Лібералізм - як соціокультурний феномен

Вступ  

     Лібералізм  впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний – в усій його суперечності – розвиток сучасного людства. З'явившись на суспільній арені як опоненттрадиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ– ХХ століттях безперечних рис універсалізму.

     Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет “ліберальний” нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення – “ліберальний світогляд”, “ліберальна ера”, “ліберальна цивілізація”.

     Завдяки лібералізму сучасна цивілізація  набула своїх багатьох характерних рис – як позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів.

     Немає такої значимої соціальної сфери або інституції, на існування і функціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговорот, де ефективність і темп існування, користь і корисність замінюють колишню повагу до авторитету й шанобливе ставлення до традиції та історії.

     Намагаючись опанувати невичерпну складність сучасного  життя, ми опиняємось перед нагальною потребою і необхідністю збагнути сутність лібералізму, визначити його місце й роль у суспільному житті, з'ясувати причини довготривалості та життєвої сили ліберальних тенденцій.

     Метою контрольної роботи є розглянути передумови появлення лібералізму, його розвиток, соціальнофілософське осмислення сучасного лібералізму, з'ясування його соціальної місії і основних функцій, які він виконує у різних вимірах соціуму.

       Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання: провести аналіз методологічних засад, репрезентованих у ліберальній традиції, здійснити аналіз основних концепцій лібералізму та неолібералізму, провідних напрямків, досягнень і невирішених проблем сучасної лібералістики; виявити сутність лібералізму як соціокультурного феномену; з'ясувати специфіку лібералізму як політичної і економічної ідеології в його взаємозв'язку з іншими ідейнополітичними , економічними течіями та рухами; виявити головні риси, притаманні ліберальному образу соціальної дійсності; виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

     Об'єктом  дослідження виступає лібералізм та неолібералізму як багатовимірне соціальне явище – фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції. Предметом дослідження є закономірності виникнення, будови (структури), фукціонування і розвитку лібералізму як явища, що природньо виникає на певному етапі розвитку людства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ 1. Лібералізм - як соціокультурний феномен 

       Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови.

     В основі лібералізму як ідеологічного  обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

     Біля  витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного  договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом  угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені.

       До них належать насамперед  право на життя, свободу і  власність. Ідея індивідуальної  свободи є центральною в лібералізмі.  Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

     Ідея  індивідуальної свободи знайшла  свій подальший розвиток, зокрема, у  працях Б. Констана. Він розрізняв  свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади.

     Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється лише у нових народів.

     Проголошення  свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.

     В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних  форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку.

     Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. — «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

     Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму  були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

     На  початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах.

       Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові організації.

     В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

     Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX—XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись.

       Монопольні ціни, банкрутство дрібних  і середніх підприємств призводили  до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.

     У такій обстановці ідеологи буржуазії  виступили з пропозиціями про  перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становите найбільш знедолених верств населення.

     Вони  сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які в  сукупності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде насамперед не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров'я, освіту тощо.

     Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.

     Визначним теоретиком соціального лібералізму  був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин.

       Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати незахищеним верствам населення.

     Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років.

     Саме  завдяки втіленню кейнсіанських  ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

     На  позиції лібералізму в суспільно-політичному  житті західних країн значною  мірою вплинуло те, шо в 50-ті роки у  США сформувався своєрідний консенсус  між лібералами та представниками поміркованого  крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини.

       В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін.

       Мова йшла про те, шо держава  повинна захищати інтереси всіх  верств суспільства. Вона покликана  зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового будівництва тошо.

     Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й  соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства».

     Та  сталося так, що основні ідеї лібералізму  в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва.

     Ця  обставина не могла не відбитися  на статусі лібералізму й ліберальних  партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами.

     Сучасний  лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних.

     Серед багатьох варіантів лібералізму  можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода).

     Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у СІЛА відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму.

     В центрі її — ідея вільного ринку  та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський  економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст  і політичний філософ Фрідріх  Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, шо грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства.