Контрольна робота по "Экономике"

5) за забезпеченістю:

а) забезпечені – кредити під наявні товарно-супроводжувальні документи, нерухомість:

– тверда застава – товарна маса заставляється на користь банку;

– під заставу товару в обігу;

– під заставу товару в переробці.

б) бланкові –  кредити, які видаються під зобов’язання боржника з умовою повернути у встановлений термін.

Міжнародні  відносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельну сферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.

Підприємницькі  капітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об’єкту господарювання, а також спільних підприємств(СП). У свою чергу підприємницькі капітали поділяються на:

– прямі;

– портфельні.

Відмінність між  ними полягає у праві на володіння  контрольним пакетом акцій. Прямим капіталовкладенням вважається будь-яке надання кредиту чи придбання власності в закордоннному підприємстві, яке значною мірою перебуває у власності резидентів країни-інвестора чи під їх контролем.

Конкретна цифра  частки закордонного інвестора у  володінні підприємством, яка дозволяє класифікувати капіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країною самостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10% участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії – не менше 20%, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії – не менше 25%. Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням кожен внесок, якщо інвестор має або отримує 10% і більше власності фірми. В Україні – 10%.

Залежно від  призначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру:

а) спрямовані на створення нового підприємства;

б) на розширення діючих;

в) для придбання  раніше створеної та діючої фірми.

Характер участі іноземних партнерів в інвестиційному проекті, відповідно, організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником про співробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активні форми партнерства, а саме:

– самостійні;

– акціонерні.

Поняття «самостійні» об’єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повним володінням іноземного власника.

Акціонерні  форми характеризуються змішаним володінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, але  і національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватні підприємства, так і держава. Компанії змішаного володіння мають п’ять характерних ознак:

1) існування  угоди про довгострокові завдання  співробітництва;

2) об’єднання  сторонами активів (грошових та  матеріальних ресурсів, досвіду  управління);

3) оцінка об’єднаних  активів як капіталовкладень  сторін;

4) здійснення  узгоджених завдань за допомогою  спільних органів управління;

5) участь сторін  в прибутках та збитках залежно  від вкладеного капіталу.

До другої групи  угод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні форми співпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні або контрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створенням юридичної особи.

Сфера застосування контрактної форми співробітництва з іноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну, збутову. До неї належать:

■ будівельні роботи за підрядними угодами;

■ добування сировини за підрядними угодами;

■ субконтракти;

■ інжиніринг;

■ ліцензійні угоди;

■ контракти про управлінську допомогу та експорт гудвіла;

■ лізинг;

■ франчайзинг;

■ факторинг.

Сутність ліцензійних  угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягом певного  терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третім суб’єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлює подальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правових засад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії, що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих, напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.

Інжинірингові контракти, як правило, передбачають надання  послуг двох видів:

– інженерно-консультаційних;

– інженерно-будівельних.

У першому випадку  зарубіжна компанія консультує замовника  на стадії підготовки будівництва (вибір  оптимального проекту, складання кошторисної  документації). Цей вид інжинірингових угод широко розповсюджений у практиці міжнародної економічної взаємодії. Другий вид зустрічається не так часто, в основному в нафтопереробній галузі.

Міжнародні  субконтракти пов’язані з наданням місцевому партнеру обладнання чи технології, які орієнтовані на експорт. Найчастіше за субконтрактами в країнах, що розвиваються, виконуються працеємні операції зі збирання продукції, що пов’язано з прагненням мінімізувати витрати на оплату праці, а також виробництво нескладних у технічному плані комплектуючих. Часто продукція, що випускається згідно субконтрактними угодами, настільки вузькоспеціалізована, що підприємство виявляється тісно прив’язаним до виробничої схеми іноземної фірми.

Експорт гудвіла  – це передача невидимих активів: досвіду управління та організації  виробництва, управління фінансовими активами, товарного знаку. Розповсюджений у видобувній та переробній галузях, сфері послуг, зокрема, організації морських та авіаперевезень, трастового управління фінансовими активами, експлуатації готелів та ресторанів.

Франчайзинг є  формою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об’єднує елементи оренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупного підприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угоди франчайзингу, яка укладається між крупним підприємством – франчайзером та малим – франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізують продукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структури та персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, як експлуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів, роздрібна торгівля, будівництво.

Предмет франчайзингової  угоди передбачає надання компанією-франчайзером підприємству-франчайзі в обмін  на пряму чи непряму винагороду прав на використання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або) послуг.

Факторинг –  це здійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, який передбачає також обов’язки  посередника щодо надання деяких інших послуг комерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволення спеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржника коштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, що зобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредитором шляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умови забезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щодо двох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань і в експортній угоді – щоб сприяти одержанню грошей експортером, який надав кредит іноземному покупцю.

Лізинг –  це договір на право користування обладнанням та майном на основі орендних відносин;

– це форма фінансування вкладень на придбання обладнання, машин тривалого користування, будівель, споруд та іншого рухомого і нерухомого майна, що можуть бути об’єктами оренди;

– це особливий вид оренди, який передбачає, що лізингодавець за пропозицією майбутнього користувача купує вибране останнім обладнання у власність і потім здає його цьому суб’єкту в оренду;

– це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності.

Таким чином, міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення  фінансових вимог, потоки між кредиторами  та позичальниками в різних країнах  та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.

Географія і  масштаби міжнародного руху капіталу

 

Масштаби руху капіталу в світі в цілому і  в межах структурних підрозділів  можливо оцінити лише приблизно  на основі даних консолідованого  платіжного балансу всіх країн світу.

До 90-х років  переважаюче значення мали прямі  інвестиції. Найбільше зростання  прямого зарубіжного капіталовкладення  припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового  шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів.

З початку 90-х  років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед  інших форм міжнародного руху капіталу.

Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36%, то в 1993 році – 66%.

Як у експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займають індустріально розвинені  країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 % загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжних капіталовкладень.

Серед них особливо виділяються три центри світового  господарства: США, Західна Європа, Японія. Безумовний лідер післявоєнних десятиліть – США поступово втрачають  свої позиції. Хоча за сукупним обсягом прямих зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все ще майже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію до скорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд. дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого на той час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі 80 – 90 рр. і Великобританія, і Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжних інвестицій.

Останні десятиліття  підприємницький капітал починають  вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).

На межі 70-80-х  років суттєві зміни відбулись  і в сфері імпорту підприємницького капіталу:

1) США стали  найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням  позицій фірм Західної Європи  та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;

2) розвивається  тенденція щодо орієнтації іноземного  капіталу на індустріально розвинуті  країни. У цілому на їх частку  припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах.

Прямі іноземні інвестиції обходять країни третього світу ще й тому, що там іноземні капіталовкладники зіткнулися з хвилею експропріації та опору, яка особливо проявилась у 70-х роках.

Починаючи з 1979 року, великі потоки іноземного капіталу спрямовуються до Китаю.

 

Транснаціональні  корпорації

Транснаціональні  корпорації (ТНК) – основний суб’єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.

ТНК – міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво  продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах  світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.

Таким чином, «міжнародність»  ТНК визначається роллю, яку мають  зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.

Комісією з  ТНК ООН розроблене наступне визначення:

ТНК – це компанія, що включає одиниці в двох або  більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і  здійснювати загальну стратегію  через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов’язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.

Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:

1) забезпечення  свого виробництва іноземною сировиною;

2) закріплення  на закордонних ринках збуту  шляхом створення своїх філій;

3) раціоналізація  виробництва шляхом його переміщення  до країн з меншими витратами  виробництва, ніж на національній  території;

4) орієнтація  на «техно-фінанасову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.