

     Методологічною  основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового  господарства стали теорія й політика ладу В. Репке — А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена — Ф. Бьома, ідеї та комплекс конкретних економі-ко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака — Л. Ерхарда.

     Об'єктом  аналізу англо-американського лібералізму була поведінка господарюючого суб'єкта на ринку, його адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції. У німецькому ордолібералізмі увага акцентувалася на підтримці конкурентного ладу, який сам по собі диктує параметри економічної поведінки.

     У сфері економічної політики англомовний  лібералізм відійшов від розробки та прийняття конкретних економіко-політичних рішень, визнавав переважно монетарні  важелі впливу на економіку шляхом регулювання грошово-кредитної сфери.

     Німецький неолібералізм, навпаки, велике значення приділяв взаємозв'язку економічної теорії та політики, розглядав різні типи активної господарської політики (стабілізаційної, кон'юнктурної, структурної, соціальної). Роль держави в ринковому просторі англомовний неокласичний лібералізм розглядав як її природну реакцію на погіршення умов конкуренції, економічний спад тощо.

       Німецький неолібералізм вбачав  економічні функції держави в  постійному стимулюванні конкуренції,  розширенні конкурентного простору  в умовах певної структури виробництва, кон'юнктури ринку, соціальних пріоритетів, які постійно змінюються.

     Вихідним  пунктом неоліберальних пошуків  концепції ідеального економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два  типи економічних систем: "центрально-керованого господарства", або примусової економіки, і "мінового господарства", або ринкової економіки.

     Основу  цього вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, координуючого механізму, домашнього господарства, підприємства, економічних інститутів держави та ін. Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень.

     Багато  хто на Заході вважає, як і В. Репке, що соціальне ринкове господарство — це не що інше, як певний серединний "третій шлях", що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості.

     Таке  формулювання не позбавлене певного  ідеологічного протистояння, тому наведемо визначення А. Мюллер-Армака, наведене в його книзі "Управління економікою та ринкове господарство" (1964). Він писав: сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання.

      "Соціальне вирівнювання" вирішує проблему однобічного ринкового утворення доходів частково за допомогою соціальних витрат держави, але переважно завдяки здійсненню певної податкової політики.

     Соціальне ринкове господарство аж ніяк не ідентичне  вільній ринковій економіці, яка виконує функцію вирівнювання, згладжування гострих соціальних відмінностей і конфліктів. Основними елементами структури соціального ринкового господарства є такі: